Ульмас Умарбеков – Джура. Далека пустеля (страница 25)

— Ти чи я? — спитав Берди.

— Ти! — мовив я не роздумуючи.

Залишити Гавхар одну мене не примусили б і під загрозою смерті.

Берди посидів хвилину мовчки, а тоді підійшов до басмача, якого поставили нас вартувати і щось йому сказав, кивнувши в бік чагарів.

— Байстрюк! — визвірився на нього вартовий, — Нажерся якоїсь гидоти, а тепер скиглиш. Усі оно сидять спокійно!

Берди, зігнувшись у попереку, простогнав йому ще щось.

— Іди вже. Тільки заткни свою пельку. Он у той бік іди, — пробурчав вартовий і розв'язав руки Берди. — Та довго там не стирчи, виплодку.

Берди поплентав у той бік, куди показав басмач, і зник у тіні чагарника.

«Хоч би встиг вій далі забігти! Хоч би не кинулись вони за ним одразу!» — бурмотів я, то звертаючи очі до неба, то переводячи погляд на вартового, який нібито задрімав. Раптом він здригнувся, підвів голову, зиркнув у наш бік і, не побачивши Берди, гукнув — Ти що, здох там, байстрюче? Озовися!

Чагарі мовчали.

— Якщо заснув, то я тебе вмить підніму!

Басмач підвівся, похитуючись побрів до чагарників і раптом загорлав:

— Утік, собака! Уті-ік! Гей, хто там є, сюди!

На його крик прибігли кілька басмачів.

— Хто утік? Що сталося?

Поки вартовий, затинаючись, белькотів їм щось на своє виправдання, мене схопив хтось за лікоть і поставив на ноги.

— А я вже злякався, що це ти чкурнув, — мовив мій знайомий басмач у папасі. — Від нас ніхто не втече! По конях, джигіти! Знайти голодранця!

Басмачі поскакали, а Гавхар, підсунувшись до мене, зітхнула стривожено:

— Спіймають вони його!

— Може, й не спіймають… Якщо встиг далеко забігти, — спробував я її заспокоїти, а в самого серце загупало в грудях від тривоги за товариша: навряд чи здатна людина пішки, серед голої пустелі, втекти від десятка вершників…

Минуло чимало часу. Потім безмовна пустеля здригнулася від пострілів. Хтось зойкнув розпачливо. І знов запанувала тиша.

— Верди… — шарпнулася Гавхар і заплакала безгучно. Загибель товариша позбавила нас останньої надії. Тим часом з полювання на Берди повернулися басмачі, і вартовий, що стеріг нас, зиркнувши на мене, вишкірився:

— А в тебе, сучий сину, не болить живіт?!

— Заткнись, бандюго! — просичав я злісно.

— Ти ба, в нього, виявляється, голос прорізався! — Басмач ступив до мене крок. — Ти на кого гавкаєш, сучий сину?

— На тебе, тварюко!

Свиснув канчук, і різкий біль обпік мені щоку, аж іскри з очей посипалися. Злість надала мені відваги, і я щосили копнув басмача ногою в живіт. Той застогнав і гепнувся на спину.

— А ти міцний хлопець, виявляється, — сказав хтось, схопивши мов обценьками мій лікоть. Я озирнувся — знову він, дядьків посланець.

— Беку! Віддай його мені! — зарепетував басмач, підводячись з землі. — Ти ж бачив, як цей байстрюк мене вдарив, я йому за це голову скручу!

— Замовкни! — цитькнув на нього бек. — Це моя здобич. Веди його за мною!

Вартовий погнав мене в чагарі, супроводжуючи кожен крок брудною лайкою. Через півсотні метрів попереду заблимало світло каганця у вікні якоїсь мазанки. Таких халуп тут було кілька. Підвівши мене до однієї з них, басмач прочинив двері і, копнувши щосили ногою, штовхнув усередину.

— Якби не бек, не знаю що б від тебе лишилося, сучий сину!

Я упав, з розгону ткнувшись обличчям у пісок. Басмач підпер двері знадвору ломакою, і темрява обступила мене з усіх боків. Підвівши голову, я перевалився на бік. На більше не було сили. Десь у кутку халупи скреготнула сухим скрипучим голосом ящірка. Мене пересмикнуло від огиди, і, пересилюючи біль, я таки звівся на ноги. Обережно зробив крок, другий і наткнувся на стіну. Доторкаючись до неї плечем, обережно рушив уперед, шукаючи двері. Та не встиг зробити кілька кроків, як надворі знявся страшенний галас: дівочий плач зливався з благаннями про допомогу і брудною лайкою. Я зрозумів, що відбувається. Гавхар! Невже?! По шкірі в мене сипнуло морозом. Набрівши нарешті на двері, я почав молотити в них ногами. Та, мабуть, ніхто, крім мене самого, того молотіння не чув. Зойки дівчат не тільки не припинялися, а ще посилилися. Почулося чиєсь надривне ридання. І раптом розлючений голос басмача:

— Хапай її! Утече!

Тупіт ніг начебто наближався. І разом з ним дівочий крик:

— Не чіпайте мене, паскудники! Шакали!

Я похолов. Це був голос Гавхар. Що робити? Як їй допомогти?

— Гавхар! Не піддавайся, Гавхар! — загорлав я.

— Кусається, як ослиця! — зойкнув басмач. — Що ти її жалієш? За коси тягни, за коси!

— Та в неї сили, як у верблюда, — відповів йому другий. — Ну покинь, хай їй грець! Завтра дамо їй чосу.

Голоси наближалися. Заторгикали двері, я відступив у куток.

— Нехай ось тут трохи охолоне. Затягай усередину.

Басмач, що тримав Гавхар за коси, перетягнув її через поріг, кинув на землю і щосили копнув ногою в бік. Гавхар охнула і, мабуть, знепритомніла.

— Не треба було так, ще дуба вріже, — сказав басмач, переступаючи поріг.

— До ранку очухається, — відповів напарник. — І ладна ж дівка! Бачив, які в неї груденята?!

Підперши двері, вони пішли, а я покликав неголосно.

— Гавхар!

Вона ворухнулась і застогнала.

— Гавхар, люба!.. Це я. Я, Бекджан!

Гавхар розплющила очі, зробила спробу підвестися і через силу промовила:

— Бекджане… Ой, Бекджане… Вони дівчат збезчестили… Раїму… — Голос їй урвався, вона хлипнула раз, другий і зайшлася плачем.

— Візьми себе в руки, не плач, Гавхар. Це не допоможе.

Вона замовкла. Потім зненацька схопилася з місця і, обнявши мене міцно, зашепотіла:

— Треба тікати!

— Тікати?! — здивувався я і попросив мене розв'язати. — Але як?

— Не знаю, — шепотіла Гавхар, розплутуючи вузли на ремінці, яким були стягнуті мої руки. — Але треба. Вони нас усіх повбивають. Бідолашні дівчата, як їм тепер? Треба тікати. Може, і їх ми ще визволимо. Чого ти мовчиш? Надумай же щось.

У розпачі вона почала обмацувати стіни нашої в'язниці. Та, не знайшовши нічого втішного, повернулася до мене.

— Ну, чого ти мовчиш? Чи, може, надієшся на свого дядька? Я все чула. Але завтра… що завтра буде зі мною?..

Вона з жахом втупилася в моє обличчя, намагаючись вичитати з нього свою долю. Я мовчав, та коли до моїх вух знов долетіли плач і зойк дівчат, притис її до своїх грудей і палко пообіцяв:

— Ми втечемо! Я не віддам тебе нікому!

Людина повинна час від часу давати собі чи іншим якісь обіцянки. Тоді вона знаходить сили й викопати їх.

Так було і цього разу. Шукаючи разом з Гавхар якоїсь лазівки для втечі, ми раптом збагнули, що під ногами в нас пісок. Як же ми раніше про це не подумали?!

Ставши на коліна, я заходився розгрібати пісок під стіною. Ямка ширшала і глибшала з кожною хвилиною. Гавхар не тямила себе з радощів. Ми копали з подвоєною енергією і незабаром опинилися на волі. В чагарнику все ще стояла густа, мов настояна темрява. Неподалік у кількох похмурих халупах-мазанках поблимувало тьмяне світло каганців. Звідти долинав безладний галас п'яних басмачів.

— Бідолашні дівчата, — зітхнула Гавхар, поглянувши, в той бік.

Я потягнув її за руку. Треба було тікати, доки не розвіявся нічний морок.