Вадим Бурлак – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89 (страница 28)

Що я мав на це казати. На мені форма пілота, отож я молодий, здоровий, наче бик, і прикидаюся дурником.

“Яке напрочуд різноманітне життя, — роздумував я на бігу. — Ще учора ти милувався міріадами зірок і плавав у теплому океані, а вже сьогодні ти мчиш назустріч долі, зловісній і незбагненній, з якою ти, зважаючи на цю сокиру, нарешті зустрівся!..”

— “Кекс цитриновий з ягідками”! — гримнув голос згори. — Ти диви, виявляється, з вахруста навіть кекс можна приготувати! Сторінка двісті сімдесята… Прочитаємо!

Рецепт, треба еказати, був чудовий. Я біг собі й думав, що ліпше було б зробити кекс із того продавця. Дізнавшись попередньо, навіщо він підсунув мені цю ідіотську книжку.

Можна було б зважитися на невеличкий спурт, та од вахруста хіба втечеш, та й куди його тікати — два кілометри штучного суходолу посередині всепланетного океану, космопорт, торговельний центр та кемпінг, до якого я, власне, й біг…

— “Напої з вахруста багаті на вітамін С! — продовжував він цитувати. — Аби вітаміни не руйнувалися, кип’ятити слід не більше, аніж п’ять хвилин…” Гаразд, більше п’яти кип’ятити не будемо!..

Вахруст із посвистом приземлився й недвозначно змахнув сокирою:

— Зараз зайдемо, але щоб мені ні звуку.

До кемпінгу ми увійшли, наче двійко найкращих приятелів, один з них лише трохи збентежений. Причину неважко з’ясувати, якщо помітити, що інший друг, може, занадто міцно обійняв першого… Той, перший, навіть трохи посинів… Та придивлятися до таких деталей нікому було — вестибюль сяяв пусткою…

— Вітаю містера Джолдека й містера Серьожкіна! — бадьоро привіталися двері кемпінгу.

— Двері, ви помилилися! — зловтішно відказав вахруст і поволік мене коридором.

Я збагнув, що це кінець.

Вже ніхто не дізнається про останні хвилини славного Ігоря Серьожкіна, який, може, зірок з неба не хапав, однак, зрештою, був непоганим хлопцем…

Вахруст відімкнув двері свого номера, й за мить я вже сидів у кутку величезної кімнати із розкішними меблями, які були причеплені ніжками до стелі. Посеред підлоги стирчала антикварна люстра з кришталевими бурульками…

Вахруст гепнувсь у фотель на стелі. Сидячи отак — догори ногами, — він суворо наказав:

— Починай каятися!

Я зиркнув на люстру й несподівано для самого себе пирсиув.

— Так ти ще й смієшся… — скрушно промовив вахруст. — А втім, цього й спід було сподіватися. Тоді перейдемо до головного.

Зненацька набубнявівши, він гукнув:

— Кларо, рибонько, ти на кухні?

— Еге, Джозефе, чого тобі? — відповів мелодійний голосок.

— Люб’язно прошу, постав на вогонь каструлю.

— Яку? — поцікавився голосок.

Вахруст окинув мене оком.

— Найбільшу! — Й додав ввічливо: — Ви вже вибачте нас, але вахрустів сьогодні готувати не будемо. ІІриготуємо вас. За рецептом!

Він жбурнув мені книгу й гарикнув:

— Вибирай!

— Але ж послухайте, — почав я страдницьки, — чому ви не хочете зрозуміти, що це все — прикра помилка. Я й гадки не мав, що то за книга. До того ж мені справді її подарували. Та й взагалі, канібалізм — це дикунство!

— Годі базікати, — грізно перебив вахруст. — Я читав довідник з вашої історії.

— Так то ж було багато тисяч років тому! Повірте ж, люди відтоді дуже змінилися…

— Цікаво, в який бік? — і далі обурювався вахруст. — Це вже — не вперше! Позавчора один з ваших носився з такою ж от книженцією. Ще й підсміювався. Неймовірно! Потім він також присягався, що це — помилка. Отож я й вирішив перевірити й бачу, що не помилився!

Вахруст збуджено закружляв по кімнаті, потім несподівано всівся на люстру и зажурився.

— Яка підступність… Я живу вже не одну сотню літ, але щоб таке… І все одно я не вірю жодному твоєму слову. Кажи правду: навіщо оця мерзенна книжка?

— Не знаю! — палко вимовив я. — Послухайте, адже ми обидва пілоти й маємо вірити один одному на слово. Присягаюся — це непорозуміння. У нас, на Землі, дійсно, є кальмари. Вони схожі на вас, тільки маленькі, рожевенькі, з кінцівочками, смачненькі…

Отут я й збагнув, що бовкнув найбільшу в своєму житті дурницю.

— От-от! Тут ти й попався, голубе! — зловісно процідив вахруст. — Нещасні кальмари… Тепер я зрозумів: ти вирішив, що вахруст — це просто великий кальмар?! Ні! Вахруст — це вахруст! І не про лса ковбаса, в цьому ти зараз переконаєшся!

— Джозефе, у нас гості? — долинуло з кухні.

— Так, одна людина… Вода ще не закипіла?

— Ще ні. Розваж гостя чим-небудь, — промовляв лагідний голосок. — До речі, я вчора була в книгарні Ешема. Мені там подарували якусь книжку. Казали, що про людей. Дай йому, нехай гляне. Вона на поличці.

Я виркнув на поличку. Товста книга в гарній обгортці в барвистою стрічечкою видалася мені дуже знайомою…

Я поглянув на вахруста. Він очманіло глипнув на мене, й, присягаюся, цієї хвилини нас обох осяйнула одна й та ж сама думка…

За мить обгортку було зірвано й господар вп’явся очима в синю обкладинку.

— Кларо, де ти взяла ОЦЕ?!

— Я ж тобі казала: у Ешема. Це — дарунок мені як їхньому постійному клієнтові.

Вахруст од хвилювання зірвався з місця й закружляв по кімнаті, вигукуючи:

— Яка ганьба! Який сором!

Я полегшено випростався на білосніжній підлозі-стелі й подумав собі, що зараз вітерець від вахрустових крил саме до речі.

— Ну, то як? — весело сказав я. — Вода, певна річ, закипіла? Може, допомогти вам знайти підходящого рецепта? До речі: скільки їх там? Триста двадцять п’ять?

— Двісті п’ятнадцять…

— Сегрегація! Зверніть увагу, що вас ставлять вище від нас.

— Киньте знущатися, — буркнув вахруст. Він упав у свій фотель на стелі й понуро додав: — Може, це хтось кепкує з нас? До речі, бажаєте кави?

І, не чекаючи на відповідь, гукнув:

— Кларо, зроби нам каву!

— Годі вам виправдовуватись, — я недбало махнув рукою. — Я вже про все й забув.

— Однак навіщо, навіщо ці кляті подаруночки?!

З кухні полинули пахощі кави.

— Хтось хоче нас посварити, — зміркував я вголос.

— Навіщо?

— Ще не знаю.

— Дурниці! Наші планети дружать тисячу років… Це наївно.

— Але ж ви клюнули? І сокирою вимахували, й довідник переглядали…

— Ну от, а казали, що забули, — образився вахруст. — Тепер довіку згадуватимете…

— Більш не буду! До речі, хто такий Марк Ешем?

— Ні, ні! — він похитав головою. — Це пристойна старовинна книгарня. Я й уявити не можу, як до них потрапило ОЦЕ.

Я взяв книжку й заходився розглядати: