Варткес Тевекелян – Рекламне бюро пана Кочека (страница 3)

— Авжеж! — Хазяїн ще більше пожвавішав. — Можете бути цілком певні, що ваша машина буде в мене цілісінька.

— Я не сумніваюсь у цьому, — сказав Василь.

— Може, ви хочете оглянути будинок?

— Якщо можна.

— Зараз усе влаштуємо. — І хазяїн гукнув — Гастоне!

На порозі майстерні з'явився смуглявий патлатий хлопчисько років чотирнадцяти.

— Проведи мосьє до тітки Сюзанн і скажи їй, що мосьє має намір пожити в нас деякий час.

Будиночок тітки Сюзанн задовольнив би найвибагливіший смак. Три світлі, просторі, з старовинними меблями кімнати на другому поверсі та дві кімнати і кухня на першому. І чудовий вид на місто, на пагорби та ліси навколо. Ліза була у захваті.

З тіткою Сюзанн, літньою, лагідною жінкою, домовилися швидко, і Василь сам заніс валізи нагору в дім. Ліза розпакувала їх, і незабаром усі кімнати прибрали жилий, затишний вигляд.

— Тихо тут! Гарно! У мене таке враження, що після довгих мандрів ми ввійшли до спокійної гавані, — неголосно мовила Ліза. Вона стояла біля вікна, спостерігаючи, як за далекими пагорбами заходило сонце. Василь промовчав, тільки ласкаво провів рукою по м'якому волоссю жінки. Він розумів, що це тихе містечко — лише тимчасова зупинка на довгому і важкому шляху…

Життя Кочеків у маленькому містечку налагоджувалося легко і швидко. За допомогою того ж мосьє Ренара, власника заправочної станції, вони найняли служницю. «Сам кюре рекомендує її!»— сказав мосьє Ренар. Це особливо було на руку Василеві: служниця, рекомендована кюре, мимоволі буде інформатором поліції. Сповідаючись кожної неділі, вона розповість кюре про все, що робиться і говориться в домі іноземця, а кюре в свою чергу сповістить про це комісара місцевої поліції. Тим краще, хай пересвідчаться, що Кочеки — звичайні туристи, які хочуть провести свою відпустку в містечку поблизу Парижа, бо життя тут значно дешевше, ніж у столиці.

Невдовзі Василь познайомився майже з усіма визначними громадянами містечка: з нотаріусом, учителем, булочником, хазяїном бару «Побачення друзів» мосьє Дюраном і з самим кюре, не кажучи вже про Франсуа Ренара — власника заправочної станції. З ним у Василя склалися дружні відносини. По вечорах Василь ходив у бар, — грав у карти або в доміно з новими знайомими і не пізніше дев'ятої години повертався додому. У неділю вони з Лізою ходили на ранкову месу і жодного разу не забували кинути дрібні гроші в карнавку.

Місцеві жителі незабаром звикли бачити на вулицях, у барі або в церкві цього хоч і молодого, але статечного іноземця атлетичної будови та його тендітну вродливу дружину.

Все складалося нібито щасливо. Василь знайшов гарне місце для тимчасового притулку, познайомився з потрібними людьми і, здається, прихилив їх до себе. Але час минав з катастрофічною швидкістю — кінчався термін візи на їхнє перебування у Франції. Ще трохи, і їх виженуть з країни. Тоді взагалі всьому кінець. Василь думав про це день і ніч, однак поки що нічого придумати не міг. Він надіслав листа «додому», докладно змалювавши стан справ, просив у «батька» поради і допомоги. У відповідь «батько» написав, що здібності людей, їхнє вміння знаходити вихід з будь-якого становища саме й виявляються у важких і складних ситуаціях. Натякав: сам, мовляв, не маленький, думай власною головою…

Становище здавалося безвихідним, але допоміг випадок. Василь, гадаючи, що йому незабаром доведеться виїхати з містечка і що треба заздалегідь приготувати машину, зайшов до майстерні Ренара і попросив дозволу розібрати мотор й змастити вузли. Той поцікавився:

— Невже мосьє збирається нас покинути?

— Доведеться!.. Закони Франції щодо іноземців дуже суворі — скоро кінчається термін моєї візи.

Василь надів комбінезон і почав розбирати мотор. Він працював довго. Ренар не відходив од нього, уважно стежачи за роботою іноземця, і, коли той знову склав мотор, захоплено сказав:

— Ви хоч і аматор, але працюєте не гірше за професіонала-механіка!

— Ви не помилились, на батьківщині я працював автомеханіком, — відповів Василь, витираючи ганчіркою руки.

— От би нам об'єднатися і працювати разом. Я давно шукаю собі компаньйона… Подумайте, з невеликими витратами нам пощастило б розширити діло, добре заробити і відкласти дещицю на старість.

— Я не проти попрацювати з вами, та й деякий капітал у мене є. Але, на жаль, термін моєї візи кінчається. До того ж іноземцеві на території Франції не можна стати підприємцем без особливого дозволу…

— Все це дрібниці, формальності! При бажанні ми знайшли б вихід.

— Яким чином?

— Дуже просто. Мер нашого містечка і начальник поліції — мої друзі дитинства. Вони не відмовляться допомогти, якщо, звичайно, ми домовимось.

— Чому б ні? Адже мені однаково доводиться заробляти на прожиток. Де ж, як не у Франції, можна добре заробити? Містечко ваше і люди припали мені до душі. Чому б і не залишитися тут?

— Тільки зважте, мосьє Кочеку, щоб розширити підприємство, нам доведеться придбати деяке обладнання. Ну, для початку, скажімо, універсальний і шліфувальний верстати, потужніший електромотор. Треба замовити нову вивіску, вмістити об'яви в газетах. А все це гроші…

— Розумію!

— Якщо станете моїм компаньйоном, то все пополам — витрати і прибутки, так? — спитав Ренар.

— Авжеж! — з готовністю погодився Василь. — Ми врахуємо капітал, який ви вклали у підприємство, полічимо майбутні витрати і, якщо половина суми не перевищить мої скромні можливості, то я ваш компаньйон. При умові, звичайно, що власті продовжать візу і офіційно дозволять мені стати тут підприємцем.

— Певен, що ми з вами знайдемо спільну мову! — сказав на закінчення Ренар, і вони попрямували у бар Дюрана хильнути по склянці вина.

Василь прийшов додому у веселому настрої.

— Ну, старенька, справи наші, здається, налагоджуються! Незабаром я буду співвласник заправочної станції, гаража, ремонтних майстерень і загрібатиму купу грошей. І станемо ми з тобою типовими буржуа! — Василь говорив по-російськи, знаючи, що служниця давно пішла додому.

— О господи! Саме про це я і мріяла все життя… А ще що?

— А ще ми дістанемо дозвіл на проживання у Французькій республіці і на право мати підприємство! — І Василь розповів їй про свою розмову з Ренаром. — Ну то як, вартий чогось твій чоловік!?

— А інакше я б за тебе й заміж не вийшла! — засміялася Ліза.

— Тільки в усьому цьому є одне «але», — сказав Василь.

— Яке?

— Увійшовши в компанію з Ренаром, мені доведеться багато працювати в майстерні — вільного часу не буде зовсім. І вийде, що я приїхав за тисячі кілометрів, щоб жити, як буржуа середнього достатку.

— І все-таки, поки що нам нічого іншого не лишається. Хіба ти забув, що ми повинні пустити коріння в країні і тільки потім…

— Сам знаю, що треба вхопитися за цю пропозицію, вхопитися обома руками!

— А коли б ти поставив Ренарові умову, що сам не працюватимеш? Можеш послатися на мене: дружина, мовляв, не хоче, щоб я працював за простого механіка.

— Дивачка, Ренарові потрібні насамперед мої руки. Компаньйона з грошима він знайде, а от висококваліфікованого механіка… А втім, здається, я вже придумав!.. За існуючими правилами, іноземцеві, який домагається дозволу жити на всій території Франції, спершу дають квитанцію, так звану «ресе-пісе», котра потверджує, що він подав заяву і має право, доки дістане відповідь, жити у Франції де завгодно. Трапляється, що відповідь затримується, і той, хто має квитанцію, спокійнісінько живе тут хоч і довіку. От я і домовлюся з своїм майбутнім компаньйоном, що, одержавши квитанцію, внесу в підприємство свій пай і працюватиму в майстерні три дні на тиждень, звичайно, з відповідним зменшенням моєї частки в прибутках. А коли матиму дозвіл залишитися у Франції — «карт-д'ідентіне» — стану повноправним компаньйоном і почну працювати на повну силу. До того часу багато води спливе в Сені, і ми придумаємо що-небудь ще!

— Наче все виходить логічно, — відповіла Ліза. — Усі знають, що ми приїхали до Франції, щоб побувати в музеях, картинних галереях, оглянути пам'ятки архітектури. А ось уже майже півтора місяця сидимо тут і, власне, нічого не бачили. Чому б нам не скористатися випадком і, доки дістанемо дозвіл, не бувати частіше в Парижі; тим більш, що я, твоя дружина, вивчаю історію мистецтва!..

Днів через два до Василя прибіг хлопчисько з гаража.

— Мосьє Кочеку, хазяїн просить вас зайти. Він сказав, що в нього невідкладна справа.

— Добре, Гастоне, зараз прийду. А це тобі на кіно! — Василь кинув хлопцеві срібну монету.

Ренар сказав Василеві, що сьогодні вони можуть побачитися з мером міста і начальником поліції.

— Ми домовилися зустрітися в Сен-Клу, недалеко звідси, і там, за вечерею в ресторані, про все побалакати. Такі справи, знаєте, найкраще обмірковувати якнайдалі від сторонніх очей і вух!..

Вони приїхали в Сен-Клу трохи раніше. Столик було замовлено по телефону, метрдотель провів їх у глиб залу.

Ренар замовив закуски, вина і конфіденціально сказав Василеві:

— Мої друзі цілком схвалюють ідею нашої з вами спілки. Вони, як і всі жителі нашого містечка, дуже високої думки про вас і про вашу чарівну дружину. Ви людина ділова, твереза, скромна, до того ж релігійна. Не дивіться на мене так здивовано. Я знаю, що кажу!..

— Дуже радий, що у вас і у ваших друзів склалася така приємна думка про мою скромну особу. Я теж одразу відчув до вас прихильність і довіру, дорогий мосьє Ренаре!