Ульмас Умарбеков – Джура. Далека пустеля (страница 29)

— Любиш поспати? — сказала вона, погладивши мене по щоці. — А я дуже рано встаю. Сьогодні, уявляєш, прокинулась і не можу збагнути, де я опинилася, навіть злякалася спочатку. Потім тебе побачила і душа на місце стала. Ну що, підемо?

— Підемо, — мовив я, підводячись.

— Сьогодні ми повинні вийти до людей.

Я промовчав. Нічні думки знов давали знати про себе. Я спустився в колодязь, дістав казанець з водою, плеснув на обличчя. Умившись і напившись, поставив казанець знову на дно колодязя і став чекати. Гавхар спитала:

— Ну чого ти чекаєш?

— Хай набереться, візьмемо з собою води.

— У чому?

— Як у чому, у казанці й понесемо.

— Так не можна.

— Чому? — здивувався я.

— А якщо такі, як ми, люди завтра прийдуть до колодязя, що буде? Недаремно ж хтось залишив тут посудину, бо не про себе одного дбав.

Я подивував з її нерозважливості, але не став опиратися.

— Гаразд, якось перетерпимо, — мовив двозначно і заходився закривати колодязь, щоб не замело піском.

Устромивши згори вчорашній кущик, — може, хтось іще зверне на нього увагу, — я повернувся до Гавхар, і ми рушили далі. Рушили, як то кажуть, світ за очі. Не пригадую, щоб колись іще в житті довелося мені так нестерпно тяжко в дорозі. Щось боляче стукало в голові, я насилу переставляв ноги. Зійшовши на якийсь не дуже високий бархан, я не витримав і впав на пісок. Гавхар сіла поряд, спробувала підбадьорити. Але мені здалося, що немає такої сили, яка могла б відірвати мене від землі. А може, я й сам уже цього не хотів. В усякому разі, на саму думку про дорогу, сповнену невідомості, серце моє стискалося, а в душі здіймалася злість на Гавхар, наче вона була в чомусь винна. Але в чому? Адже й вона була в тій самій скруті, що і я, і її голова розламувалася від нестерпно розпачливих думок. Я спробував побороти свою втому і, не знаю вже як, підвівся з піску. Ми рушили далі, та скільки не йшли, жодних ознак того, що річка десь неподалік, не було. Довкола нас поблизу і вдалині були тільки схожі на зміїний слід ланцюжки барханів, що під яскравими променями сонця часом видавалися річкою. А де та річка насправді, ми не могли уявити.

Раптом кілометрів за два попереду нас виник піщаний вихор заввишки з тополю. Крім піску, в ньому обертався якийсь предмет, щось схоже на чималу змію. За хвилину все це злетіло до самого неба і пропало з очей. Серце моє закалатало в тривозі, я зупинився й гукнув, не відриваючи погляду від смерчу:

— Гавхар!

— Це буря, Бекджане, — відгукнулася вона, і в її голосі також була тривога.

Більше ми вже не встигли сказати жодного слова, забагряніло небо, заревів вітер, щось із нелюдською силою вдарило мене у спину, збило з ніг, жбурнуло на пісок.

— Руку, дай руку! — скрикнула Гавхар.

Я став навкарачки й спробував посунутись до неї, але новий шквал розкидав нас у різні боки.

— Лягай! Гавхар! Лягай! — гукав я у розпачі.

Не знаю, чула вона мене чи не чула. Тоді я сам, затуливши долонями очі, впав долілиць на землю.

— Бекджане! Де ти? Бекджане!!!

Її голос ледь чувся за ревищем вітру, наче долинав з недосяжної далечі.

По тілу в мене, немов забігали мурахи. Я підвів голову. Тепер ще б тільки розплющити очі. Нічого не бачачи, не знаючи, що робитиму в наступну мить, я на превелику силу відірвався від землі. Та вітер не дав мені зробити жодного кроку, одна моя нога раптом опинилася в повітрі, друга — по коліно в піску.

— Гавхар! Де ти, Гавхар!? — закричав я не своїм голосом.

І знову, крім ревища вітру, ніщо не торкнулося моїх вух.

— Гавхар! — крикнув востаннє, тамуючи дрож, що пойняв усе моє тіло.

Відповіді не було нізвідки. Якусь мить я ще прислухався, а тоді, не в змозі стримати себе, заридав. Що тепер буде з нами? Що сталося з Гавхар? Більше ні про що я не міг думати. Вітер ревів не стихаючи, пісок скрипів на зубах, тисячами голок втинався в обличчя і руки. Що було далі, не знаю. Чи то вітер жбурнув мене знову на пісок, чи сам я, знесилений, похилився долі і знепритомнів. А коли розплющив очі, побачив, що лежу, по пояс заритий у пісок.

Вітер ущух, яскраве сонце безжурно світило над пустелею.

Я дивився на небо, але не мав сили навіть поворухнутися. Так минуло кілька хвилин. Що з Гавхар? Жива вона чи ні? Куди закинула її буря?

Зібравшись на силі, я виборсався з піщаної напівмогили, підвівся, зробив кілька кроків і озирнувся довкола, немов хотів з'ясувати, що ж устигла зробити з пустелі буря за ті кілька хвилин, протягом яких вона тут шаленіла. З усіх чотирьох сторін повиростали нові бархани, заввишки з добру тополю. Насилу переставляючи важкі, наче до них прив'язали по камінній брилі, ноги, я видерся на вершину одного з барханів. Приставивши до чола долоню дашком, уважно обдивився навкруги і знов-таки, крім високих та нижчих піщаних барханів, людське око ні за що не могло зачепитися.

— Гавхар!..

Ніякої відповіді. Я крикнув ще раз, відкашлявшись, прочистивши сухе горло. Відповіді не було. Що ж робити? Де її шукати?

Голова розламувалася від болю, я сів, схрестивши йоги, прямо на вершині бархана. Пустеля ніби потонула в безмежній тиші. Та раптом моїх вух торкнувся якийсь незвичний звук. Я здригнувся й озирнувся навколо. Але нічого не побачив. Звук повторився. Що б це могло бути? Серце забилося сильніше, я підвівся на ноги. Глухий звук, схожий на далекий гул бурі, наче виходив з-під землі. Все єство моє пойняв страх, ноги затремтіли й підломилися. І в цю мить очі мені рогом полізли: прямо переді мною піщаний бархан, на якому я стояв, здувся пухлиною з лівого боку. Схилом зазміївся, заструмував пісок, і з нього виткнулася людська нога! Нога Гавхар! Радість заполонила всього мене. Я скотився уперекид узбіччям бархана і кинувся розгрібати пісок руками.

— Гавхар! Люба, моя люба! — мов несповна розуму белькотів я одне й те саме, не в силі зупинити сльози, що котилися по щоках.

Нарешті я її відкопав. Бідолашна дівчина мало не задушилася і тепер жадібно хапала ротом повітря.

— В-во-ди! — мовила, приходячи до тями.

Де ж її взяти, води?! Я не знав, що мені робити, що вигадати. А зробити було щось треба, і я власною слиною зволожив їй вуста.

Гавхар кліпнула повіками.

— Бекджане…

— Я тут, Гавхар, — відгукнувся я, насилу стримуючи сльози.

— Буря пройшла?

— Пройшла, сонце світить…

— Тоді ходімо далі…

Гавхар спробувала підвестися, а мені стало не по собі: сама неспроможна стояти на ногах, а хоче йти далі! Я спробував узяти себе в руки і мовив спокійно:

— Відпочинь трошки. Дорога далека. Відпочинь.

Гавхар не відповіла. Щось, правда, прошепотіла і відкинулась, на пісок, заплющивши очі.

Я був вражений. Звідки в цієї тендітної дівчини стільки снаги, звідки в неї ця залізна воля? З якого потаємного джерела живляться вони? Я дивився на її набряклі, запалені ноги, на її розтріскані губи й запалі очі і щиро їй співчував. Слухаючи її, часом заздрив їй, а часом насилу стримував злість, віддаючись підступним думкам: «Якби не вона, хіба б довелося мені блукати цією жахливою пустелею?!»

Непомітно минуло близько години.

— Ну, вже можна рушати, — сказала Гавхар.

Я промовчав. А тоді, наче мале хлоп'я, що дріботить, тримаючись за материну спідницю, поплентав за нею.

Полудень пашів нестерпною спекою. До невтоленої спраги додався голод, іти було дедалі важче. Я зупинився, щоб стягти чоботи. Мені здалося, що босоніж іти буде легше. Гавхар уже й забула, де покинула своє взуття. Я спробував зняти чоботи, але вони міцно трималися набряклих ніг і не хотіли зніматися. Гавхар теж, зібравши всі сили, намагалася допомогти мені, та в неї нічого не виходило. Розлючений власною безпорадністю, майже непритомний, я щосили копнув її в груди тим клятим чоботом.

— Бекджане?! — розгублено зойкнула Гавхар.

— Що, Бекджане?! — ще більше розлютився я. — Що ти можеш мені сказати: «Уже недалеко, скоро дійдемо?» Це ти хочеш сказати?! А я тобі скажу, що це кінець. Тут ми і здохнемо! Розумієш, здохнемо! І змії висмокчуть нашу кров, а птахи повидзьобують очі.

— Бекджане! — скрикнула Гавхар, схопившись на рівні ноги. — Що ти говориш? Замовкни!

— Сама замовкни! Ніхто мене не примусить мовчати. І ти теж! І твої голодранці-більшовики також! Ніхто! Чула? Ніхто!

Викричавши все це, я раптом схопив Гавхар за плечі й заходився трясти її, скільки було моєї сили. Очі Гавхар від переляку стали ще більші, а руки метлялися, мов мотузки. Зненацька щось обпекло мені щоку, аж в очах заяскріло. В наступну мить я збагнув: ляпас! Вона дала мені ляпаса. Я відпустив її, але самому мені наче мову одібрало. Якусь мить ми міряли одне одного очима. В її погляді я прочитав жах і каяття. Мого злість, мов рукою зняло, я опустив очі.

— Бекджане, пробач мені!..

Гавхар шарпнулася до мене, але я з удаваною байдужістю відтрутив її і, повернувшись спиною, мовчки пішов назад.

— Бекджане! Куди? — розпачливо скрикнула Гавхар.

— Я повертаюсь, — відповів я, спинившись на мить. Гавхар вражено замовкла, а тоді ущипливо спитала:

— До свого дядька?

Я завмер, наче в серце мені вгородили кинджал. Що буде, якщо я справді повернуся? І що мене зупинило? Що більше мене лякає, пустеля чи непевність майбутнього? А може, мене зупинила туга за колишнім спокійним минулим? Так чи інакше, а щось мене зупинило, та, переборовши себе, я відповів:

— В усякому разі в той бік!