Уолтер Миллер-мл. – Кантика для Лейбовіца (страница 49)

— Ви колись чули про Преподобного Френсіса із Юти? — врешті-решт запитав абат.

— Не пригадую цього імені, домне, а що?

— Просто я сподівався, що він саме той, хто за нас міг би зараз помолитися, хоча його, здається, так і не канонізували. Ану ж спробуймо трохи поправити ці штукенції.

— Брат Джошуа раніше був якимось інженером. Забув, яким саме. Але він літав у космос. Вони мають багато знати про комп’ютери.

— Я вже викликав його. Він боїться її торкатися. Ось, може, тут потрібно...

Патрік позадкував:

— Ви мені пробачте, владико, я...

Церкі глянув на свого перекривленого писаря:

— Маловірний! — і поліз підправити ще одне ЗАВОДСВКЕ РЕГУЛЮВАННЯ.

— Здається, я щось чув за дверима.

— Перше ніж заспіває півень, відречешся ти тричі від мене...[193] а ти ще й першим торкався цих ручок, хіба ні?

Патрік зіщулився.

— Але ж ви зняли кришку, і...

— Ніпс igitur effuge. Геть-геть, поки я ще не вирішив звернути все на тебе.

На самоті Церкі вставив вилку в гніздо, сів за стіл і, пробурмотівши молитву святому Лейбовіцу (який за останнє сторіччя набув більшої популярності як покровитель електротехніків, ніж він будь-коли мав раніше в статусі засновника Альбертинського ордену святого Лейбовіца), перемкнув вмикач. Він дослухався, чекаючи на шипіння й шелестіння, але нічого такого не почув. Тільки тихенько поклацували реле затримки і, набираючи обертів, знайомо затуркотіли синхронізатори. Абат гмикнув. Ні диму, ні запаху озону. Нарешті він розплющив очі. Навіть вогники індикаторів на панелі управління мерехтіли, як завжди. УВАГА! ЗАВОДСВКЕ РЕГУЛЮВАННЯ. Аякже!

Заохочений, він перемкнув формат на радіограма, виставив тип процесу Диктувати — Записувати і напрям перекладу на Вхід: Південно-західна, Вихід: Аллеґанська, переконався, що функція транскрипції була в положенні Вимк., натиснув кнопку мікрофона і заходився диктувати:

«Пріоритетність: терміново.

Його Високопреосвященству Сіру Еріку кардиналу Гоффстраффу, кандидату на посаду апостольського вікарія, в. о. вікарія Позазем’я, Священна конгрегація пропаганди, Ватикан, Новий Рим...

Ваша ясновельможносте!

З огляду на нещодавнє посилення міжнародної напруженості, ознаки все ближчої глобальної кризи та навіть повідомлення про таємну гонку ядерних озброєнь, ми матимемо за велику честь, якщо Ваша Ясновельможність зважить за раціональне дати нам пораду щодо поточного статусу деяких тимчасово призупинених планів. Йдеться про заходи, окреслені в посланні Motu proprio[194], виданому щасливої пам’яті Папою Целестином Восьмим на день Божественного Зішестя на Діву Марію року Божого 3735-го, що починалося словами, — він пригальмував, аби звіритися з паперами на столі, — „Ab hac planeta nativitatis aliquos filios Ecclesiae usque adplanetas solium alienorum iam abisse et numquam redituros esse intellegimus[195]“. Підтверджені також у рескрипті від року Божого 3749-го „Quo peregrinatur grex, pastor secure“[196], згідно з яким було придбано один острів і, е-е, деякі транспортні засоби. Насамкінець, я посилаюся на документ „Casu belli nunc remote“[197] останнього Папи Павла та листування між Святим Престолом і моїм попередником, внаслідок якого було видано буллу, що нею покладений на нас план „Quo peregrinatur grex, pastor secure“... переводився в стан анабіозу, але тільки до ухвали Вашої Ясновельможності. Наша готовність стосовно реалізації плану „Quoperegrinatur...“ в належному стані, тому в разі необхідності його виконання нам знадобиться не більше шести тижнів...»

Поки абат диктував, Скажений Самописець просто фіксував його голос і переводив у фонематичний код на плівці. Закінчивши говорити, він перемкнув процес на Аналіз та натиснув кнопку Обробка Тексту. Лампочка згасла — почався новий процес. Машина почала обробку.

Тим часом Церкі вивчав документи, розкладені перед ним.

Продзвенів сигнал. Лампочка знову загорілася. Машина мовчала. Кинувши нервовий погляд на УВАГА! ЗАВОДСЬКЕ РЕГУЛЮВАННЯ, абат приплющив очі і натиснув на кнопку ДРУКУВАТИ.

Клац-клац-кліп-шльоп-піп-папеті-клак-фаб-клац — пустився в речитатив автоматичний писар, видруковуючи те, що, як сподівався абат, буде текстом радіограми. Він обнадійливо дослухався до ритму клавіш. Перший клац-клац-кліп-шльоп-піп прозвучав досить авторитарно. Чоловік намагався вловити ритми аллеґанської мови у звуках друкування і з часом таки вирішив, що в торохтінні клавіш і справді бринить якась аллеґанська наспівність, перемішана з деркотінням залізяк. Він розплющив очі. В іншому краю кімнати жваво працював робот-стенографіст. Настоятель підвівся з-за столу і підійшов поглянути на його роботу. Скажений Самописець надзвичайно акуратно друкував аллеґанський відповідник такого:

— Агов, брате Пате!

Настоятель з огидою вимкнув агрегат. Святий Лейбовіц! Невже заради цього ми трудилися? Він не бачив ані найменшого покращення в порівнянні з охайно починеним гусячим пером та каламарем із фіолетовим чорнилом.

— Агов, Пате!

Із приймальні ніхто не відповідав, але за кілька секунд двері відчинив рудобородий монах, котрий, поглянувши на порозкривані шухлядки, засмічену підлогу та вираз на обличчі абата, ще й набрався нахабства при цьому всміхнутися:

— Що сталося, Magister meus? Не до вподоби наші сучасні технології?

— Ні, не дуже! — огризнувся Церкі. — Агов, Пате!

— Він вийшов, Владико.

— Брате Джошуа, ти не міг би полагодити цю машину? От чесно.

— Чесно? Ні, не міг би.

— Мені потрібно відправити радіограму.

— Мені страшенно прикро, отче-абате. Із цим також не допоможу. Вони забрали кристал і закрили флігель на замок.

— Вони?

— Внутрішні сили зональної оборони. Всі приватні передавачі наказано вимкнути.

Церкі помандрував до свого крісла і впав у нього.

— Воєнна тривога? Чому?

Джошуа знизав плечима:

— Ходять чутки про ультиматум. Більше я нічого не знаю, якщо забути про рівень радіації.

— Покази продовжують рости?

— Продовжують рости.

— Телефонуй у Спокан[198].

Під обід знявся вітер і поніс із собою куряву. Він дмухав зі сторони меси і засипав піском невеличке місто Сантле-Бовіц. Понісся над навколишньою місциною, шумів у високій кукурудзі, що росла на поливних полях, здував пасма пороху з безплідних навколишніх гір. Квилив поміж мурами стародавнього абатства та серед алюмінієвих і скляних стін новітніх прибудов до нього. Замурзав червонястий диск сонця земляним брудом та ганяв смерчики пилу шестисмуговою автомагістраллю, яка відділяла древнє абатство від сучасних корпусів.

На другорядній дорозі, що в одному місці примикала до магістралі і вела від монастиря через приватний сектор у центр міста, старий жебрак у пов’язці на крижах зупинився, прислухаючись до вітру. Вітер доносив звуки вибухів ракетних випробувань на півдні. На полігоні з далекої протилежної сторони пустелі на цільову орбіту в космосі запускали перехоплювачі. Спираючись на патерицю, дід дивився на блідо-червоний диск сонця та бурмотів під носа:

— Знамення. Знамення.

На порослому бур’яном дворищі халупи край дороги гралася дітлашня під німим, але всевидющим наглядом скрюченої негритянки. Вона на ґанку палила люльку з якимсь зіллям і час від часу розраджувала або ганила то одного, то іншого зарюмсаного гравця, котрий приходив зі своїм позовом по її бабусин суд.

Невдовзі старого волоцюгу по той бік дороги помітив хтось із дітей, і здійнявся крик:

— Диви, диви, старий Лазар! Тьотю, скажи, це той самий, кого ’Сус Христос підняв з могили! Диви! Лазар! Лазар!

Діти обліпили поламаний паркан. Старий бродяга побурчав трохи на них та почвалав дорогою далі. Під його ногами застрибав камінчик.

— Гей, Лазаре!..

— Тьотю, скажи — що ’Сус підняв на ноги, то вже не опускається! Глянь на нього! Досі шукаєш Бозю? Тьотю, скажи...

Ще один камінчик полетів услід старому, але він не став озиратися. Баба на ґанку сонно кивнула. Діти повернулися до своїх забав. Піщана буря посилилася.

Через магістраль від стародавнього абатства на даху однієї з новітніх споруд із алюмінію та скла чернець під час бурі відбирав зразки. При цьому він користувався відсмоктувачем, який глитав куряву і втягував відфільтрований вітер у компресор поверхом нижче. Монах уже був немолодий, але й середнього віку також іще не досяг. Коротка руда борода, ніби наелектризована, щетинилася та ловила павутиння і пісок, що пролітали повз; вряди-годи чоловік роздратовано її чухав, а одного разу навіть устромив у шланг відсмоктувача. Результат змусив його вибухово забурмотіти, а потім перехреститися.

Двигун компресора закашлявся й заглухнув. Чернець вимкнув відсмоктувач, відкрутив шланг і потягнув за собою пристрій через увесь дах до ліфта. По кутках кабіни намело гірки піску. Чоловік зачинив за собою дверцята і натиснув кнопку «Вниз».

У лабораторії найвищого поверху він зиркнув на індикатор компресора, де світилося Макс. Норма, зняв рясу, витрусив із неї пил, повішав на кілочок і пройшовся по ній відсмоктувачем. Потім він рушив до глибокої ємності з тонколистової сталі в далекому кінці лабораторії. Монах увімкнув холодну воду і дозволив їй набратися до мітки «200 глеків». Чоловік пірнув головою під воду і вимив болото з бороди й волосся. Крижана температура приємно холодила. Відпльовуючись та струшуючи краплі, він зиркнув на вхід у лабораторію. Навряд чи варто було зараз чекати будь-яких відвідувачів. А тому він зняв спіднє, заліз у цистерну і, здригнувшись та зітхнувши, відкинувся назад.