Ульмас Умарбеков – Джура. Далека пустеля (страница 23)

Запитання було таке несподіване, що я не знайшов одразу що відповісти.

— Ну, чого ти мовчиш?

— Як би це точніше сказати? Ось у таких місцях вірю, — мовив я, кивнувши головою в бік цвинтаря.

— Я теж, — погодилась Гавхар. — Коли приходжу на могилу, хочеться думати, що бог є. І все-таки я в нього не вірю. Бо якби бог був, хіба дозволив би він вчинити оте звірство над моїми батьками?! Адже вони ніколи й нікому нічого поганого не зробили.

— Така доля їм судилася.

— Доля? — В очах Гавхар ніби щось спалахнуло. — Яка ще доля? І бог, і доля — самі тільки слова. Не існує ніякої долі. Є помста! Помста тих, кого позбавили статків.

— Не всі, кого позбавили статків, такі, як ти думаєш, — різко заперечив я.

Гавхар відчула моє роздратування.

— Пробач, Бекджане, — мовила вона, торкнувшись мого ліктя. — Я не хотіла тебе образити. І зовсім не мала на увазі когось із вашої родини. Ти мені віриш?

Я силувано і, мабуть, не дуже щиро посміхнувся.

— Якби я хотіла тебе образити, — не відступалася Гавхар, — хіба б я з тобою так розмовляла? Розумієш, я тебе дуже… поважаю. Ти мені віриш?

Зупинившись, вона вимогливо втупила в мене погляд своїх великих гарних очей. У них світився щирий смуток, їй не можна було не вірити, і я усміхнувся.

— А пам'ятаєш, — спитала вона раптом, ніяковіючи, — коли ви їхали з Чалиша, ти мені подарував дерев'яний кинджальчик? Пам'ятаєш?

— Пам'ятаю, — сказав я і відчув, як потепліло в мене на душі. — Ну і що?

Він і досі в мене є…

Справді? — зрадів я.

Гавхар кивнула головою.

— Де?

— Там… — Вона повела очима в бік нашого табору.

— Невже ти взяла його з собою?

Гавхар не відповіла.

— Послухай, Гавхар, я давно хотів тобі сказати… ну, що я тебе люблю! Дуже люблю…

— І я теж, — ледь чутно проказала вона і, засоромившись власних слів, утекла від мене.

Якщо існують у світі щасливі люди, то я в ту мить був серед них найщасливіший. Справді, хіба можна уявити собі більше щастя, аніж бути поряд з людиною, яка визнає тебе гідним свого кохання і готова провести з тобою не тільки найкращі хвилини чарівної юності, а й ціле життя?! Відтепер Гавхар завжди буде зі мною, відтепер я не можу уявити собі без неї свого життя. Якихось три дні тому зовсім інакшим бачилося мені моє майбутнє. Я, власне, просто не знав, яким воно може бути, і, сказати правду, навіть не дуже тим цікавився. Сьогодні воно уявлялося мені світлим, чудовим, безхмарним.

У вирі цих думок і почуттів я навіть не помітив, як ми розпрощалися з чалишанами, як посідали в човен. І щойно, коли залопотіло вітрило, коли в обличчя нам війнуло леготом, я збагнув, що подорож наша триває. Той, кому доводилось подорожувати човном по Амудар'ї, знає, повз які мальовничі місця випадало нам пливти. Навряд чи звичайна людина здатна передати словами ту красу, що відкривалася нам: стрімкі, а часом пологі береги, зарості очерету, що тягнуться на десятки кілометрів, самотні дімочки, що жовтіють глинястими стінами вдалині, поблискуючи вікнами проти сонця, безмежні баштани, — де знайдуться привабливіші краєвиди?

Власники човна, рибалки з Ходжейлі, на чолі з їхнім старшиною Шамурадом-ака, літнім чоловіком з рідкими, сивими вже вусами, виявилися веселими, товариськими людьми. Перезнайомившись з усіма, вони почали жартувати: «Навіщо вам здалося те навчання? Краще завертаймо назад, переженемо всіх, дітлахів дочекаємось, доглядати будемо!»

Гавхар потай зиркнула в мій бік. Щоки в неї спалахнули, мов два тюльпани. Але, здається, крім мене, цього ніхто не завважив.

У веселих балачках, розповідях, піснях непомітно минуло півдня. У Джуманазара був чудовий голос, а туркменські хлопці виявилися учнями відомого співця-бахші. Разом вони заспівали нам чимало гарних пісень із славетних дастанів «Горогли» та «Ашик Гариб». Якщо не помиляюсь, одного з туркменів звали Атаджан, другого Берди. Вони настільки були схожі один на одного, що ніхто їх не міг розрізнити. А каракалпак Навруз із Ходжейлі був напрочуд неговіркий, на будь-яке запитання відповідав тільки «так» чи «ні», щоправда, широко всміхаючись кожного разу і показуючи повен рот білих і рівних, як зернятка добірного рису, зубів.

Дівчат я пам'ятаю менше, власне, на ім'я можу згадати тільки одну — Раїму. Це по неї Гавхар їздила в Хазарасп. Раїма була весела і товариська дівчина. Решта дівчат майже не брали участі в загальних балачках, та це не заважало їм шепотітися про щось поміж собою. Один Шамурад-ака, здається, з перших хвилин знайшов з ними спільну мову і поводив себе мало не як їхній близький родич.

Опівдні Шамурад-ака запросив обідати. Його помічники, рибалки з Ходжейлі, розв'язали мішок із в'яленою рибою і почастували нас. Ми теж виклали, що мали. Особливо припали всім до смаку богирсаки тітоньки Султанпаші, їх ум'яли за одну мить.

— О небо, — удавано забідкався Шамурад-ака, — за віщо мені такий неталан?! Як ти можеш, синку, їхати світ за очі, не познайомивши мене зі своєю ургенчською тітонькою. Та заради таких богирсаків, я не вагаючись одружився б із нею.

— Ну-то почекайте, доки він повернеться, тоді й одружитесь, — порадив Джуманазар.

— Не жартуй так жорстоко, хлопче. За п'ять років справжній чоловік може десять разів одружитися і десять разів розлучитися.

Усі вибухнули реготом.

Обід скінчився. А подорож тривала. Якийсь час ми пливли зі спущеним вітрилом.

— Добре йдемо, — підхвалював Шамурад-ака. — Отак непомітно-непомітно, та й добудемось до моря, А як на поїзд сядете, ото буде розкіш! І чого я теж не молодий? Був би, як ви, не поїхав, птахом полетів би до Москви…

— Ата! — гукнув несподівано один із його помічників.

— Що там?

— Погляньте! — показав той на правий берег річки.

Ми всі теж звернули туди погляди. Проте нічого не побачили.

— І вітру немає… — додав ходжейлійський рибалка.

— Однаково, підніміть вітрило!.. — звелів Шамурад-ака і, затулившись від сонця, знов поглянув кудись на берег. Я теж приставив долоню дашком до чола і втупився очима в пагорб на березі. Серце забилося тривожно: на вершині пагорба маячіла постать вершника.

— Хто це? — спитав я Джуманазара.

— Тихо! — застеріг він і, обернувшись до дівчат, сказав: — Сядьте всі на свої місця.

— Хто там? — спитала і Гавхар.

— Вершник якийсь, — відповів Шамурад-ака і додав: — Ви хіба не чули, що Джуманазар сказав? Ану, швиденько розберіться по своїх місцях.

Дівчата слухняно вмостилися на ослінчиках. Я сидів, не одриваючи погляду від верхівки пагорба. Решта хлопців теж втупилися в неї. За мить вершників стало двоє. Потім показався ще один.

— Джапаку! Саліме! — звелів Шамурад-ака. — Сідайте на весла!

Його помічники налягли на весла, і човен пішов швидше. Але вітер зовсім ущух. Шамурад-ака зиркнув на обвисле вітрило, вилаявся упівголоса і подався на ніс човна. Там з якоїсь довгої скрині дістав мисливську двостволку і, підкликавши до себе Джуманазара, став з ним про щось радитись. Я знову глянув на пагорб, там уже набрався цілий гурт вершників.

До мене підійшов Джуманазар і проказав неголосно:

— Якщо раптом скоїться щось, за дівчат відповідаєш ти. Зрозумів?

— Так, — погодився я і спитав: — Басмачі?

Джуманазар подивився на мене так, наче хотів сказати — «Хіба сам не бачиш», і знову пішов до Шамурада-ака. Берди й Атаджан були вже там. Один Навруз сидів спокійно і непорушно серед дівчат, наче нічого довкола і не відбувалося. На пагорб із вершниками він і не дивився. Раптом, підвівшись з місця, він прийшов до Саліма, обличчя якого було вже мокре від поту, і мовив:

— Дай мені. — Потім, повернувшись до Джапака, почав командувати: Р-раз-два, р-раз-два!

Човен пішов швидше. Салім став прилаштовувати ще одне весло, але тут з пагорба почувся постріл. Басмачі погнали коней до берега. Хтось із дівчат ударився в плач.

Шамурад-ака одвів голову од рушниці.

— Не бійтеся, пташенята. Нічого страшного.

— Як тобі не соромно! — дорікала Гавхар переляканій подрузі, скоріше для того, щоб привести її до тями. — Ми зараз повинні бути всі заодно. Жоден сам собі не зарадить.

Хлопці озброювалися хто чим міг. Мені на очі трапилась якась залізяка, я схопив її й повернувся на свій пост біля дівчат. Досі про басмачів я чув чимало всякого, але бачив оце уперше.

— І багато ж їх, клятих! — проказав Салім, виймаючи весло з гнізда і беручи його напереваги, мов спис.

Басмачів і справді було багато, мабуть, до трьох десятків. Вони невтримно котилися на нас з пагорба, безладно стріляючи і без упину щось горлаючи. Здаватися на їхню милість ми, звичайно, не думали. Але, крім двостволки Шамурада-ака, у нас нічого з вогнепальної зброї не було. А як захищатися, коли в руках у тебе ніж, якась залізяка та весла?!

Шамурад-ака, розуміючи, що втекти не вдасться, спитав рівним голосом, не виказуючи хвилювання:

— Ну то що, будемо боронитися?

Йому ніхто не відповів, не було потреби: усі й так стояли готові до найгіршого. Гребцям він звелів:

— Ви, хлопці, якщо навіть почнеться стрілянина, ні в якому разі не спиняйтесь. У воду вони не сунуться. А ми тільки по воді можемо втекти.