Вадим Бурлак – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89 (страница 27)
Маніпулятори легко розігнули скобу й, міцно затиснувши старовинний гандшпуг, простромили його в шпарину між двома дерев’яними уламками, котрі затисли лопаті гвинта. Скафандр смикнувся й почав був спливати, та уткнувся в понівечену палубу. Дато розвернув ГІВСа.
Промінь світла впав на старовинну гармату, на лафет з маленькими коліщатами, крутий трап.
Дивне почуття охопило хлопця. Йому здалося, що все це він вже бачив. Кожної миті в пам’яті, наче під час проявлення фотографій, проступали все нові й нові деталі. Скоряючись мимовільному пориву, водолаз скерував скафандр до залишків кормової надбудови. Обережно розсунувши товсті бурі дошки, Дато сторопів: перед ним була капітанська каюта, яка збереглася майже повністю. Низьке широке ліжко під балдахіном, здавалося, могло служити морській царівні — так казково виглядали в потужному промені фар розшиті золотом, вкриті зеленавим нальотом простирадла. На стіні між маленькими віконцями висіли круглі щити, оздоблені золотими візерунками, широкі шаблі в чорних піхвах, довгі кинджали.
Дато здригнувся, йому здалося, що під ногами щось заворушилося. Він спрямував туди світло. Шматки напівзотлілого ганчір’я, звиваючись від коливань води, повільно поповзли врізнобіч, а слідом клубочилась темна каламуть, котра, напевно, досі сяк-так трималася купи. На якусь мить вода просвітліла, й водолаз помітив, як у нього під ногами щось зблиснуло. Коли він підняв з підлоги те “щось” і присвітив, то від здивування мало не впустив його в геть скаламучену воду. Тільки й спромігся видихнути:
— Гарна цяцька.
Проте у ту ж мить спалахнула думка: “Негайно на поверхню!”
Не затримуючись більше ні секунди, Дато подався до пройми. Навстріч заструменів сильний потік. Майнувши над ним, ГІВС стрімко помчав на поверхню. Промінь його фар востаннє вихопив з мороку глибини масивний різьблений фальшборт юта, рештки величезного ліхтаря й розчахнутий уламок бізань-щогли, з якого звисали вкриті водоростями обривки канатів. Тільки тепер Дато здогадався, що не чув попереджувального сигналу про перехід на аварійний запас кисню. З кожним вдихом стрілка невблаганно наближалася до нуля.
Над морем вже була ніч. Оддалік промені прожекторів краяли пітьму, обмацуючи поверхню води. Відкинувшись, Дато увімкнув автомат розпізнавання.
— Датіко! — загримів у навушниках радісний голос старшини. — Живий! Де ж ти…
— Все нормально, старшина. Геологові скажи, що трубу виламав потік каламуті. А я забарився тому, що здибав русалку… Слово за словом, ну й, сам розумієш, не часто випадає їй такого мужчину стріти… На згадку про себе русалочка подарувала мені одну гарненьку дрібничку…
На таку балаканину старшина таке гарикнув, що мікрофон, коли б міг, згорів би з сорому. Але настрій Дато від того анітрохи не зіпсувався.
Матвій Ганапольський
ГОТУВАННЯ ВАХРУСТА
Продавець із лисячим профілем підморгнув мені й ефектно видобув з-під прилавка товсту книгу, гарно запаковану й перев’язану барвистою стрічкою.
— Це вам од фірми. Як нашому постійному клієнтові.
— Дякую, — промимрив я й тицьнув книгу під пахву.
— До ваших послуг! — продавець знову підморгнув і пирснув.
Я ще раз окинув поглядом велетенські, щільно заставлені книгами полиці й рушив до виходу…
Я стояв під неоновим написом “МАРК ЕШЕМ. КНИГА-ЗНАХІДКА”, коли почув:
— Ходи сюди!.. Я озирнувся.
— Я тебе кличу, — бринів лагідний голос— Йди ж бо, не бійся, я тут, за рогом…
За рогом стояв вахруст, бавлячись сокирою,
— Книжечку, виходить, придбали? — люб’язно поцікавився вів.
— Так, ну то й що? — не збагнув я.
— Як це гарно, — замріяно мовив вахруст, — як приємно для покращення сновидінь почитати в світлі призахідного сонця… Ану-ну, глянемо, якими книжечками цікавитесь.
— Та так, дрібниці всякі…
— Дрібниці? Ге, не скажіть! — захихотів вахруст і могутньою своєю кінцівкою підняв мене в повітря.
— Відпустіть, що ви робите!? — я спробував звільнитеся.
— Ознайомимося зі знахідками! — грайливо запропонував він. — Отже, невеличкий урок усного читання!
Іншою клешнею він витягнув у мене з-під пахви книжку, театрально розв’язав стрічечку.
— А зараз ми прочитаємо назву! Лише поволеньки прочитаємо. Й гучно. Ну!
Він підсунув мені книгу під ніс. Мені потьмарилося в очах…
На синьому тлі золотими літерами було викарбувано: “825 страв із вахруста”.
— Прийми ж смерть! — рикнув вахруст, замахнувшись сокирою.
— Та постривайте, — забелькотів я, — при чому тут я!.. Мені подарували як постійному клієнтові…
— Не буде більш клієнта, — зловісно засичав він. — Ніхто вже не отримуватиме подаруночки… За деяких обставин!..
— За яких таких обставин? — знітився я.
— За кулінарних!
Він поставив мене на ноги, повернув і штурхнув у у спину;
— Бігом руш!
Я прудко біг бетонованою доріжкою. Вахруст летів поруч, розмірено змахуючи великими крилами. Летючи, він, однак, не припиняв досліджувати злонещасну книжку й розмірковувати про життя…
— Їсти ближнього, та ще й за рецептами — гріх. — Він швидко гортав сторінки. — Подивимося, що нам пропонують… Так… У тертих сухарях… з галушками… з грибною підливою… О! Гуляш? Ну, що ж, подивимося й гуляш… “Молоденького вахруста дрібно покришити на скибочки, потрусити сухою гірчицею…” Дрібно покришити, молоденького… на скибочки, значить! Гуляш, так би мовити? Гаразд, буде й гуляш!
Й зненацька гарикнув над самим вухом:
— Ану, швидше! Ноженятами, ноженятами!
— Не підганяйте так, — захрипів я й додав, — у мене тиск!
— Недобре обманювати, — почулося згори, — тим паче пілотові!