Уолтер Миллер-мл. – Кантика для Лейбовіца (страница 42)

Він роззирнувся під тихе бурмотіння зали.

— Так буде. Хоча ми такого й не хочемо.

— Але чому?

— Через панування Невігластва. Бо хто на престолі — той наживається та збагачується разом зі своїми спільниками. Вони — придворні невігластва. В його ім’я вони, обманюючи, визискують і керують, озолочуються та поширюють свою владу. Навіть писемність їм страшна, адже писане слово — це ще один шлях спілкування, що може згуртувати їхніх ворогів. Їхня зброя гостра, і вони добре нею орудують. Якщо їхнім інтересам щось загрожуватиме, вони ввергнуть світ у війну, після якої насильство чинитиметься аж доти, поки нинішній суспільний лад не розсиплеться на порох, а на його місці не постане новий соціум. Мені прикро, але я так бачу.

Від цих слів аудиторія спохмурніла. Усі сподівання дома Пауло розвіялися, оскільки пророцтво надавало гіпотезам ученого конкретної, зримої форми. Тонові Таддео відомі войовничі амбіції свого монарха. В нього був вибір: схвалювати їх, не схвалювати їх, ставитися до них як до безтілесного явища, опанувати котрим немає жодної змоги, як неможливо вплинути на повінь, голод або смерч.

Певно, тоді він прийняв їх як неминучі — аби позбавити себе необхідності давати їм моральну оцінку. «Нехай буде кров, залізо й плач...»

Хіба могла така людина втікати від власної совісті та зрікатися своєї відповідальності? Ще й так легко! В абатові нуртувала буря.

Та потім до нього повернулися слова: «І стерпів Господь Бог мудреців тогочасних, котрі опанували вміння, якими можна було знищити цілий світ...»

Він також стерпів те, що вони знали і спосіб його порятувати і, як завжди, дозволив їм вибирати самим. І, можливо, вони зробили той самий вибір, що тон Таддео зараз. Умити руки перед натовпом. Аби їх самих не розіпнули.

Але все одно розп’яття їх не минуло. Честі вони не вберегли. Для всіх і для кожного завжди — бути прицвяхованим, повисіти на хресті, а якщо зірвешся, тебе доб’ють...

Раптом запанувала тиша. Вчений замовк.

Абат кліпнув і поглянув у залу. Половина товариства витріщилася на вхід. Спершу він нічого не міг роздивитися.

— Що там? — зашепотів він до Ґолта.

— Бородатий стариган у якомусь укривалі, — прошипів той. — Схожий на... ні, він би не...

Дом Пауло підвівся і підійшов до краю помосту, прикипівши поглядом до ледве окресленої постаті в тінях. І неголосно гукнув:

— Бенджаміне?

Постать поворушилася. Щільніше загорнула в укривало кощаві плечі та неквапом пошкутильгала до світла. Знову зупинилася, щось пробурмотіла, розглядаючи залу, а потім її очі натрапили на вченого за кафедрою.

Обпираючись на криву патерицю, старий і кривий привид почвалав до трибуни, не зводячи погляду з чоловіка, який за нею стояв. Тона Таддео це дещо спантеличувало, однак спершу веселило, та коли ніхто не сказав ні слова, а немічна примара підійшла ближче, він нібито аж сполотнів. Обличчя бородатої старожитності горіло переможною люттю якихось страстей, а очі несамовито палали, на відміну від життя, вогник якого давно вже мав згаснути в цьому тілі.

Дід підійшов до самої кафедри і зупинився. Його очі мружилися на приголомшеного промовця. Губи затремтіли. Він посміхнувся. Потягнувся тремтячою рукою до вченого. Тон відсахнувся, рохнувши від огиди.

Але відлюдник був спритний. Він стрибнув на поміст, оббіг трибуну і вхопив дослідника за руку.

— Ви сказилися?..

Бенджамін вчепився в руку, з надією вглядаючись у вічі вченого.

На обличчя діда опустився смуток. Його вогонь згас. Він відпустив руку. Зі старих сухих легень немовби голосінням вирвалося зневірене зітхання. Вишкір Старого Юдея, знавця всього на світі, повернувся на старече обличчя. Він розвернувся до товариства, розпростерши руки, та багатозначно здвигнув плечима.

— І все ще це не Він, — кисло промовив старий та покульгав геть.

Після цього зібрання можна було закривати.

Розділ 21

На десятому тижні гостин тона Таддео посланець приніс чорні новини. Голова керівної династії в Ларедо висунув тексарканцям вимогу — негайно забрати війська з його володінь. Тієї ж ночі короля отруїли, і між Ларедо й Тексарканою було проголошено стан війни. Навряд чи тривалої. Можна з упевненістю говорити, що закінчилася вона наступного ж дня після оголошення, а Ганнеґан тепер володарював у всіх землях і над усіма народами між Червоною рікою та Ріо-Ґранде.

То все виявилися очікуваними новинами. На відміну від їх продовження.

Ганнеґан II, з ласки Божої Мер, Віце-Король Тексаркани, Оборонець Віри та Зверхник Вакеро Рівнин, з’ясував, що монсеньйор Маркус Аполло винний у «зраді», і наказав повісити папського нунція, а потім, усе ще живого, випатрати, четвертувати[160] та білувати як настанову для тих, котрі могли замишляти удар по основах країни Мера. Шматки священикового тіла згодували собакам.

Посланець міг і не додавати, що Папа наклав на Тексаркану абсолютний інтердикт. У тексті його відозви лунав зловісний відгомін «Regnansin Excelsis»[161], булли шістнадцятого століття, з поміччю якої з престолу скинули одного монарха. Однак жодних новин про контрзаходи, вжиті Ганнеґаном, поки що не надходило.

На Рівнинах лареданські війська тепер мали з боєм прориватися додому долаючи опір кочовиків, тільки для того, щоби скласти зброю на кордоні власної держави, де їхній народ і їхні родичі вже набули статусу заручників.

— Яка трагічна подія! — щиро промовив тон Таддео. — Тепер через своє підданство я мушу негайно їхати звідси.

— Чому? — подивувався дом Пауло. — Ви ж не схвалюєте Ганнеґанових дій, правда?

Учений завагався і похитав головою. Він роззирнувся навколо, аби переконатися, що їх ніхто не підслуховує.

— Особисто я їх засуджую. Але публічно... — він знизав плечима. — Мені потрібно думати про колегіум. Якби ж то на кону стояло питання мого життя, то я...

— Розумію.

— Можу я почути вашу конфіденційну думку?

— Звісно.

— Хтось має застерегти Новий Рим від марних погроз. Адже Ганнеґан буде не проти розіпнути ще кілька дюжин Маркусів Аполло.

— Значить, на Небеса відправляться нові мученики. Новий Рим не робить марних погроз.

Тон зітхнув.

— Я припускав, що у вас таке бачення проблеми. Але все одно ще раз прошу дозволу відкланятися.

— Дурниці. Чиїм би підданим ви не були, я вас припрошую залишатися з огляду на ваші загальнолюдські чесноти.

Але тріщина, що пролягла між ними, була очевидна. Учений тепер спілкувався тільки зі своїми і рідко бесідував із ченцями. Його стосунки з братом Корнгуром стали підкреслено формальними, незважаючи на те, що винахідник по годині-дві допомагав йому щодня, обслуговував динамо-машину з лампою та порядкував ними, цікавився успіхами тонових досліджень, які зараз тривали з незвичною поквапливістю. Старшина взагалі рідко показувалася з гостьового будинку.

З’явилися перші ознаки масового виходу людей із тих країв. Мешканці Сантле-Бовіца раптом знаходили численні приводи відправитися на прошу в інші володіння. Навіть жебраки та волоцюги забиралися з поселення геть. Перед купцями та ремісниками знову постав неприємний вибір між тим, щоби покинути своє майно на поталу грабіжникам та мародерам, і тим, щоби стати свідками плюндрувань.

Представники сільської громади на чолі зі старостою відвідали абатство із суплікою про надання притулку мешканцям Сантле-Бовіца у разі навали.

— Моя остання пропозиція, — заявив їм абат після кількагодинної дискусії, — така: ми прихистимо всіх жінок, дітей, калік та старих без найменших вагань. Що стосується чоловіків, котрі можуть тримати зброю в руках, то ми розглядатимемо кожен випадок окремо і залишаємо за собою право декому з них відмовити.

— Але чому? — обурився староста.

— Хіба це не зрозуміло навіть вам?! — різко відказав дом Пауло. — Цілком можливо, що нам самим доведеться відбивати наступ, але поки абатство не штурмуватимуть, ми лишатимемося осторонь. Я нікому не дозволю користатися цим місцем як залогою для військ, звідки можна провести контрнаступ, якщо об’єктом ворожих дій стане тільки село. Тому щодо чоловіків, здатних тримати зброю в руках, ми наполягатимемо на присязі — боронити монастир за нашим наказом. А відтак — в кожному окремому випадку будемо вирішувати, чи можна довіритися тій або іншій людині.

— Це несправедливо! — заскиглив один із посполитих. — Це не чесно стосовно всіх...

— Тільки тих, кому не можна довіряти. А в чім річ? Ви сподівалися заховати тут додаткові сили? Не вийде. Тут не ступить нога жодної особи з вашого ополчення. Моє слово остаточне.

За тих обставин представники Сантле-Бовіца не стали відмовлятися від запропонованої допомоги. Більше ніхто не сперечався. Коли настане час, дом Пауло збирався відчинити ворота перед усіма, але зараз хотів упередити плани селян скористатися абатством у своїх військових планах. Пізніше їх відвідають і старші чини Денверського війська. Їх менше цікавило збереження життів, а більше — збереження панівного ладу в державі. Він збирався дати їм аналогічну відповідь. Абатство збудували як оплот віри та знань, і настоятель мав намір зберегти його статус.

Із пустелі на сході поповзли мандрівники: торговці, мисливці, пастухи — всі рухалися на захід і несли новини з Рівнин. Пошесть серед худоби викосила череди кочовиків, немов огонь у степовій пожежі. Скидалося на те, що голод неминучий. У військах Ларедо після падіння лареданської династії стався розкол. Хтось повернувся додому, як і мовилося в наказі. Решта повернули на Тексаркану, склавши похмуру клятву не зупинятися, поки не матимуть голови Ганнеґана II або не накладуть своєю при цій спробі. Ослаблених чварою лареданців поступово винищили наскоки воїнства Шаленого Ведмедя, спраглого помсти за тих, кого з собою забрала чума Ходила чутка, що Ганнеґан зробив Шаленому Ведмедю щедру пропозицію прийняти звання васалів під його захистом, якщо вони принесуть обітницю коритися законам «цивілізації», прийняти тексарканських старшин у свої ради та перейти в християнську віру. Доля й Ганнеґан приготували народу пастухів вибір між покорою та голодною смертю. Багато хто обрав останнє перед службою державі торговців і хліборобів. Подейкували, що Гонґан Ос скеровував свій рик непослуху на південь, схід і в напрямку небес. Останнє проявилося в багаттях, на яких щодень горіло по шаману, чим ватаг карав племінних богів за те, що його зрадили. Він погрожував стати християнином, якщо християнські боги допоможуть йому здолати ворогів[162].