Вадим Собко – Зоряні крила (страница 75)
Але ж Берг, напевне, має якийсь план, вона чогось вимагатиме, щось хоче зробити з Соколовою. Вона не може бути такою люб'язною і запопадливою, не маючи якоїсь певної мети. Минуло вже більше місяця з того дня, коли вони зустрілися вперше, а й досі не було сказано жодного слова, яке дало б привід думати, ніби Берг має якісь задні думки чи плани. Але в люб'язність цієї гестапівки Соколова не може і на мить повірити, надто добре вона знає Любов Вікторівну, щоб хоч припустити таку можливість.
Чого ж вона хоче? Важко, майже неможливо відповісти на це запитання. Ясно тут тільки одне: якось використати Віру Михайлівну гітлерівцям не вдасться, хай вони про таке і не мріють. А що ж вона сама, Соколова, так і буде сидіти склавши руки? Так, поки не одужає, буде вичікувати. Треба набратися сили, а тоді визначиться план дії. Не може бути, щоб у Києві не залишилося своїх людей, тут, напевне, є і підпільна організація і окремі залишені комуністи. Як зв'язатися з ними — ще невідомо, але вона знайде спосіб і зв'яжеться.
Невеличка проходка по кімнаті, кілька хвилин стояння біля вікна вкінець знесилили Соколову. Вона закрила очі, і раптом усі почуття зникли, ніби розчинилися у дрімоті. Хтось зайшов у двері, це вже, мабуть, Любов Вікторівна повернулася — здається, її хода. Цікаво, яку ще новину вона принесе сьогодні. Звичайно, нічого хорошого від неї не почуєш. Кілька днів тому вона прийшла весела і сказала:
— Ви знаєте, я ніколи не думала, що більшовики так розучилися конспіруватися. Звичайно, це покоління вже забуло революційні традиції. Сьогодні гестапо заарештувало організацію, залишену тут, у Києві, але як заарештувало, ви собі уявити не можете. Ці люди вирішили, що в місті радянська влада, дали якійсь жінці-кур'єрові список цілого комітету, щоб вона всіх оповістила про день засідання. Та жінка пішла, і, звичайно, за нею простежили, і весь комітет уже за ґратами. Я навіть не можу зрозуміти, що це таке: дурість, повне нерозуміння ситуації в Києві, де працюють найкращі сили гестапо, чи просто зрада? Я була кращої думки про ваших підпільників.
Вона говорила це гаряче, хвилюючись, і Соколова не могла зрозуміти головного — інтонації: співчуває чи обурюється Берг? Сама по собі звістка була страшною. Все це, звичайно, могло бути і неправдою, але чомусь думалося, що саме зараз гестапівка не бреше… Проте перевірити це повідомлення Віра Михайлівна не могла ніяк і похмуро промовчала, слухаючи переможну розповідь фрау Берг.
А що вона принесла сьогодні? Мабуть, знов казку про те, що більшовики здали Москву.
Цього разу Любов Вікторівна прийшла неговірка, роздратована. Ненависно глянула на свою полонянку, сіла до столу вечеряти — все це мовчки, гнівно. Соколова розуміла: щось трапилося дуже неприємне, але нічого не запитала; вона взагалі заборонила собі будь про що запитувати у своєї тюремниці.
— Сьогодні вночі злетів у повітря готель, де жили наші офіцери, — несподівано сказала Любов Вікторівна. — Видно, я помилялася — не всі більшовики розучилися конспіруватися.
Серце Соколової забилося несамовито часто. Значить, є-таки наші люди в Києві, значить, можна встановити з ними зв'язки!
Берг ніби прочитала її думки.
— Не дуже радійте з цього приводу. Їх уже спіймано і за два дні буде страчено. Але все-таки я думала, що такого в Києві бути не може.
Віра Михайлівна кілька хвилин помовчала, даючи собі заспокоїтися, потім уперше за весь час перебування в цій квартирі запитала:
— Скажіть мені, для чого я вам потрібна? Берг глянула на неї, вдаючи здивування.
— Ви мені абсолютно непотрібні.
— Для чого ж ви взяли мене з табору?
— Тільки з милосердя. Невже ви залишили б мене, коли б побачили в такому стані?
— Напевне!
— А от я так не зробила. Я все життя плачу добром за вчинене мені зло, але оцінити цього ще не зміг ніхто.
— Мабуть, не оціните і ви. Але тут уже нічого не зробиш, така вже моя доля.
Це лицемірне базікання обурило Соколову до краю, але вона стрималася. Любов Берг не зможе її одурити.
— Коли ви мене рятували з табору, у вас уже, напевне, був точно визначений план. Кого ви шукали?
— Я шукала знайомих. Хіба я не маю права вчинити добре діло, коли маю таку можливість? Мною керували християнські почуття, про які ви забули. Ви і мені не вірите?
— Ні.
— Даремно. Деякі плани щодо вас у мене, правда, є, але зараз про них ще рано говорити, почекаємо вашого одужання.
І вона демонстративно взялася до свого кофе, ясно даючи розуміти: розмову скінчено.
Але для Соколової розмова тільки розпочиналася. Тепер вона знала — Берг хоче її використати. Хай не сподівається, нічого з того не вийде! Віра Михайлівна краще вмре, але нічого не зробить для цієї диверсантки, якій пощастило втекти з радянської тюрми. Хай фрау Берг не радіє, з шибеницею вона все одно кінець-кінцем зустрінеться.
А може, все, що вона зробила для Соколової, ніби місточок для повороту назад, спроба спокутувати свої гріхи? Ні, на це не схоже. В усякому разі треба бути дуже обережною.
Раптом налетіли думки про Михайла Полоза, — завжди, коли радянські літаки пролітають над Києвом, вона всім серцем посилає їм привіт і бажання удачі. Адже на кожному з цих літаків може летіти він, Михайло, може бути так, що саме його рука веде в темряві важкий корабель. Він думає, що вона загинула! Як подати йому звістку?
— Ви сьогодні уставали? — покінчивши з кофе, запитала Любов Вікторівна.
— Так, на кілька хвилин. Охорону біля дверей, очевидно, треба посилити, бо я можу втекти.
Берг не звернула на ці слова ніякої уваги: охорона в будинку, де жили гестапівці, і без того була цілком надійною.
— Значить, ви одужуєте, і це приємно, — сказала вона. — Мабуть, ви маєте рацію, плани мої треба вам розповісти вже тепер, щоб ви мали час до них призвичаїтися.
Віра Михайлівна насторожилася. Ось воно, зараз наступає вирішальна хвилина.
— Мої плани дуже прості, — вела далі Берг, — я сподіваюся в недалекому майбутньому розпочати тимчасово перервану роботу Київського інституту стратосфери і дуже хочу, щоб ви мені допомогли. Нам з вами треба буде зібрати всіх людей, які залишилися на Україні…
— Ага, от кого ви шукали в таборах!
— Саме так. Ми зберемо всіх людей, кінець кінцем тут же таки опиниться і Юрій Крайнєв, і я хочу, щоб до його появи все було добре підготовано.
Берг говорила ці слова спокійно і впевнено, ніби йшлося про якусь уже давно відому і вирішену річ. Ну і нахаба ж! Віра Михайлівна вперше за довгий час дозволила собі посміхнутися.
— І ви хочете, щоб я допомагала вам у цій справі?
— Звичайно.
— Я краще вмру, ніж буду з вами працювати.
— Зараз ми нічого не будемо вирішувати. На все прийде свій час. Може, в мене знайдуться аргументи, які допоможуть вас перекопати.
Про що вона говорить? На що натякає?
— Все одно, ніколи і нізащо радянські люди з вами працювати не будуть. Ви вже одного разу переконалися в цьому, коли тримали в полоні Юрія Крайнєва.
— Тоді було зроблено багато помилок, а до того ж іншою була ситуація. Коли ви взнаєте, що радянську владу знищено остаточно, то, напевне, не станете огинатися.
Ах, от на що вона розраховує! Ну, довго ж доведеться вам чекати, Любов Вікторівно!
— Цікаво, ви ніколи не думаєте про можливість знищення гітлерівської влади? — запально сказала Соколова.
— Ні, у мене немає ніяких підстав про це думати. Адже це наші війська стоять під Харковом і Москвою, а не ваші під Берліном. Різниця зрозуміла? І давайте припинимо цю суперечку. Вам шкодить хвилюватися. Почекаємо. Час працює на Гітлера.
Вона акуратно прибрала зі столу чашки, поставила їх до шафи і зникла у своїй кімнаті.
Було про що подумати Соколовій. Слово за словом перебирала вона всю розмову. Тепер все ясно: за допомогою Соколової їм треба принадити сюди, до Києва, всіх учених, які ще могли залишитися на Україні. Ні, ніколи цього не буде! Віра Михайлівна знаряддям у руках цих катів не стане ніколи, краще смерть.
Так минуло ще кілька днів, і одного вечора Берг повернулася додому весела, як ніколи. Вона навіть якусь пісеньку наспівувала, і Віра Михайлівна подумала, що мабуть, трапилося щось погане на фронті. Може, знову відступили радянські війська? За старим своїм правилом, вона нічого не запитала, чекаючи, поки Любов Вікторівна висловиться сама. В такі хвилини ненавиділа Соколова гестапівку люто, гаряче, несамовито. Коли б трохи більше сили в руках — розірвала б. Нічого, нічого, повернеться ж колись ця сила, не вічно ж зводитиме плече цей страшний біль.
А гестапівка так і лягла спати нічого не сказавши, і від того тривога ще посилилася. І довго не могла заснути в ту ніч Соколова. Чекання нових ударів, нових зловісних подій ставало нестерпним.
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
У далекому зауральському місті люди не витрачали жодної хвилини даремно. Робота йшла весь час, кожен день, кожну хвилину. Люди знали, як мало у сваті місць, де можна було б спокійно працювати, не боячись бомбового удару, і використовували цю можливість до кінця.
Почалася зима, люта, жорстока, сніжна. На всіх фронтах точилися бої, і повідомлення про них завжди викликали тривогу. Радісним весняним громом прозвучала звістка про розгром німців під Москвою. Вона відгукнулася в усіх серцях, вона розбудила найсолодші сподіванки на швидку перемогу. І найголовніше, ця звістка вселила певність, що німця можна бити в чистому полі і наша армія здатна це зробити. Від розуміння цього навіть дихати ставало легше, і робота йшла, як ніколи, швидко і злагоджено.