Вадим Собко – Зоряні крила (страница 76)

Розуміючи, яку силу роботи треба перевернути у найкоротший час, Крайнєв засадив усіх своїх співробітників за столи. Вони працювали, як несамовиті. Почуття відповідальності ніби подвоювало сили кожного.

І особливо гарячою і напруженою стала робота, коли прийшли перші повідомлення про те, що німці вже починають випробовувати реактивні літаки. Що це за літаки — ще не знав ніхто, але повідомлення були цілком достовірні, і весь колектив інституту працював тепер, охоплений єдиною думкою — випередити ворога.

Ганні Крайнєв поставив завдання — шукати пальне для нових реактивних двигунів. Пальне, яке застосовувалося раніше, для нових двигунів виявилося непридатним. Це мала бути майже вибухова речовина, силу якої можна було б використовувати повільно. Але для досягнення швидкостей, про які мріяв Крайнєв, саме і треба було мати в своєму розпорядженні речовину, яка б мала силу нітрогліцерину і була б слухняною, як звичайний бензин. Ганна працювала дні і ночі, працювала захоплено, невтомно. З останнім відкриттям Ганна просто не знала, що робити. Використати речовину, яка вибухає від сонячного променя, поки що не вдавалося. Надто була вона непевною для вжитку. Але саме з неї поставало майбутнє пальне для літаків Крапкова, і тому Ганна все частіше і частіше зверталася до цього зрадливого сизуватого порошку.

В ці місяці Марина Токова наче і зовсім забула про сон. Вона схудла, почорніла; її не пізнавали навіть товариші. Крайнєву доводилося часом мало не наказувати їй іти спочити.

І була на світі тільки одна річ, яка могла трохи відірвати Марину від роботи. Це бувало тоді, коли листоноша приносив в інститут листи і Марину кликали до секретарки. Траплялося це нечасто, але кілька разів на місяць секретарка обов'язково вручала Марині листа без конверта, просто складеного «вареником». Марина завжди неймовірно червоніла, одержуючи такі листи, і в інституті це скоро помітили.

Потім почало виявлятися, що Марина надзвичайно добре обізнана з усіма подіями на Південно-Західному фронті, і коли в зведеннях з'являється якась звістка саме про цей фронт, аж завмирає, слухаючи.

Ганна несхибним жіночим почуттям помітила це перша і в розмові з Мариною якось мимохідь, жартуючи, сказала про це. З того, як раптово залилася червоною фарбою Марина, Ганна зрозуміла, що вгадала правильно, але ніколи вже більше на такі теми розмови не починала. Зате між нею і Мариною несподівано встановилися дивно приятельські відносини, ніби існувала між ними тайна, відома тільки їм.

І одного разу, коли Марина одержала довгожданого листа і сама сиділа в кімнаті, туди зайшла Ганна. Було це пізно ввечері, і в інституті залишалося зовсім небагато людей. Марина сиділа біля свого столу, замислившись, і навіть не помітила Ганни.

Ганна хвилину постояла, дивлячись на замислене обличчя Марини, потім підійшла ближче, і тільки тоді дівчина отямилася.

— Ну, так що ж нам хорошого пишуть з фронту? — тихо запитала Ганна, опускаючись на стілець біля Марини.

Марина здригнулася.

— Звідки ти знаєш?

— Я нічого не знаю, — м'яко усміхнулася Ганна, — але в тебе такий замріяний вираз обличчя, що можна думати все що завгодно. Можна навіть подумати, ніби ти закохана, — продовжувала вона, лукаво поглядаючи на подругу.

— Не час зараз закохуватися, — спалахнула Марина, тільки зайвий раз підтверджуючи здогади Ганни.

— Ні, чому ж не час? Коли кохання не заважає проектуванню, то поганого тут я нічого не бачу.

Ганна явно кепкувала, і Марина це зрозуміла.

— Коли б ти його знала, — несподівано просто сказала вона, — то напевне говорила б інакше.

— Як його прізвище, коли не секрет?

— Його прізвище Росовський.

— Про Короля і Орленка не пише він нічого?

— В кожному листі, — відповіла Марина, — я і не знала, що вони тепер такі друзі.

— І як же вони там, живі, здорові?

— Король був поранений, — сказала Марина, пригадуючи, — але зараз вони вже знову всі воюють.

Глибока ніч лежала над Уральськими горами, над безкраїми степами, над фронтами війни. В кімнаті захолола пічка і вже стало холодно, бо мороз на вулиці досягав сорока градусів, а подруги все ще сиділи в кімнаті Марини, розмовляючи про далеких знайомих, які раптом стали на диво близькими і рідними.

Несподівано в коридорі пролунали важкі кроки, і в тиші прогримів чийсь грубий голос. Слова були незрозумілими, і Ганна з Мариною зразу насторожилися.

Ще раз пролунав голос, він був явно незнайомий, і тоді вже довелося глянути в коридор. Ганна і Марина вийшли і зразу навіть спинилися на порозі дверей, не розуміючи.

У коридорі, замотаний з ніг до голови у якісь шарфи чи ковдри, стояв високий чоловік. Всі покривала його були густо заліплені снігом, а пілотський шолом нагадував брилу криги. Чоловік цей щось вигукував дивною мовою, яка мало нагадувала російську. Побачивши дівчат, він швидко рушив до них, і тоді в ковдрах раптом з'явилося чоловіче повне обличчя, з відмороженим, побілілим носом.

Марина аж крикнула, побачивши цей ніс. Вона не дала чоловікові зайти в кімнату, а тут же таки в холодному коридорі стала відтирати носа снігом, аж поки він не почервонів. Тільки тоді дівчата дозволили невідомому зайти в кімнату.

Він зайшов, важко відсапуючись, розмотав свої укривала, дістав з глибоченної кишені папери, подав їх Ганні, і тоді дівчата узнали, що інженер Генрі Кервуд приїхав з Америки до них на завод для обміну досвідом.

Першим ділом було повідомлено Валенса, і поки директор прийшов, Генрі Кервуд уже встиг розпитати про все. Поки що інтереси його не виходили за межі суто побутових справ і вдовольнити їх було неважко.

Містер Генрі Кервуд був досить високий на зріст, міцний чоловік. Риси його обличчя були правильними і, мабуть, навіть красивими, коли б їх не псував червоний, відморожений, розпухлий ніс. Він, видно, здорово болів, бо Кервуд щохвилини торкав його пальцем і кривився.

Інженер негайно оголосив, що дуже радий побувати на такому заводі у союзників і взагалі дуже радий працювати в Росії. Росія йому подобається, але порівнювати з Америкою її не можна. Проте і тут можна працювати дуже добре. Саме працювати тут він і має намір. Його сюди для цього послано.

— А коли буде другий фронт? — негайно запитала Марина.

— О, буде, буде, — відповів Кервуд, — про це можна навіть не думати. Раз ми вже сказали, то все буде зроблено. Можете бути певні.

Висловлення Кервуда перервав прихід Валенса. Його викликали по телефону. В цей пізній час він ще не спав і зразу ж прийшов на роботу. Про приїзд Кервуда його попередили заздалегідь, але він не думав, що це трапиться так скоро.

Вони привіталися, і директор зразу повів влаштовувати свого гостя. На обличчі у Валенса весь час була привітна посмішка, але явно відчувалося, як уважно приглядається він до американця. Здавалося, ніби й гість це відчуває, хоч на поведінці його це ніяк не позначалося. Він сміявся з кожного свого слова, сміявся, показуючи великі зуби і повторюючи речення. Він говорив ламаною російською мовою, але зрозуміти його можна було легко.

На прощання він поплескав обох дівчат по плечах і зробив це так милостиво, ніби король. Марина і Ганна ледве стрималися, щоб не розсміятися йому просто в вічі. Він був такий переконаний у своїй правоті і зверхності, що навіть сперечатися з ним не хотілося.

Валенс бачив, що кілька ущипливих речень уже крутиться на язиках у дівчат, і, щоб якось уникнути гострої розмови в першу ж мить побачення з гостем, а може, навіть і співробітником, вивів його з кімнати. Ще кілька хвилин по коридору лунав голос американця, потім все затихло.

Дівчата перезирнулися між собою і знизали плечима.

— У мене трохи дивне перше враження від панюго союзника, — проговорила Марина.

Ганна нічого не відповіла, тільки глянула на Марину, розсміялася і пішла до себе в лабораторію. На сьогоднішню ніч у неї було ще чимало роботи.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Добрий настрій не покидав Любов Вікторівну. Тепер їй уже було ясно, як треба діяти. Доля цілком випадково дала їй до рук такі козирі, що смішно було б не виграти.

Вона цілком точно знала, як перемогти Соколову, примусити її погодитися на всі умови. Та навіть коли вона і не погодиться, то це біда не дуже велика: все буде саме так, як хоче шеф гестапо і як хоче вона сама, Любов Вікторівна Берг.

Одного ранку вона з'явилася перед Соколовою, як завжди, усміхнена і привітна, але трохи ніби насторожена.

— Як ви себе почуваєте? — це стандартне запитання сьогодні прозвучало трохи по-іншому, ніж звичайно.

Соколова промовчала.

— Я хочу з вами сьогодні зробити невеличку прогулянку.

— Далеко?

— Ні, не дуже, в інститут стратосфери, який уже розпочинає свою роботу.

Вона сказала ці слова і уважно подивилася на Соколову, намагаючись прочитати на обличчі перше враження. Але нічого не вдалося дізнатися Берг. Надто багато пережила Віра Михайлівна, щоб таке повідомлення могло змінити її вираз обличчя. Тепер думки почали працювати швидко, напружено.

«Що це все значить? Про який інститут стратосфери говорить гестапівка? Хто у них там працює? Провокація це чи й справді щось вдалися зробити німцям?»

Всі ці запитання промайнули в голові блискавично, і щоб відповісти на них, треба було побувати там, в інституті.

— Добре, я поїду, — сказала Соколова.

— Я не мала в тому ні найменшого сумніву, — відгукнулася Берг. — Пальто для вас я вже наказала приготувати, на вулиці справжнісінька зима.