Уолтер Миллер-мл. – Кантика для Лейбовіца (страница 41)

Він підвів погляд і дивно усміхнувся.

— Хтось зазирав у це джерело останнім часом?

Море облич, які нічого не виражали.

— Хтось пам’ятає, що вже це читав?

Корнгур і ще двоє обережно піднесли руки.

— Комусь відомо, що це значить?

Руки хутко опустилися вниз.

Тон хіхікнув.

— Далі йде півтори сторінки математичних виразів, які я навіть не пробуватиму озвучити, бо вони ставлять під сумнів деякі наші засадничі принципи. Так ніби вони не непорушні норми, а минущі картинки, залежні від перспективи спостерігача. Текст уривається на слові «Значить». Решта сторінки разом із висновком обпалена. І попри те, самі собою логічні конструкти бездоганні. Математика досить елегантна, так що навіть я міг би дописати той висновок. Але той висновок здається божевільним. Хоча й засновки виглядають не менш безглуздими. Це фальшивка? Якщо ні, то яке місце належить цьому тексту в усій науковій системі древніх? Що необхідно знати для її розуміння? Що далі? Як це все перевірити? Питання, на які в мене немає відповідей. І це тільки один приклад численних загадок, розкиданих по документах, що так довго зберігаються у вас. Йдеться про міркування, які пов’язані з реальністю й досвідом, далекими від справ ангелології та богослов’я, далекими від науки про фізику. У цих документах описані цілі системи, що взагалі не в’яжуться з нашим досвідом. Древні могли це підтвердити експериментально? У деяких згадках говориться саме про це. В одній із книг, де йдеться про трансмутацію елементів (яку ми щойно визнали теоретично неможливою), раптом лунає фраза: «досліди свідчать». Але ж як?

Можуть знадобитися зусилля цілих поколінь, щоб оцінити й зрозуміти деякі з цих речей. Дуже прикро, що вони мусять залишатися в цьому важкодоступному місці, бо це геть непросто — забезпечити їх організоване вивчення численними науковцями та бодай хоч щось із них зрозуміти. Я впевнений, що ви цілком усвідомлюєте: зараз вам бракує ресурсів. Я вже мовчу про їхню «закритість» для решти світу.

В очікуванні найгіршого абат, котрий сидів на помості за промовцем, почав укриватися багрянцем. Але тон Таддео вирішив не висувати жодних пропозицій. Проте з його ремарок чітко слідувало, що він усією душею волів би бачити ці реліквії у компетентніших руках, аніж ті, що опікувалися Меморіалом в Альбертинському ордені святого Лейбовіца, а ту, ситуацію, яка склалася, він вважав абсурдом. Напевно, відчувши все більшу напругу у приміщенні, невдовзі вчений перейшов до безпосереднього предмету їхніх досліджень, включно з ретельним вивченням природи світла. І деякі зі скарбів абатства значно в цьому допомагають, тому він сподівався розробити експеримент для перевірки власних теорій у найближчому майбутньому. Поговоривши трохи про явище рефракції, він замовк на мить і, ніби перепрошуючи, промовив:

— Я сподіваюся, нічим не ображаю нічиїх релігійних почуттів, — запитально обвів він поглядом аудиторію. Побачивши цікавість та добродушність на обличчях, він іще трохи порозказував, а потім запропонував конгрегації поставити йому запитання.

— А з-за трибуни можна? — почувся голос абата.

— Звісно, — із нотками сумніву відказав учений, нібито промовляючи про себе: «Et tu, Brute»[158].

— От мені цікаво, який аспект заломлення променів світла міг вам здатися таким, що може образити релігійні почуття?

— Ну... — він ніяково вагався, — скажімо, монсеньйор Аполло, котрий вам добре відомий, реагував на нього досить емоційно. Він стверджував, що допотопне світло не могло заломлюватися, бо ж веселка нібито...

Зала вибухнула громовим реготом, у якому втопився кінець відповіді. Поки монахи нарешті зважили на активну жестикуляцію настоятеля і змовкли, тон Таддео вже побуряковів, а дом Пауло заледве зберігав свій урочистий вигляд.

— Монсеньйор Аполло — добра людина і хороший священик, але в певні моменти абсолютно всі люди на світі здатні себе виставити неймовірними віслюками, особливо якщо йдеться про чужі їм сфери діяльності. Пробачте, що поставив це запитання.

— Але ця відповідь мені спрощує життя, — відповів учений. — Я ні з ким не хочу сваритися.

Більше запитань не було, і тон перейшов до другої частини: зростання і нинішньої діяльності колегіуму. Намальована його розповіддю картина вселяла надію. У стінах колегіуму воліло навчатися море кандидатів. Там тепер не тільки займалися дослідженнями, а й усе більше викладали. Серед освічених мирян з року в рік зростало зацікавлення в натурфілософії та науках. Заклад мав щедрих меценатів. Симптоми відродження та оновлення було видно неозброєним оком.

— Я міг би назвати вам кілька поточних питань, над якими працюють мої люди, — правив він далі. — Тон Вічі Мортойн продовжив роботи Брета з вивчення властивостей газів і займається проблемою штучного виготовлення льоду, якщо таке можливе. Тон Фріїдер Гальб намагається знайти практичний спосіб передавати повідомлення через дріт, використовуючи електричні коливання... — Список виявився довгий, і ченці виглядали насправді враженими. Дослідження відбувалися в численних галузях: медицині, астрономії, геології, математиці, механіці. Кілька тем видавалися непрактичними або необміркованими, але більшість із них обіцяли щедрі здобутки в знаннях та прикладній сфері. Від пошуків Панацеї Наївом до зухвалого штурму ортодоксальної геометрії, розпочатого Бодалком, ціле життя колегіуму свідчило про здорове жадання докопатися до секретів Природи, що ховалися під замком відтоді, як людство спалило в огні свою колективну пам’ять та прирекло себе на понад тисячолітню культурну амнезію.

— На додачу до всіх цих студій тон Маго Махх очолив роботу з пошуків походження людського виду. Оскільки це завдання більше археологічного штибу, то він попросив мене пошукати у вашій книгозбірні які-небудь згадки зі своєї теми, коли закінчу працювати з моєю. Але буде краще, якщо я утримаюся від докладнішого пояснення, бо це тягне за собою деякі суперечності теологічного характеру. Хіба що ви самі запитаєте...

Молодий чернець, який готувався стати священиком, підвівся, і його помітив тон.

— Мосьпане, мені цікаво, чи відомі вам думки святого Августина[159] з цього питання.

— Не відомі.

— Це єпископ і філософ четвертого століття. Він припускав, що на початку Бог створив усе в їх зародкових формах, включно з фізіологією людини, і ці зародкові форми як є запліднили безформну матерію, що вже потім поступово розвинулася в складніші форми і, нарешті, в Людину. Ви цю гіпотезу ніколи не розглядали?

Усмішку тона можна було би назвати гордовитою, хоча він не висміяв цю пропозицію, вважаючи її за дитячу.

— Боюся, що ні. Але я перевірю, — промовив він з інтонаціями, які свідчили протилежне.

— Дякую, — промовив монах і покірливо зайняв своє місце.

— Ну, а мабуть, найсміливішим дослідженням, — правив далі мудрець, — займається мій друг тон Ессер Шон. Він намагається синтезувати живу матерію. Створити живу протоплазму, використовуючи тільки шість базових складників. Його робота може нас привести... Так? У вас запитання?

У третьому ряду підвівся чернець, котрий уклонився промовцеві. Абат подався вперед, намагаючись роздивитися, хто то був, і на превеликий свій жах упізнав у ньому брата Армбрустера, бібліотекаря.

— Якщо ви будете ласкаві до старої людини, — прокректав монах, монотонно розтягуючи слова, — ось цей ваш тон Ессер Шон, котрий обмежує себе шістьма базовими складниками... дуже мені цікаво. Він теє... може користуватися обома руками?

— Що? Я... — аж раптом учений затнувся і насупився.

— А також, коли ваша ласка, я би спитав, — тріскотів сухий голос Армбрустера, — чи цей видатний подвиг він утнув сидячи, навстоячки або долічерева? Чи, може, верхи на коні, дмучи в дві сурми?

Новіції голосно загиготіли. Абат схопився на ноги.

— Брате Армбрустере, вас уже було попереджено. Вас відлучено від спільної трапези, аж поки не збудете єпитимії. Можете зачекати в Богородичній каплиці.

Бібліотекар іще раз уклонився і тихо вислизнув із зали, скромний, але з тріумфальним поглядом. Абат пробубнів вибачення, але очі тона раптом набули крижаного блиску.

— Насамкінець, — промовив він, — я хотів би коротко окреслити, чого, на мою думку, світ може очікувати від інтелектуальної революції, яка саме розпочинається. — Із пекучим поглядом він озирнув їх усіх, і в його голосі замість буденності забриніли гарячкові ритми.

— Над нами панувало Невігластво. З часу смерті імперії воно сиділо на людськім престолі, не маючи жодного супротивника. Його династії виповнився вік, і його право панувати вважається законним. Минулі мудреці на це погоджувалися. І нічого не робили, щоби скинути його.

Завтра на трон зійде інший державець. За його престолом стоятимуть люди розуму, люди науки, і його міць пізнає цілий всесвіт. Ім’я йому — Істина. Його імперія охопить усю Землю. А владарювання людини над світом відновиться. Від сьогодні мине сто років — і в повітрі літатимуть механічні птахи. Металеві екіпажі бігатимуть по дорогах із штучного каменю. В будинках буде по тридцять поверхів, кораблі ходитимуть під водою, а машини виконуватимуть усю роботу.

— Як таке стане можливим? — Він на мить замовк і понизив голос: — Боюся, так само, як приходять і всі інші зміни. Мені шкода, проте це станеться насильницьким способом — із заворушеннями, вогнем і гнівом, оскільки мирним способом на світі не відбувається жодна зміна.