Ульмас Умарбеков – Джура. Далека пустеля (страница 30)

— Ну, то йди! Іди й не зупиняйся!

Я стояв мов укопаний.

— Чого ж ти стоїш? Іди!

Я поволі рушив з місця, і коли пройшов з десяток кроків, у спину мені вдарив гнівний голос Гавхар:

— Мерзотник!

Я зупинився, відчувши, як похололо моє серце. Стояв і не знав, обернутися чи не обертатися. Очі, немов запнуло імлою. Не знаю, скільки я так стояв. Нарешті обернувся й крикнув:

— Гавхар!

Вона не відповіла, її просто вже не було на тому місці, де ми досі стояли удвох. Вона була далеко, і з кожною хвилиною відходила ще далі.

— Гавхар! — гукнув я ще раз.

І знову вона не відповіла. А я, замість того, щоб кинутися навздогін і упасти до її ніг, повернувся й посунув туди, де саме небо вчора здригалося від дівочих зойків, а земля багряніла від крові моїх товаришів.

«Що ж я укоїв? Як міг покинути її саму серед пустелі? Що змусило мене до цього?» — ці думки не давали мені спокою, доки я плентав по власних слідах назад.

Та скільки б я не думав про все, що сталося, відповіді на ці запитання не було. І все-таки якийсь просвіток подекуди зблискував у моїх безрадісних роздумах. І був той просвіток, пов'язаний з минулим, невіддільним від мого безхмарного дитинства. Перед очима в мене раз у раз поставав сад, повний дозрілих плодів, найбагатший і найгарніший у цілому Чалиші. Посередині саду був виноградник, за ним — баштан. А на межі з дядьковим садом росло десять дерев айви. В дитинстві я дуже любив айву, і моя покійна мати також була небайдужа до неї. Бідолашна моя матуся!.. Скільки пам'ятаю, я все її бачив з книжкою в руках. Що вона бачила в житті, крім тих книжок?! А батько? Що бачив він? Замість того щоб останні роки прожити в достатку, він розпрощався зі своїми заощадженнями, а заразом і з життям. А що набув я за допомогою Лойка й інших більшовиків? Вологу кімнатинку в домі Султанпаші?

З такими думками мені легше було йти зворотним шляхом, легше було виправдатись перед собою.

Надвечір я опинився біля колодязя, на який ми натрапили вчора з Гавхар. Стягнувши з себе сорочку, я кинувся розгрібати пісок і скам'янів від жаху — прямо перед очима в мене не знати звідки взялася чималенька пістрява змія. Піднявши в стійку передню половину свого тулуба, вона готова була в будь-яку мить кинутись на мене. «Каюк! — подумав я. — Це мені відплата за Гавхар!» Змія не ворушилася. Дрібні скляні очиці паче гіпнотизували мене. «Ось вона націлилась і зараз кинеться вперед, — подумав я. — Тільки куди ж вона націлилася? В обличчя, в шию, в руку?» Міркуючи про це, я не зводив з неї очей. І вона теж невідривно дивилась на мене. Очі її мене не жахали, жахала поза, чи то застережлива, чи то агресивна. Скільки часу я простояв на колінах, не знаю, але незабаром відчув, що довго так не витримаю: затерпли коліна, заболів хребет. І в цю мить мені почулися далекі голоси. Я вже готовий був повернути голову в той бік, але вчасно згадав про змію. Цей безмовний поєдинок, здасться, виснажив мене до краю, я щохвилини міг упасти, втративши свідомість, а це знов-таки означало б кінець. І в цю мить над головою в мене пролунав постріл. Я впав майже одночасно з ним. А коли розплющив очі, побачив поряд Джапака з кількома червоноармійцями і змію з розтрощеною головою біля моїх ніг.

— Перелякався, джигіте? — сміючись спитав Джапак.

— А її можна було й не боятися. Стара змія, у неї вже й отрути немає, — сказав один із червоноармійців.

Мені дали напитися, шматок перепічки, і Джапак розповів, як він, збагнувши, що басмачі от-от захоплять човен, пірнув у воду і непомітно дістався до кишлаку, який ми проминули трохи раніше. Звідти він повідомив про напад басмачів, і незабаром ескадрон кіннотників наздогнав банду і визволив дівчат. А тоді Джапак і ще кілька вершників кинулися на пошуки Гавхар і мене.

Скінчивши розповідь, Джапак поглянув на мене і наче згадавши щось, спитав:

— А де ж Гавхар?

Я не знав, що відповісти, і це стривожило його.

— Що сталося? Вона загинула?

— Ні, — пробелькотів я. — Була жива… тільки вона пішла…

— Куди? Як ти міг її відпустити?

— Вона не схотіла вернутися сюди. От і пішла…

Джапак замовк, і його мовчанка була страшніша від слів. А я не звапнувався підвести голову.

Нарешті Джапак спитав мене, і голос його був незвично глухий:

— В який бік вона пішла?

Я показав рукою. Червоноармійці вискочили на коней, і Джапак кинув мені з сідла:

— Мерзотник! Побачиш ти тепер Москву!..

На берег Амудар'ї я вийшов уже поночі. Перепливши на той бік, переночував у скирті соломи і вранці рушив далі.

Увечері наступного дня я був в Ургенчі. Двері нашого будинку були розчинені, але відчувалося, що хтось тут живе. Піднявшись на веранду, я побачив якусь стареньку жінку і гукнув її:

— Тітонько!..

Старенька запросила мене до хати. Удавши, що я вперше в цих місцях, я розпитав бабусю про все, що мене цікавило, і, відмовившись від вечері, вийшов на вулицю. Ноги самі привели мене на кладовище… Знайшовши батькову могилу, я впав на неї і дав волю сльозам…

Раптом хтось торкнувся мого плеча.

— Облиш, хлопче, — сказав чоловік. — Не муч себе. Смерть у кожного з нас в узголів'ї. Один помирає на день раніше, другий — на день пізніше.

Я підвівся з могили. Це був гробар.

— Твій дядько теж: приходив недавно сюди, — мовив він.

— Коли? — спитав я з надією.

— Учора. Приходив вклонитися померлим перед далекою дорогою.

— А куди він зібрався?

— Не знаю. Не сказав, — відповів гробар.

— Він ще тут?

— Якщо не помиляюся, у Джумабека він зупинився.

Я заквапився з кладовища і незабаром знайшов свого дядька. Гробар дав мені точну адресу. Ми пробалакали з дядьком за північ. Я розповів йому про все, що приключилося зі мною протягом останніх днів. А він повідомив, що через два дні за допомогою вірних людей в пісках Каракум має перейти кордон з Іраном.

— Якщо хочеш, ходімо разом, — написав дядько на папірці. — Там живе чимало людей, які знали твого батька. Більшовики не розтягли того, що тобі лишилося у спадок, я заховав усе що треба. Можна буде непогано жити й закордоном. Узбеки — торговий народ, я навчу тебе цього мистецтва. Аби тільки ти погодився.

Я погодився… І через два дні ми справді перейшли кордон…

— Відтоді минуло вже сорок років, — закінчуючи свою розповідь, сказав мій новий знайомий. — Для когось це могли б бути роки розквіту сил і здібностей. А для мене вони стали роками злиднів, несправджених мрій і каяття. Мій дядько, дарма що німий, був доволі спритною людиною, і якийсь час ми йшли непогано. Проте після його смерті моє становище гіршало з кожним днем. До комерції я так і не призвичаївся, а жити за щось треба було. П'ять років тому опинився в цьому місті. Працюю тут на телеграфі. У вільний час так і пориває в порт — послухати рідні мелодії. Адже та бідолашна жінка з Хорезма, земляки ми з нею. Послухаєш її, наче вдома побуваєш. Звичайно, тепер Хорезм дуже змінився, та коли я слухаю її спів, перед очима в мене він колишній, той, який я знав замолоду.

Старий замовк і після паузи сказав:

— Відчуваю, що я вас натомив своїми сумними балачками. Пробачте великодушно.

— Не пробачайтесь, — заспокоїв я його. А за хвилину спитав: — А яка ж доля Гавхар, ви про неї потім щось чули, чи ні?

— Чув, — радо відповів старий. — П'ять років тому зустрів я в Каїрі туристів з Узбекистану. Розпитував їх про батьківщину, про те і се, і раптом виявилося, що один з них знав колись Гавхар… Червоноармійці її тоді так і не знайшли. Кілька днів гасали по пустелі і повернулися ні з чим. Куди вона пропала? Що з нею сталося? Довго це питання непокоїло її друзів і знайомих. А десь через місяць вона сама об'явилася в Кунграді.

— У Кунграді? Яким чином? — спитав я, не приховуючи цікавості:

— Яким чином? Що вам сказати… Гавхар була не дівчина — вогонь! Так-так, вогонь! Людина, яких мало.

Старий замовк. Потім стенув плечима. Вибляклі очі були повні сліз.

— Ну, а тоді… — повів він свою розповідь далі. — Після нашої суперечки Гавхар пішла прямо на схід і під вечір набрела на колодязь. Там її й здибали вершники Дурди-клича. Тікаючи від басмачів, бідолашна дівчина на басмачів і натрапила. Вершники привезли її до свого господаря, а той вирішив взяти її за наймолодшу дружину. Гавхар погодилася, сподіваючись, що згода надасть їй можливість утекти. Так воно і сталося незабаром. Одного дня разом із старшими дружинами Дурди Гавхар пішла на річку купатися. А назад жінки повернулися без Гавхар, тільки вбрання її принесли та звістку про те, що дівчина втопилася. До самого вечора просиділа тоді Гавхар в очеретах, потім перепливла річку і напівгола постукала в двері якоїсь хатини на околиці Кунграда. Звідти повернулася до Хіви й навела червоноармійців на слід Дурди-клича. Наступного року вона таки поїхала на навчання до Москви і, вивчившись на лікаря, кілька років працювала в рідних місцях. А влітку сорок першого року знову поїхала вчитися, тепер уже в Ленінград, де й померла під час блокади…

Мій знайомий замовк і поринув у задуму. А я, задивившись у його вибляклі очі та зморшкуваті щоки, пожалів його у думці, але водночас відчув і якусь неприязнь.

Старий підвівся і, вклонившись на прощання, сказав:

— Ще раз пробачте мені… Побачив земляка і схотілося мені, розповівши всю правду, зняти бодай частково тягар зі своєї душі. Я розумію, що колись вчинив жахливу помилку. Як я хотів би її виправити… Але пізно…