Вахтанг Ананян – Таємниця гірського озера (страница 10)

— Арам-джан, чого це ти прискіпався до дітей? — сказав дід Асатур, жартома хапаючись за кинджал, — Хіба ж вони не правду говорять? Візьми, наприклад, гуску — дикий птах більший від свійського. Змішай з свійською гускою, і вся порода стане крупнішою.

— І стійкійшою до холоду, і поживу легше знаходитиме. А яких тільки видів качок нема серед диких порід! Я прочитав у книжці, що існує сімдесят вісім видів дикої качки А скільки з них приручено? — пожвавішав Армен. — Здається, тільки крижні!

— Так що ж ти пропонуєш? — любовно поглядаючи на свого учня, запитав Арам Акопян.

— Пропоную приручити кращі види диких качок. Ось, наприклад, червона качка — і гарна і велика. Чому б її не приручити? А мармурова качка?

— Арам-джан, хлопчики правду говорять. Серед диких птахів багато таких, яких ми не маємо вдома, — підтримав Армена дід. — Ось вони яєчка чирки принесли. Та хіба ж м’ясо чирки можна зрівняти з м’ясом свійської качки?.. У чирки воно ніжне, м’яке, як у куріпки. Хіба ж погано, якщо у нас дома будуть чирки? Будемо по одній, по дві обскубувати і в плов…

Грикор, який до цього неуважно слухав розмову, при слові «плов» пожвавішав і втрутився й собі:

— А хіба з чорною водяною куркою плов гірший?.. Тєії осені я вбив одну палицею, Підсмажив, і на картоплю вистачило її жиру, та ще й залишилося з добру склянку. Така жирщоща пташина була! А на вигляд — свійська курка.

Зрештою, диких птахів зовсім захвалили. Здавалося, що в них є тільки хороші властивості…

Приручення нового виду птахів справа велика, згодився Арам Акопян

— Ну, стає на наш бік! — радісно прошепотів Камо на вухо Арменові

— Гаразд, — сказав Арам Акопян, — матимете підтримку. Беріться до дослідів. Починайте! Побачимо, що вийде.

Камо ледве стримував свою радість.

— Тепер нам треба зібрати квочок і взяти в колгоспі інкубатори, — сказав він. — Та голова ж такий суворий, хіба до нього доступишся!

— Ви його погано знаєте. Піди і від мого імені попроси дати вам два інкубатори, — сказав учитель.

— Товаришу Арам, а вішап? — запитав Армен.

— Надішлемо листа і знімки до Єревана, попросимо вчених допомогти нам розібратися в цьому питанні. Можливо, прибуде геолог. Поки що в години, вільні від навчання, влаштовуйте птахівницьку ферму. Сподіваюсь, що ця справа вам вдасться.

Всі погодилися з Арамом Акопяном. Але і в ці і в наступні дні думки Армена поверталися до таємниці озера. «Що ж там робиться? Що викликає ці звуки?» думав він.

Діти з веселим настроєм розійшлися.

Не встигли вони вийти за браму, як Арам Акопян гукнув їх:

— Я забув запитати вас про головне: де ж будуть плавати ваші качки й гуси? Адже їм вода потрібна!

— Так, — задумливо відповів Камо, — це правда, їм потрібна вода. В селі у нас з водою погано. Нам це не спало на думку. Чи не влаштувати нам невеликий ставок і наповнити його водою з нашої річки?

— Це можна зробити. Влаштуємо комсомольсько-піонерський суботник, — погодився вчитель.

— Он, як же хороше буде! — зрадів Грикор. — Ми туди й риби напустимо. І рибу розведемо!

Голова колгоспу

Увечері Камо зайшов до правління колгоспу.

Голова колгоспу Баграт і вчитель Арам Акопян, сидячи за столом, пошепки про щось розмовляли.

Камо нерішуче зупинився на порозі.

Побачивши хлопчика, Баграт і Арам Акопян обмінялися багатозначними поглядами і підвелися.

— Ти вже прийшов, Камо? Це добре. Викладай свої думки голові. Я своє слово вже сказав. — І, потиснувши руку голові, учитель вийшов.

Баграт був людиною кремезною, міцною, завжди серйозною і стриманою. Широка колодка орденських стрічок, яка прикрашала його груди, говорила про те, що Баграт непогано боровся за свою радянську Батьківщину. З-під густих брів на Камо глянули чорні суворі очі.

Вислухавши спокійне і серйозне пояснення Камо, голова сказав:

— Ну, припустимо, що так… А за чий же рахунок віднести витрати? Чи внесене ваше починання у виробничий план нашого колгоспу на цей рік? Та чи видана річ, щоб без рішення правління колгоспу відкривалась яка-небудь ферма?.. Анархія, анархія! — раптом вигукнув він.

Камо ніяково мовчав.

Голова в задумі довго тарабанив по столі пальцями.

— Гм… — сказав він нарешті.— А якщо твої птахи розлетяться, витрати оплатиш ти?

— Не розлетяться.

— Так що ж ви тепер хочете? — запитав Баграт.

— У вас є інкубатори. Дайте нам поки що зо два маленьких.

— Згода. Якщо Арам Акопян ручається за вас, можете взяти Тільки про все, що робитимете, доповідайте. Запитуйте у нас. Тут є влада. Село не без господаря.

Камо обернувся і хотів вийти, та голова зупинив його:

— А в шкільній комсомольській організації ти ставив на обговорення питання про ферму?

— Коли ж я міг це зробити, дядьку Баграт? — намагався виправдатись Камо.

— Говорю ж я — анархія. — перебив його голова. — Ну, хоч би поінформував.

— Гаразд, сьогодні зберу товаришів. Спасибі, дядьку Баграт, за інкубатори!..

Того ж вечора, скликавши збори, Камо з великим натхненням розповів комсомольцям про створення птахівницької ферми. Потім виступив Армен.

— Так само, як Мічурін, який виводив гібриди плодових дерев і створював нові види плодів, можемо і ми завдяки гібридизації і вихованню пташенят мати нові види птахів, — захоплено доповідав він.

Артуш, товариш Камо по класу, не наважився виступити на зборах і висловлював своє обурення серед дітей лише потім, коли вони закінчились.

— Хіба серед нас нема нікого з головою? Чому нас має вчити якийсь хлопчисько з Єревана? — обурювався він.

Камо, справді, приїхав з Єревана. Його мати, дочка бороданя Асатура, одружилася з єреванцем і жила у місті. Коли почалася війна, батько Камо пішов на фронт, мати разом з сином повернулася в рідне село Лчаван Тут її прийняли як рідну, і вона працювала в тютюнницькій колгоспній бригаді, а Камо продовжував навчатися в сільській школі. В 1946 році демобілізувався з армії і приїхав у село батько Камо, Самсон.

Самсону в селі сподобалось. Баграт умовив його, доброго майстра-механіка, залишитися в селі хоч би на час, поки Камо закінчить школу, — впорядкувати кузню і відремонтувати сільськогосподарські машини та інвентар.

Самсон погодився.

— Ну що ж, — сказав він— залишусь і працюватиму з вами. А закінчить Камо школу — повезу його в Єреван, до університету.

Камо вчився добре, подобався товаришам, його обрали секретарем комсомольської організації. Але успіхи Камо в школі і популярність серед товаришів дратували Артуша. Він був певний, що коли б не вчився у них Камо, секретарем обрали б його, Артуша. І його гризла недобра заздрість.

Намагання Камо напоумити Артуша і встановити з ним добрі стосунки поки що не давали наслідків.

Похід за квочками

— От ще ця Асмік! Що нам робити з нею, діду Асатур? — добродушно бурчала тітка Анаїд. — Минулого року одна курка всього дев’ять качечок вивела, а скільки ж це тепер квочок треба?.. Щось ти багато задумала пташенят виводити.

— Не турбуйся, мамо, квочок ми знайдемо. Ось і дідусь Асатур одну дасть, він пообіцяв. Правда, дідусю?

— Правда, правда, як на таке діло не відгукнутись!.. Неодмінно у моєї старої квочку віднімемо. І до інших в курники заберемося: зараз в кожному дворі кури квокчуть. А до ж твій торішній виводок, онуко? Цілий? Покажи-но, що там за диковинка!

— Але, дідусю Асатур, як же я тобі їх покажу? Адже вони цілий день на річці плавають. Якщо ти побачиш мармурових — значить, наші, таких ні в кого немає.

— І не розлітаються? — запитав дід.

— Та ми з мамою їм крила попідрізали. А то якось знялися і далеко полетіли. Правда, потім самі повернулися. Дідусю, допоможи квочок дістати! Тебе люблять у селі, тобі не відмовлять… Всі повірять, — упрошувала діда Асмік.

— Ну, підемо, онуко, підемо, — згодився дід. — Підемо спочатку до моєї старої.

Асмік, сяючи від радості, йшла за дідом…

— Стара, у тебе, я знаю, одна з курок квокче. Позич-но її цій дівчинці,— сказав дід дружині, заходячи до себе на подвір’я.

Стара Наргіз оторопіла. «Навіщо?» говорив її погляд. Асмік показала їй велике яєчко і сказала: