Уолтер Миллер-мл. – Кантика для Лейбовіца (страница 39)

— Можливо, сам брат Корнгур міг би вам пояснити це... — відповів дом Пауло, намагаючись упоратися із жорсткими нотками в голосі.

— Ну, так... — погляд тона Таддео знову заходився обміряти старого священика, ніби кронциркулем. — Коли ви справді певні, що ніхто не образиться, почувши деякі неортодоксальні думки, я був би радий поговорити про нашу роботу. Але деякі з них можуть суперечити певним усталеним забоб... усталеним поглядам.

Вони домовилися про час, і дом Пауло відчув полегшення. Він відчував, що езотеричну прогалину між християнським ченцем та світським ученим, дослідником Природи, можна трішки скоротити, якщо обмінятися думками. Корнгуру це вже частково вдалося, правда ж? Поглиблення спілкування, а не його обмеження — певно, чи не найкраще лікування будь якої напруженості. А туманна запона сумнівів та недовірливого вагання мусить по тому розвіятися, хіба ні? Варто тільки тонові побачити, що він перебуває в гостях у людей, котрих не можна вважати нераціональними реакціонерами інтелектуального фронту, всупереч імовірним підозрам ученого. Тепер Пауло відчував сором за свої колишні побоювання. Він молився: «Господи, май терпіння до нерозумного, який чинить, керуючись щонайліпшими намірами».

— Але ж ви не можете заплющувати очі на військову старшину та їхні записники, — нагадав йому Ґолт.

Розділ 20

Читець із кафедри трапезної співуче виголошував повідомлення. У відблисках свічок обличчя вбраних у ряси легіонів, котрі нерухомо стояли біля своїх дзиґликів та чекали на початок вечері, здавалися вибіленими. Голос читця порожнисто відлунював під високими склепіннями їдальні, стеля якої губилася в нуртовинні тіней понад озерцями канделябрового світла, що поцяткувало дерев’яні столи.

— Превелебний отець-абат наказав мені зробити оголошення, — бринів речитатив читця, — що на сьогодні ви звільняєтеся від неспоживання. Адже, як ви могли чути, ми приймаємо гостей. Усі віряни можуть взяти участь у бенкеті на пошану тона Таддео та його товаришів; вам дозволено споживати м’ясо. А також — бесіди під час прийому їжі, якщо говоритимете тихо.

Приглушені голоси й шум — на відміну від здавленого радіння з-поміж лав новіціїв. Столи розставлені. Страв поки що не видно, але великі обідні таці вже зайняли місце звичайних казанів із кашею, пробуджуючи апетит і натякаючи на прийдешній бенкет. Усім знайомі глечики для молока залишилися сьогодні в коморах, а їхнє місце посіли щонайліпші винні кубки. По столах розсипом лежали троянди.

Абат у коридорі чекав на завершення промови читця. Він зиркнув на місце, відведене для нього самого, отця Ґолта, почесного гостя та його товаришів. І знову на кухні кепські справи з арифметикою, подумав він. На столі вісім кувертів. Троє старшин, сам тон із помічником і двоє священиків дорівнює семи — хіба би отець Ґолт запросив брата Корнгура приєднатися до них, що видавалося малоймовірним. Читець саме завершив оголошення, і дом Пауло ввійшов до зали.

— Flectamus genua[149], — співучо протягнув читець.

Легіони в рясах із військовим вишколом упали на коліна, поки настоятель благословляв свою паству.

— Levate[150].

І легіони зіпнулися на ноги. Дом Пауло зайняв своє місце за особливим столом та озирнувся на вхід до трапезної. Решту застільників має привести Голт. Раніше приїжджим подавали окремо в гостьовому будиночку, аби не піддавати їхні шлунки випробуванням грубою монастирською їжею.

Із приходом гостей він роззирнувся в пошуках брата Корнгура, але того ніде не було видно.

— Для кого восьмий куверт? — пробурмотів він до отця Ґолта, коли ті повсідалися на свої місця.

Прочитати відповідь з обличчя Ґолта не вийшло, той просто здвигнув плечима.

Учений розмістився праворуч від абата, інші розташувалися по краях столу, залишивши місце ліворуч від настоятеля порожнім. Він розвернувся, аби поманити Корнгура, щоби той склав їм компанію, але перш ніж вдалося перехопити погляд монаха, читець заходився виголошувати префацію[151].

— Oremus[152], — сказав абат, і легіони вклонилися.

Під час благословення хтось потайки прослизнув на місце ліворуч від настоятеля.

Абат насупився, але не став упродовж молитви відволікатися на порушника.

— ...et Spiritus Sancti, Amen[153].

— Sedete[154], — гукнув читець, і шереги почали вмощуватися за столи.

Абат різко озирнувся на постать, що опинилася ліворуч від нього.

— Поете!

Потовчена лілія примхливо схилила свою голову та всміхнулася:

— Добрий вечір, вельмишановне панство, багатовчений тоне, високоповажні гості, — пишномовно заявив він. — Чим нас сьогодні порадують на честь тимчасового воскресіння, що ось-ось настане? Смаженою рибою? Медовими стільниками? Чи невже, владико, ви таки зварили того гусака сільського бурмистра?

— Я би охоче зварив...

— Ха! — мовив Поет і привітно звернувся до вченого. — Ви навіть собі не уявляєте рівня кулінарної майстерності тутешніх куховарів, том Таддео! Вам би частіше сюди наїжджати. Певно, годують там у вашому гостьовому будиночку самими лише фазанами та невигадливою яловичиною. Ганьба! Тут набагато ліпше. Я дуже сподіваюся на те, що брат шеф-кухар сьогодні в своєму звичному ударі, аж горить огнем і творить дива одним доторком. Ех... — Поет потер долоні і зголодніло вишкірився: — Може, навіть скуштуємо його натхненної фальш-свинини під кукурудзу à la фра Джон?

— Звучить апетитно, — відказав учений. — А що це таке?

— Броненосець у фритюрі з гарніром із підсмаженої кукурудзи, зварені на ослячому молоці. Фірмова недільна страва.

— Поете! — гаркнув абат, а потім звернувся до тона: — Перепрошую за цю яву. Ми його не запрошували.

Учений окинув Поета поглядом, у якому читалися притамовані веселощі.

— Владика Ганнеґан також тримає при дворі кілька блазнів, — відповів він Пауло. — Мені знаний цей підвид. Нічого страшного, не перепрошуйте.

Поет аж підірвався зі свого дзиґлика і низько вклонився тонові.

— Натомість дозвольте, вельмишановний пане, мені перепросити за абата! — зворушено заволав він.

Якусь мить Поет так і стояв, зігнутий в дугу. Всі зачекали, поки він нарешті скінчить своє фіглярство. А той раптом знизав плечима, сів на місце і настромив виделкою гарячий шмат птиці на тарелі, що її тільки-но підніс постулант. Одірвав ногу і зі смаком запхав її в рот. За ним спантеличено спостерігали.

— А знаєте, ви праві, що не приймаєте мої вибачення за нього, — нарешті промовив тонові настоятель.

Учений ледве зашарівся.

— Перш ніж я тебе виставлю за двері, хробаче, — сказав Ґолт, — спробуймо дізнатися, чи відомі тобі хоч якісь межі добропорядності.

Поет похитав головою і, жуючи, замислився.

— Далекі, вельми далекі, — визнав він.

Одного дня, коли Ґолт укотре дозволить йому вилізти собі на шию, вона не витримає, подумав дом Пауло.

Але молодший священик був явно роздратований і намагався довести інцидент ad absurdum[155], шукаючи привід вигнати ідіота.

— Вибачся врешті-решт перед гостем, Поете, — наказав він. — І заразом поясни свою поведінку.

— Облиште, отче, облиште, — поквапився Пауло.

Поет люб’язно всміхнувся до абата.

— Усе гаразд, владико, — промовив він. — Мені анітрохи не складно перепросити. Ви перепросили за мене, я перепрошу за вас, хіба не вписується такий крок у поняття про доброчинність і добру волю. Ніколи не перепрошуйте за самого себе — адже це так принизливо. У моїй же системі всі за всіх перепрошують, і нікому не потрібно перепрошувати за самого себе.

Відповіді Поета потішили, здається, тільки старшину. Очевидно, що вже факт очікування на гумор міг справити ілюзію гумору, і комедіант міг викликати сміх самими жестами та мімікою, хай там що він говорив. Тон Таддео сухо хмикнув, зробивши вираз обличчя, ніби дивиться на добре видресирувану тварину.

— Отже, — правив далі Поет, — якби ви мені дозволили взяти на себе роль скромного помічника, владико, то вам би більше не довелося каратися через власні слова. Як свого апологетичного адвоката, наприклад, ви могли би делегувати мене до ваших важливих гостей, перед котрими я би покаявся за наявність блощиць. А перед блощицями я би покаявся в раптовій зміні меню.

Настоятель аж розчервонівся і ледве притлумив бажання проїхатися підбором сандалі по пальцях босих ніг Поета. Відтак тільки копнув його в щиколотку, проте віршомаз не здавався.

— Звісно, я би все звертав на вас, — приплямкував він білим м’ясом. — Це справді хороша система, яку я готувався запропонувати і вам, мій Учений Пане-Владарю, оскільки певен, що вам вона припаде до вподоби. В мене була нагода зрозуміти, що системи логіки та методології потрібно продумувати й доводити до досконалості ще до того, як настане прогрес у науці. І моя система договірної та перевідної апологетики мала би особливу цінність для вас, тоне Таддео.

— Справді?

— Так. Шкода. Хтось у мене поцупив мою синьоголову козу.

— Синьоголову козу?

— Ваша Ясносте, у неї голова така ж лиса, як і в Ганнеґана, а синя — немов кінчик носа брата Армбрустера. Я радий був би подарувати вам тварину, але якийсь поганець підгріб її ще до вашого приїзду.

Абат зціпив зуби і вже заніс п’яту над пальцем ноги Поета. Тон Таддес ледь насупився, але, схоже, був готовий розплутувати клубок його туманних думок.

— Нам потрібна синьоголова коза? — спитав він у секретаря.