Вадим Собко – Зоряні крила (страница 4)

Юрій дивився на годинник. Секундна стрілка явно оберталася в притишеному темпі. Вона ледве повзла. Хвилини здавалися неймовірно довгими. Потім знову, десь здаля, почувся неясний свист. Він наближався і раптом обірвався різким вибухом.

— Кінець, — сказав Валенс, поморщившись,! додав, обертаючись назад: — Виведіть мій літак.

Четверо робітників у синіх комбінезонах кинулися до ангара. Валенс підійшов до Крайнєва. Той стояв, усе ще покусуючи травинку.

— Полетимо шукати, — сказав Валенс, дивуючись з Юрійового спокою.

— Шукати? Не знаю, не знаю, — задумано сказав Крайнєв.

Він стояв нерухомо, ніби до чогось дослухаючись. Права рука його була затиснута в кулак, і шкіра на кісточках посиніла. Всі почуття його зійшлися зараз до одного — Крайнєв слухав.

Валенс вирішив діяти сам. Йому вивели з ангара літак, маленьку спортивну машину, і він вже лагодився летіти негайно, шукати місця катастрофи. І коли він уже був готовий включити мотор і злетіти, Крайнєв підняв ліву руку й, посварившись пальцем, сказав:

— Почекайте одну хвилиночку.

І тоді всі почули далекий звук авіаційного мотора. Він був схожий на комарине дзижчання, але зростав і дужчав з кожною секундою. На аеродромі слухали, немов зачаровані.

Важка масивна машина йшла низько над лісом і з'явилася над деревами несподівано. Валенс застиг, сидячи у своєму літаку. Крайнєв усміхнувся так, начебто нічого й не сталося.

Літак м'яко сів на зелене поле аеродрому і похитуючись під'їздив до ангара. Всі кинулися туди, попереду був Крайнєв. Валенс вилазив зі свого літака, довго плутався, нарешті виліз і, як був, у шоломі, з парашутом, побіг за Крайнєвим.

Марченко виключив мотор і відсунув дашок кабіни.

— Буде добра машина, — кричав він. — Але роботи з нею ще сила-силенна. Я мало не перекинувся, розвертаючись.

— Доповідати на землі будете, — сухо сказав Валенс. — Вилазьте з кабіни. Вітаю, Юрію Борисовичу, — продовжував він, звертаючись до Крайнєва. — Вітаю і прошу пробачити за деякі надто поспішні висновки щодо вашого літака.

Марченко з серйозним і заклопотаним виглядом підійшов до них.

— Все було дуже добре, — сказав він. — Швидкість досягла семисот кілометрів….

— Всього-на-всього, — розчаровано протяг Юрій. — Машину доведеться переробляти, Адаме Олександровичу. Такої швидкості і з бензиновим мотором можна досягти.

— Крім того, на віражах вона почуває себе дуже невпевнено, якось завалюється на один бік. Але загалом мушу сказати, що це вже не експеримент, а справжня машина. Я ще ніколи не мав такого задоволення від польоту.

— Так, товаришу Марченко, — задумано сказав Крайнєв, — завтра ми ще дещо тут спробуємо, а там візьмемося будувати нову модель. Мені здається, я вже розумію, в чому тут справа.

— Ну, завтра за це діло, мабуть, узятися вам не вдасться, — сказав Валенс. — Зараз нам в інститут треба їхати.

— Ах, так, — ніби щось згадавши, промовив Крайнєв, з жалем глянув на літака і помалу пішов до ангара. Марченко і Валенс ішли за ним.

Біля воріт стояла відкрита машина. Валя, сидячи біля руля, читала книжку. Побачивши Крайнєва, вона стрепенулася.

— Товаришу Крайнєв, це ви будуєте такі літаки? — запитала вона із здивуванням.

— Я, Валю, я, — відповів професор усміхаючись, — і коли-небудь ви будете пілотом саме на такому, ні — на кращому літаку.

Валя, дивилася на нього з захопленням. Крайнєв не сказав більше нічого, але і сказаного було досить. Машина пішла до міста.

Ганна була першою, кого Крайнєв зустрів в інституті. Може, вона навіть чекала на нього?

Він підійшов схвильований і трохи розгублений.

— Дуже радий побачити вас, Ганно, — промовив Крайнєв, відчуваючи, що говорить зайві слова.

Ганна простягла йому руку. Юрій побачив глибокі, ласкаві й ніжні очі. Він усміхнувся і помалу пішов сходами вгору до свого кабінету.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Юрій пройшов з Валенсом по довгому коридору і завернув до свого кабінету. На дверях виднілася табличка «Юрій Крайнєв — інженер». Він глянув на табличку, штовхнув двері і зайшов у кімнату.

Його кабінет було обставлено надзвичайно просто і невибагливо. Крайнєв мало уваги звертав на його оздоблення. Зручні глибокі крісла стояли попід стінами. Величезний письмовий стіл займав цілий куток. Маленькі двері вели в другу кімнату — там була бібліотека. Чотири сталеві шафи, одна поруч другої, стояли біля однієї з стін. Ніяких паперів у кімнаті не було видно.

Крайнєв упав у широке крісло біля столу і замислився. Ганна Ланко надто міцно входила в його життя.

… У пам'ятний вечір дня свого народження він просидів у неї в гостях дуже довго.

Вони розмовляли про інститутські дрібниці. Виявилося, що Ганна працює хіміком-лаборанткою у лабораторії вибухових речовин…

Батько її був дуже відомим у Києві лікарем. Вона нещодавно закінчила інститут і збиралася пройти в інституті стратосфери тільки практику, але робота цікава, і хочеться залишитись працювати тут назавжди. В інституті вона людина нова, а студентські друзі вже розгубилися, тому інколи вона відчуває себе трохи самотньою.

Все це Ганна говорила, привітно усміхаючись і весь час одламуючи малесенькі шматочки від тоненької плитки шоколаду.

Так просиділи вони майже до другої години, і тільки тоді Юрій згадав, що йому час іти додому.

Ганна запрошувала його заходити. Вона провела його до хвіртки і на прощання потисла руку приязно і значуще.

Він цілу годину йшов, повертаючись до себе на вулицю Леніна, йшов, майже не розбираючи дороги. У Ганни була звичка при розмові опускати вії і раптом підводити їх, тоді особливо яскравими здавалися промені її очей. Саме такою весь час пригадував дівчину Крайнєв.

Він повернувся додому, і кімната здалася йому порожньою, холодною і непривітною. Тієї ночі він заснути не міг…

Другий день був сповнений роботи. Багато друзів і знайомих вітали Юрія з днем народження, але надвечір він відчув біля серця неприємну порожнечу.

Це відчуття було для нього несподіваним і зовсім незнайомим. Він почав дошукуватися причини. Після довгих міркувань його немовби осінило: він не бачив Ганни.

… Крайнєв викликав машину і поїхав до неї. Вона зустріла Юрія так, ніби чекала на його появу і була цілком певна, що він приїде.

І от ця дівчина міцно ввійшла в життя Юрія Крайнєва. День для нього не був повним, коли він не бачив Ганни. А вона ніби навмисне дратувала його, іноді не показуючись цілими днями.

Такі думки заповнювали Крайнєва, поки він сидів у себе в кабінеті, чекаючи виклику Валенса. Треба було щось робити, якось закінчувати всю цю справу, а що саме треба робити, Юрій не знав.

Валенс не викликав його. Натомість він сам прийшов у кабінет Крайнєва. Він прийшов, високий, веселий, сів навпроти Юрія, і в кабінеті відразу ж стало ніби тепліше і якось по-дружньому тихо.

Валенс кілька хвилин мовчав, ніби приміряючись до розмови, потім повернувся до Юрія і не поспішаючи сказав:

— Значить, ти завтра їдеш у Москву, а звідтіля в Париж. Я думаю, що цей конгрес з питань стратосфер: мої авіації буде досить цікавим, але багато нового всі ці закордонні діячі сказати по зможуть. І це не тільки тому, що не захочуть сказати, а просто не зможуть. Ми в цій справі їх набагато випередили. І вчитися тепер не ми у них мусимо, а вони у нас. А проте вони думають, що і досі ми плентаємося десь у хвості, як до революції, і навіть не запросили наших представників робити доповідь. Але це, може, й краще. Послухаєш, людей побачиш а, може, щось корисне для себе знайдеш. Там тільки один Вікар дійсно справжній вчений. Він буде доповідати. Доповідь його послухай уважно, а ще краще — поговори з ним. Тільки май на увазі, що цей, навіть найкращий серед них, учений не винайшов нічого такого, чого б не знав ти. Отже, дивись по нього як на звичайного свого колегу. Це тобі, так би мовити, норма поведінки. Деякі наші матеріали ти теж з собою візьмеш. Це щоб не їхати з порожніми руками. У наркоматі тобі доведеться зробити доповідь і ознайомитися з останніми роботами Московського інституту і конструкторських бюро. Головою делегації буде московський конструктор Байрамов. Ярина Михайлівна теж поїде. У неї буде окреме завдання: я хочу мати законспектованими основні тези всіх доповідей, бо їх, мабуть, ще не скоро друкуватимуть. Вона візьме на себе обов'язки твою секретаря, і так це все вийде у вас дуже солідно і організовано. Завтра ранком одержиш у мене всі матеріали. Основні питання, на які слід буде звернути увагу, визначимо теж завтра. Поїзд на Москву в три п'ятнадцять. Квитки вже замовлені. Маєш запитання?

— Паспорт?

— У Москві вже все приготоване, але, звичайно, ще дещо доведеться оформити.

— Значить, завтра! — Юрій несподівано потягнувся сильно і з насолодою. Він любив подорожі. За кордон йому доводилося їхати вперше. Він їде представником Радянського Союзу на міжнародний конгрес — це сповнювало його гордістю.

«А Ганна?» — блискуча радість одразу ж потемніла. Подорож втратила половину свого інтересу. Юрій спохмурнів, і Валенс не міг цього не помітити.

— Ну, чого невистачає?

— Та нічого, все на місці, — спробував одкрутитися Юрій, але Валенса одурити було неможливо. Він хитро подивився на Крайнєва і лукаво прищурив ліве око. Потім показав пальцем на свої очі і спитав:

— Зелені?

— Ні, у вас очі сірі, — не зрозумів Юрій.

— В неї очі зелені, — ніби розсердившись, махнув рукою Валенс.