Варткес Тевекелян – Рекламне бюро пана Кочека (страница 14)
— Чому ні? Правда, це вам обійдеться трохи дорожче, але витрати окупляться з лишком. За кілька днів я подам вам ескізи і приблизну калькуляцію.
— Чудово! З людиною, яка одразу вас розуміє, приємно мати діло!
Прощаючись, Василь побачив тенісну ракетку в чохлі, що лежала на підвіконні.
— Ви граєте в теніс, мосьє? — спитав він.
— Я маю честь бути віце-головою тенісного, клубу, — відповів де ла Граммон.
— Заздрю вам! — Василь зітхнув. — Я понад рік не тримав у руках ракетки.
— Ну, це нічого! Навички швидко відновлюються. Хочете, пограємо якось?
— Із задоволенням! На батьківщині мене колись вважали непоганим тенісистом — я не раз брав призи. А от що вийде тепер…
— Якщо ви зможете, то завтра, о шостій вечора, я чекатиму на вас у тенісному клубі. Тільки назвіть своє прізвище, — швейцара буде попереджено. Адресу клубу знаєте?
— На жаль, ні! Я ж провінціал.
Де ла Граммон записав адресу клубу і подав аркуш Василеві.
По дорозі в контору Василь купив найдорожчу ракетку. Сьогодні йому поталанило. Замовлення оформити всі вітрини великого універсального магазину в центрі Парижа — не тільки вигідна операція, яка майже повністю завантажить роботою майстерню, але й чудова реклама для фірми. А відвідини тенісного клубу дадуть можливість йому, нарешті, розширити коло знайомств. Ось тільки чи зуміє він зіграти так, щоб звернути на себе увагу? З поганим тенісистом ніхто не захоче грати…
У конторі Василь застав Жубера. Бачачи безперечні успіхи фірми, а головне, як дедалі більше зростають прибутки, Жубер, хоч, як і досі, не втручався у справи, все-таки почав щодня приходити в контору. Інколи він навіть спускався вниз, у майстерню, розмовляв з художниками.
Василь розповів компаньйонові про свою зустріч з директором-розпорядником універсального магазину.
— Наша майстерня буде забезпечена постійною роботою, і ми спокійно зможемо подумати про нові замовлення. Може, навіть за межами Франції…
Жубер підвівся, почав ходити по конторі, тихенько насвистуючи арію з оперети.
— Знаєте, дорогий Кочеку, у вас справжній талант організатора! І я, не будучи пророком, передрікаю вам блискуче майбутнє. Повірте мені, через кілька років ви орудуватимете дуже великими справами!
— Дякую. Але чому орудуватиму дуже великими справами тільки я, а не ми з вами?
— Хіба я буду вам потрібен? Коли ви освоїте підводні камені Парижа, я навряд чи знадоблюся вам…
От, виявляється, в чому заковика! Жубер боявся лишитися знову сам, знову все втратити. Василь не дав компаньйонові договорити:
— Я до скону буду вдячний вам! — сказав він. — Якби не ви, мені б не бачити Парижа… Давайте обміркуємо інше. За минулий місяць наші прибутки становлять сорок три тисячі франків. Тепер ми можемо дозволити собі купити нове обладнання. Я зараз домовляюся з власником сусіднього будинку про оренду підвального приміщення для майстерні. Але було б розумніше перевести майстерню кудись за місто, — там орендна плата менша. Проектне бюро на чолі з Борро і Домініком залишиться тут, а Гом'є можна доручити керівництво майстернею. І ще. Як ви думаєте, Жубере, чи не пора нам підвищити платню художникам?
— Але ж ми зовсім недавно підвищили її?
— Вони погодились у свій час на мізерну оплату тому, що бачили — у нас самих ще нічого нема. І не ремствували. Потім ми встановили по тисячі франків Домінікові і Гом'є, а Борро, як головному художникові, тисячу п'ятсот франків на місяць. Тепер буде справедливо добавити всім хоча б по п'ятсот франків. Вони добре працюють, і такий жест з нашого боку ще більше підбадьорить їх!
— Я не заперечую. Тільки не слід потурати їм. Людям цього гатунку не властиве почуття вдячності, — скільки б ви їм не давали, вони все одно вважатимуть, що ви експлуатуєте їх. Хочу нагадати вам, що не так давно я, власник бюро, брав собі на прожиток тисячу, тисячу двісті франків на місяць.
— Тепер ви маєте можливість брати по три тисячі!
— Думаєте, це не зашкодить фінансовому становищу фірми? — Жубер втупив очі в компаньйона.
— Ніскільки! Адже наш основний капітал перевалив за сто тисяч франків, і ми тепер не користуємось банківським кредитом, щоб не платити зайві проценти. Якщо не станеться нічого надзвичайного і ми зможемо налагодити ділові стосунки з іншими країнами, гадаю, що через рік наш капітал становитиме не менше чверті мільйона, враховуючи все майно, звичайно…
— Ви просто геній, Кочеку!.. За десять років моєї праці тут я жодного разу не міг дозволити собі брати на особисті витрати стільки грошей… Що ж до ваших пропозицій про перенесення за місто майстерні і про купівлю нового обладнання — робіть, як вважаєте за потрібне!..
Увечері, повернувшись додому, Василь обняв Лізу і закружляв з нею по кімнаті.
— Ну, старенька, все йде, як кажуть стратеги, за заздалегідь накресленим планом!
— Пусти, пусти, скажений… Що я тобі, дівчинка?.. Навіть у голові запаморочилося!
— Скоро у нас з тобою ще не так запаморочиться в голові.
— Чому ж це?
— Завтра у мене іспит! — Він дістав з чохла ракетку і помахав нею.
— Нічого не розумію!
— Спробуємо цією ракеткою відчинити двері за сімома замками. Словом, директор-розпорядник універсального магазину, він же віце-голова тенісного клубу, запросив мене завтра на партію. Якщо зумію показати себе, вважай, що завдання «батька» буде виконано. В тому клубі збирається вишукана публіка, серед неї-бо вже знайдуться потрібні нам люди.
— А в мене теж радісна новина. Я дістала дозвіл відвідувати лекції на східному факультеті Сорбонни.
— Вітаю!.. Але грати в теніс, — це тобі не лекції слухати в Сорбонні!.. Де б мені помахати ракеткою хоч би години зо дві? Може, поїхати за місто?
— Що ти, вже пізно, скоро стемніє!
— Знаєш, я просто покидаю м'яч тут, у кімнаті. Хоч рука трохи звикне.
— Тільки, цур, посуд не бити!
Хоч Василь і сподівався познайомитися в тенісному клубі з потрібними людьми, але добре розумів, що це не так і просто. Особливо після того, як білогвардієць Горгулов убив президента республіки Поля Думера. Ставлення до іноземців — тим більш до слов'ян — різко погіршилось. У правих реакційних колах Парижа щораз голосніше говорили про те, що треба виселити з країни всіх іноземців, у першу чергу кольорових і слов'ян, яких «надто багато розвелось у Франції». Праві газети день у день друкували на своїх сторінках гострі статті про те, як російські білогвардійці відплатили французам чорною невдячністю за їхні великодушність та гостинність.
Отож слов'янинові Ярославу Кочеку важко було сподіватися гостинності від членів аристократичного спортивного клубу. Але втрачати йому було нічого, та й іншого виходу він не бачив. Тому поклав собі за всяку ціну справити на членів клубу якнайкраще враження.
Василя не цікавили російські білогвардійці, яких у Франції безліч. Він вважав, що це живі мерці, котрих викреслила з життя сама історія. Але час від часу, через усілякі обставини, йому мимохіть доводилося стикатися з ними.
Одного разу, коли фірма оголосила, що їй потрібні чорнороби для роботи в майстерні, серед інших безробітних прийшов і білогвардієць — вусатий чоловік з військовою виправкою, у пошарпаному одязі. Василь заговорив з ним, — звичайно, по-французьки. «Мабуть, мосьє був офіцером?» — спитав він і, діставши ствердну відповідь, поцікавився, як же йому живеться на чужині.
— Хіба з добра люди підуть найматися в чорнороби? — і собі хрипло запитав вусач.
— Колись, напевне, вам жилося непогано?
— Мосьє, колись я мав честь служити в гвардійському кірасірському полку в чині штабс-капітана. Від батька успадкував великий маєток, від тітки — гроші і цінні папери…
— Які ваші переконання і чи є у вас надії на краще майбутнє?
— До біса ідеї і переконання! — сердито відповів колишній штабс-капітан. — Коли ви продаєте останній срібний портсигар з монограмою, подарунок вашої матері, і коли ваша кохана дружина йде до іншого, бо в того в кишені гроші, запевняю вас, вам буде не до переконань… Ідеали, переконання — банальна вигадка нероб!.. Надій на майбутнє теж ніяких. Розмови про те, що ми розіб'ємо більшовиків і повернемося додому, — міф.
— З приводу роботи зверніться, будь ласка, до головного художника мосьє Борро. — Василь відпустив білогвардійця.
Увечері він запитав Борро, чи прийняв той на роботу вусатого росіянина.
— Ні, мосьє, ні його, ні інших росіян, що зверталися до нас, я не прийняв…
— Чому? Вони погано працюють?
— Та ні… Чесно признаюсь, я зневажаю російських білогвардійців. Нам, французам, вони чимось нагадують прихильників Бурбонів, вигнаних з країни, і добра від них не сподівайся. Вони нічого не забули і нічого не навчилися…
Рівно о шостій годині вечора Василь у легкому спортивному костюмі, з маленькою валізою в руці, підійшов до парадних дверей тенісного клубу. Швейцар у гаптованій золотом лівреї низько вклонився, коли він назвав себе, і сказав, що пана Кочека чекають на другому відкритому корті.
Здалеку побачивши Василя, Шарль де ла Граммон поспішив йому назустріч.
— Якщо не заперечуєте, можемо почати!
— Зараз буду готовий! — Василь переодягся, взяв ракетку і пішов на корт.
Гра почалася в стрімкому темпі. Де ла Граммон був добрий гравець. Спершу Василь хвилювався, бив неточно, припускався помилок.
Вигравши перший період, суперник, поблажливо усміхаючись, сказав Василеві: