Вадим Собко – Зоряні крила (страница 3)

Завжди рішучий у своїх діях, він тепер зовсім розгубився. Так і йшли вони одне за одним, ішли якимись незнайомими вулицями, які дедалі ставали все пустельнішими.

Дівчина давно вже помітила свого супутника. Вона йшла, інколи усміхаючись сама до себе. Іноді вона спинялася біля вітрини — подивитися, що буде робити Юрій. Той в таких випадках розгублено тупцювався на місці, читав афіші або просто ховався за якийсь стовп.

Так вийшли вони на вулицю, що вела просто від Лук’янівського базару. Тут було темнувато. Трамваї проносилися, сяючи світлом, і зникали за поворотом.

Дівчина взялася за ручку хвіртки і спинилася. Юрій наближався до неї, маючи твердий намір пройти спокійно і незалежно. Дівчина чекала. Коли Юрій підійшов на два кроки, вона сказала, дивлячись йому просто в обличчя:

— Я вам дуже вдячна, товаришу Крайнєв, за те, що ви мене супроводжували, але, слово честі, вам варто було підійти до мене раніше.

Юрій остовпів. Ця дівчина знає його? Може, навіть якась із його студенток? Крайнєв відчув себе вкрай збентеженим. Він спробував натягти на обличчя маску здивування, але з того нічого не вийшло.

— Ви мене знаєте?

— По-перше, вас знає половина Києва. По-друге, ми з вами працюємо в одній установі, — відказала дівчина усміхаючись. Коли вона говорила, було видно разок зубів, рівних і красивих.

— Ви працюєте в інституті стратосфери? — ще більше здивувався Крайнєв.

— Так. Вже місяць, — дівчина сміялася одверто і щиро… — Давайте знайомитися. Мене звуть Ганна Ланко, а вас я добре знаю.

Юрій потис маленьку гарячу руку дівчини. Він досі не міг прийти до нормального стану. Може, все йому сниться?

— Ви сьогодні проводите вечір трохи дивно, професоре, — говорила дівчина. — Мені здалося, ніби на Володимирській гірці ви навіть сумували.

— А чого я маю радіти? — Юрій вже став очунювати.

— Але ж нині весна, — очі Ганни блиснули на Юрія задерикувато. В глибині їх миготіли іскорки сміху. Вона усміхнулася ще раз і сказала:

— Ну, раз ви вже прийшли сюди, то вам треба зайти до мене в гості.

— Дякую, — машинально відповів Юрій, — але зараз… зараз мені треба швидше потрапити додому.

— Боїтеся? — вколола Ганна, — Зайдімо. Ну, я вас дуже прошу.

І Юрій погодився.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Одинокий ангар стояв край величезного аеродрому. Ретельно викошена невисока травиця встеляла поле рівним темно-зеленим килимом.

Біля входу на аеродром видніло кілька невисоких будинків. На двадцять кілометрів навкруги тяглися ліси. Великі галявини було пристосовано для посадки літаків — на всякий випадок. Тут містився експериментальний аеродром інституту вивчення стратосфери.

Біля ангара стояв одинокий сріблястий літак незвичайної конструкції. Він здавався надто важким, коли порівняти із звичайними літаками. Його крила, відносно короткі, вражали масивністю. Широко поставлені колеса з товстими шинами підтримували його на землі.

Але найбільше вражало в цьому літаку те, що фюзеляж не кінчався звичайним рулем висоти. Рулі і стабілізатор були ніби розрізані фюзеляжем. Масивна труба видавалася майже на метр з хвоста літака. Звичайний пропелер, невеликий і блискучий, здавався надто слабким, щоб потягти таку вагу.

Цей літак був увесь металевим. Полірований метал набув тут цілком обтічної форми. Очевидно, літак мав розвивати дуже велику швидкість.

На крилах і на фюзеляжі блищали намальовані червоним лаком зорі. Поруч з ними стояли величезні літери — ЮК-9. Це значило — Юрій Крайнєв, модель дев'ята. Це була дев'ята модель літака інженера Юрія Крайнєва, його тривога і його гордість.

Біля літака метушилися люди, перевіряли мотор, усі вимірювальні прилади. Коли все було готове, вони відійшли.

Під промінням сонця сріблястий літак здавався легким і динамічним. Було дивно, що він стоїть на землі.

Від майстерень біля ангара відділилася група людей. Швидкими кроками наблизилися до літака. Широкі плечі Крайнєва погойдувалися помалу і спокійно. Поруч з ним ішов директор інституту вивчення стратосфери, високий і сухий латиш Валенс. Вони говорили між собою, і розмова була, видимо, досить гострою.

Валенс підійшов до літака і уважно оглянув його.

— Красивий, — процідив він крізь зуби, не виймаючи цигарки з тонких губ.

Швидко і спритно він вліз у кабіну, потім пройшовся по крилу. Машина навіть не здригнулася. Валенс стрибнув з крила на землю і підійшов до Юрія.

— Починайте, — сказав він, ні на кого не дивлячись. Крайнєв захвилювався.

— Адамс Олександровичу, я вимагаю, щоб мені дозволили зробити цей політ, — сказав він. Благальні нотки вчувалися в його голосі, і Валенс ледве помітно усміхнувся. Так само спокійно він хитнув головою і сказав:

— Полетить Марченко.

— Але ж я вже дванадцять разів літав на ньому. Ти розумієш? — гарячився Юрій.

— Тоді працював тільки мотор, сьогодні працюватиме реактивний двигун. Не дозволяю.

Тон Валенса не подавав ніяких надій на згоду. Юрій одвернувся. Валенс мав право не дозволяти. Сперечатися далі було марно.

А до Валепса підійшов високий юнак у комбінезоні і спитав, чи можна починати.

— Починайте, — коротко сказав директор.

Марченко був відомим пілотом-випробувачем. Він уже давно працював в інституті стратосфери і літав на шести літаках Юрія Крайнєва. Він пробував літати і на двох перших моделях, але з того нічого не вийшло — літаки просто не могли відірватись од землі.

На третьому він зумів злетіти, але далі цього діло не пішло. І ось тепер уже дев'ятий літак стоїть перед ним, чекаючи своєї черги бути розбитим або прославленим.

Юрій до найменших дрібниць оглянув машину. Він перевірив усе ревним хазяйським оком. Всюди був блискучий порядок.

Крайнєв багато надій покладав на цю дев'яту модель. Він не скоро прийшов до розв'язання проблем, які поставали перед ним.

Того дня мали вперше провести пробний політ з включеним реактивним двигуном. Права зробити цей політ і домагався Юрій.

Валенс і двоє інженерів перевіряли вимірювальні прилади. Інженери експериментального заводу інституту стратосфери Король і Орленко теж. стояли тут, чекаючи наслідків польоту. Вони зробили багато приладів для літака і теж хвилювалися перед відповідальною спробою.

Юрій нервував. Він переходив від групи до групи, потім вертався до кабіни, щоб знову підійти до Валенса. Марченко, вже зовсім готовий і зодягнений, підійшов до нього несподівано.

— Ну, Юрію Борисовичу, бажайте, — сказав він, усміхаючись і простягаючи Крайнєву руку.

Юрій без слів потис руку і відійшов. Обоє вони були схвильовані, але на Марченкові це нітрохи не позначалося. Широка посмішка його відкривала великі міцні зуби. Весь він, засмаглий, атлетично збудований, здавалося, і не міг хвилюватися.

Підійшов Валенс. Сказав кілька слів про обережність, помовчав трохи і відійшов.

Марченко, весело усміхаючись, вліз у кабіну. Він засунув за собою дашок, і сонячний відблиск загорівся на плексигласі. Юрій сів на траву. Чекання ставало нестерпним.

Пропелер обернувся один раз, наче нехотя, і раптом перетворився на прозорий диск. Потім гудіння його піднялося на два тони вище і стало нагадувати сирену.

Літак помалу рушив з місця і, пружно погойдуючись на товстих шинах коліс, поїхав по зеленому полю аеродрому. Він біг проти вітру, набираючи швидкість.

Усмішка зникла з губ Крайнєва. Обличчя його посіріло. На його думку, літак піднімався надто довго.

В ту мить машина зробила невеличкий стрибок і повисла у повітрі.

— Відірвався, — похмуро, наче інформуючи, сказав Валенс.

Тепер літак уже йшов над лісом, завертаючи до аеродрому. Він важко і поволі, набирав висоту, літаючи широкими кругами. На висоті в дві тисячі метрів Марченко мав включити реактивний двигун. Юрій чекав на цей момент, нетерпляче покусуючи травинку.

Валенс сів поруч із ним. Він теж не відриваючись стежив за польотом.

Несподівано Юрій згадав свою останню зустріч з Ціолковським. Вони вдвох перевіряли проект цього літака. Ціолковський радів і хвилювався. В його дивовижно молодих очах відбивався справжній захват. Він зробив тільки два зауваження до проекту ї попросив повідомити про день першого польоту. Він хотів подивитися, як літатимуть машини Юрія Крайнєва.

Зараз ЮК-9 піднявся у повітря, а Ціолковського немає, і ніколи вже великий вчений не побачить, що творить його учень.

Ця думка кольнула невиразним болем, але Юрій відразу ж забув про неї — літак вже набрав потрібної висоти і летів по прямій.

Валенс устав з трави. Крайнєв підвівся слідом за ним. Машинально він узяв директора за руку нижче плеча і застиг у такій позі.

Зараз літак було видно, як невеличкий темний хрест на тлі ясносинього весняного неба.

Раптом Юрій здригнувся і стис руку Валенса. Той поморщився, але не встиг сказати нічого. Машина збільшила швидкість. Зараз вона просто перекреслювала небо, залишаючи в синяві ледве помітний слід.

На аеродром донісся протяжний свист. Літак пролетів над аеродромом і зник за лісами. Якийсь час ще чути було свист, потім він віддалився і нарешті зовсім затих.

Валенс попросив Крайнєва відпустити його руку і більше не пробувати свою силу на руках знайомих. Юрій, ніяково посміхнувшись, випустив. «Ну і сила в нього в руках», подумав Валенс, розминаючи затерплі пальці.