Вадим Бурлак – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89 (страница 25)
Тільки одного не міг второпати: як могло статися, що Омар важче від мене переніс безводдя. Довго не міг я пов’язати з усім, що сталося, й білу чашечку з аптечки, якою ми колись дозували воду і яка лежала біля мене, вимащена в крові. Картина поволі стала прояснятися, коли я помітив шприц з моєї ж таки аптечки, всередині якого теж було знати сліди крові. Коли ж Мухамет влив мені в рот чергову порцію води, яка насправді була прісною, я раптом збагнув, що солоною її робив до того смак крові в роті.
Важкою була дорога до стану бедуїнів. Не тому, що нам муляв горб, на якому ми лежали, немов дві переметні суми, а тому, що нас ні на мить не полишали муки спраги. Надто для мене вони були нестерпними, бо в світлі невидимого “прожектора”, який струменів з мого чола, тіснилися нескінченні “спогади” з майбутнього. То я відчував смак верблюжого молока, яким нас відпоюватимуть бедуїни, то бачив себе на веранді своєї вілли на березі Атлантики в Кансадо, де ми з Омаром п’янітимемо від “содової” і великих марокканських помарапчів… Під хитавицю на спині верблюда й прийшло з майбутнього пояснення присмаку крові в роті: там же, на віллі, Омар покаже на своїй лівій руці біля ліктя цяточку від голки і, ніби вибачаючись, скаже: “Кров виявилася густою, немов паклава.[2] Та й мало її було, якийсь ковток. На більше я не спромігся…” А ще він звіриться, що під час хамсину марив і що в маренні бачив широку рівну дорогу, обабіч якої в затінку пальм височіли старовинні маврітанські храми. Храми, які він раніше бачив лише на кольорових листівках і які в далеку минувшину були побудовані маврами в Іспанії, Тунісі й Марокко. “Біля тих храмів, мосьє, я бачив і ваші артезіанські колодязі”, — скаже Омар.
Ткач підвівся, легко, немов спортсмен. Подивився на свої руки, потім — на мої.
— Бачите, яка гладенька шкіра, — промовив він. — А тоді, коли бедуїн підвів верблюда, щоб доправити нас у свій табір, вона була вкрита суцільними дрібними зморшками й складками. Розгладилася шкіра десь за тиждень, але ще довго потому я відчував незручність на тілі. Багато днів не полиніала мене й спрага. Бувало тільки-тільки віднімеш кухоль від рота, як рука знову тягнеться до нього… Отакою буває пустеля, колего, — скінчив він свою розповідь.
— Ну, а як із вашим даром передбачення? — озвався я. — Він у вас зберігся? І ви можете сказати, що з нами буде найближчим часом?
Ткач подивився на сонце, яке вже було недалеко від обрію, і сказав, тамуючи іронію в голосі:
— З нами станеться ось що: до темряви ми описуватимемо керн, відтак підженемо “Волинь” до лісосмуги і при світлі ліхтаря приготуємо вечерю, далі повиймаємо розкладачки…
Роберт Короткий
ПОДАРУНОК БЕЗОДНІ
Сонце сідало за багряний горизонт — отож ніч буде безвітра. З вибалків сірими пасмами виповзав туман і зливався з димом від згаслих кострищ. Стомлені чайки, ледве ворушачи крильми, линули до берега. Усе довкола виповнювала така лагідна мирна тиша, аж здалося Петрові на мить, що все оте: і набіг татарви на рідний хутір, і зникнення Марійки, його молодої дружиноньки, й тривале невідступне переслідування орди їхнім загоном, що складався з десятка таких же, як і він, знедолених татарським набігом одчайдухів, — все оте — лихий сон… Ой, леле, якби ж то так… Тяжко зітхнув. Обережно відпустив гілку куща, під яким причаївся був, вивчаючи берег. Прислухався до розмови своїх побратимів.
— Але чого вони, проклятущі, досі не відпливли? — хрипко запитав отаман.
— Та вітер же з моря дме, і проти ночі, мабуть, не хочеться їм зніматися. Вранці потягне з берега — відпливуть, — процідив крізь зуби дід.
Помовчали.
— Чуєш, старий, — знову озвавсь отаман, — а той твій грек одноокий, бува, не збрехав?
— Та чого б він мав брехати! То такий чоловік, що за гроші батька рідного продасть, а ми йому добре заплатили. Сьогодні він був з крамом на ярмарку й на власні очі бачив, як татари пригнали на торги гурт жінок. Швидко прицінилися й збули нещасних якомусь молодому турчинові з отієї-таки фелюги, — дід кивнув головою в бік затоки, в якій, неподалік виходу у відкрите море, причаївся середніх розмірів вітрильник— турецька фелюга.
Саме за нею оце зараз пильно стежив Петро.
— Та головне, — провадив далі дід, — одноокий, коли ми з Петром добряче підпоїли його, розповів, що серед бранок запримітив одну дуже славну молодицю. Та так, чортяка, описав її з виду, що мій Петро признав свою Марію…
— Отамане, — якось глухо й важко видихнув Петро, — нащо маємо гаяти час на пусті балачки… Вони там — це ясно як день божий… Краще поміркуймо, як будемо брати фелюгу, коли маємо гнилий каюк та рибальський байдак?
— Ех, якби нам зо п’ять чайок з фальконетами, — зітхнув хтось у темряві.
— Ти б, хлопче, іще галер венеціанських забажав, — криво усміхнувся дід. — А чого ж — га-а-рні судна. Не один рік на них спину гнув…
— А може, — не вгавав той самий голос, — Коли добре споночіє, підпливемо непомітно…
— Дурне кажеш, — перебив його дід. — Азапи, турецькі солдати, вночі, мов ті сичі — все бачать, все чують. А коли розвидніє, вони можуть трохи й подрімати. То я собі таке надумав: ми з Петром, не криючись, начеб рибалки— хочемо продати нічний улов, подамося до фелюги з цього боку. А ти, отамане, сідай з хлопцями в байдак, і, поки ніч, веслуйте ген за оту скелю. Та глядіть же, тільки-но ми почнемо наближатися до фелюги, мчіть їй навперейми. Не дай боже випустити їх в море… Ну, отамане, чи так маємо діяти? Чого мовчиш?
Навіть у згуслих сутінках Петро побачив на посіченому рубцями обличчі отамана ясний усміх.
— Хіба маю що казати на таку ловку затію. Здається мені, хлопці, не того ви за отамана обрали.
Поруч стиха засміялись.
— Чого зуби вищиряєте, — ображено буркнув дід. — Давайте ліпшу думку, коли здатні!..
— Та добре надумав, старий, їй-бо, добре, — примирливо здійняв руки отаман. — Тільки от, гадаю, Петра не варто завчасу показувати бусурманам, а то одним своїм виглядом так їх настрахає — ніякою галерою тоді не наздоженемо…
Непомітно промайнула ніч. Світало. Туман осяявся золотаво-червоним полиском. Перший промінь пробився крізь хмари й ліг багряною смугою на морську гладінь, офарбивши борт фелюги.
Полонянок у тісній комірчині під трапом розбудив скрпп дверей. На порозі уродився товстий низенький турок з в’язкою ключів.
— Ходімо! — брутально шарпнув Марію за руку. — До паші ходімо! Лагідною будеш, покірною будеш — намисто подарує, ласощами пригощатиме…
Прочинивши низькі дубові двері до кормової каюти, він уштовхнув туди Марію. Прямо перед собою дівчина побачила широке низьке ложе й столик, на якому скраєчку, начеб хтось недбало кинув, кілька разків коралів, а посеред, на широкому тарелі, вивищувалася чимала гірка всіляких плодів.
Марія згадала, що вже давно й ріски в роті не мала. Аж у грудях щось здавило, перед очима попливли зеленаві кола. Рука мимоволі потяглася до тих яств, та враз і відсахнулася наче від вогню. “Господи! Що ж це я! — обпекла думка. — Ще хтось помітить”.
— Пригощайся, красуне, не соромся.
Мало не скрикнула від несподіванки, рвучко обернулася. Прямо перед нею, обіпершись плечем об одвірок, схрестивши руки на грудях, стояв, білозубо щирячись, молодий турчин. Вродливе, облямоване чорною борідкою лице. Ставний. Зодягнутий у тюрбан з барвистого шовку. Тонкий стан обперізував пояс, що скріплювався довгим і гострим, немов кинджал, аграфом — застібкою, оздобленою коштовним камінням.
— Ну, то чого ж ти стоїш?
— П-пане… б-благаю, зжальтесь… відпустіть… — ледве вимовила Марія.
— Я не розумію твоїх слів, красуне, але відчуваю у них страх. Не бійся, зі мною тобі буде добре. Запевняю, ти не пошкодуєш.
Турок голосно зареготав.
— Благаю… від…
— Годі! — Сміх урвався. В очах спалахнула хижа іскра. — Я не звик, коли жінка в присутності мужчини забагато розмовляє. Волію радше чути під собою її напівпритомний жагливий лемент.
Хижий вищир змінився на хтивий. Широко розпростерши руки, турчин ступив крок до Марії. Дівчина подалася назад, та наштовхнулася на перегородку. А він, нахабно посміхаючись, підступав усе ближче…
Марія випросталася, гордо закинула голову й, дивлячись незмигно в чорні холодні очиці, просичала:
— Не підходь… Не підходь, нехристе бусурманський… Зупинився турчин. Ледь тріпнулися від подиву брови.
— Овва! Та ти, я бачу, не хочеш бути покірною. — Знову спалахнув хижий полиск. — Гаразд, — турок ураз збайдужів. — Почуваюся втомленим — сеї ночі клопітні було чимало, хочу перепочити, тому відпускаю. Але спершу рабиня мусить перевдягти свого пана… Ну ж бо!..
Дід щосили налягав на весла. Його босі ноги так упиралися в гниле дно каюка, що здавалося, от-от продавлять його. Старий спиною відчував, як на фелюзі довговусий вартовий, перегнувшись через край борту, мало не випаде — так пильно стежить за ним. Мабуть, бісова душа, сушить собі голову: чого той рибалка так квапиться? Чому його каюк так нівроку занурився у воду? Невже у ньому стільки риби?
Біля ніг старого, під благенькою мачулою, скоцюрбившись у три погибелі, лежав Петро. Крізь дірку в рядні він бачив, як вартовий раптом кудись зник. Наступної миті через борт перевисали вже кілька турчинів. Довговусий щось кричав, раз по раз тицяв рукою у їхній бік.
— Ет с-суче с-стерво! — вилаявся дід. — Таки добачив, щоб тобі повилазило, чортяко довговусий!