Ульмас Умарбеков – Джура. Далека пустеля (страница 2)
У ті далекі часи в Алмалику не було ні фабрик, ні заводів, як тепер. Кишлак, яких чимало. А проте Алмалик був не звичайний кишлак, у ньому жило чимало люду, славився він і своїм базаром. Батько мені казав, що Алмалик стоїть якраз на перехресті давніх торговельних шляхів і саме через нього дороги з Ташкента й Туркестану пролягають в одному напрямку на Ош, Кашгар і Китай, а в другому — на Уратюбе і Кабул. Саме в цих місцях зустрівся колись зі своїми дядьками вигнаний із Самарканда правитель Бабур, збираючи сили для боротьби проти династії Шайбані. Але все це, як то кажуть, було, та за водою пішло. Тепер ніщо тут не нагадувало про колишні війни та походи. І все-таки вже в день мого приїзду Алмалик стало зрозуміло: кишлак живе неспокійним життям. У високих і присадкуватих, напівкам'яних, напіввалькованих будинках рано гасили світло, глибока темрява і цвинтарна тиша, від якої тривожно стискалося серце, оповивали оселі, за стінами яких невідомо що діялося. Ніхто не знав, яку нову моторошну звістку принесуть уранці після нічного чергування міліціонери.
Нас зустрів начальник Алмаликського ДПУ Костянтин Олексійович Зубов. Це був середній на зріст, кремезний чоловік років п'ятдесяти, з будьоннівськими вусами.
— Чудово! — мовив він, ознайомившись із документами міліціонерів. — Ви нам дуже-дуже потрібні! А тобі кого, хлопче?.. — обернувся начальник до мене.
Я подав путівку. Перечитавши її кілька разів, він прискіпливо оглянув мене з голови до ніг. Мій вік і зовнішність, мабуть, його не втішали… Він почухав потилицю, покрутив вуса і сказав:
— Ну, що ж! Нічого не вдієш! Посидь ось тут, почекай. А ви, джигіти, ходімо зі мною!
Міліціонери вийшли слідом за ним. Я лишився сам у кімнаті й заходився по ній роззиратися. Втім, мені нічого іншого й не лишалося робити. До того ж мене й справді зацікавило приміщення, де я відтепер мав працювати. Насамперед мені впали в око два портрети, що висіли на стіні, — Леніна і Дзержинського. Примружені очі Леніна дивилися так, що хоч би де ти сидів у кімнаті, погляд твій неодмінно зустрічався з ними.
Під портретами на стіні було почеплено гасло, написане великими кривулястими літерами: «Радянська влада — це влада народу. В. І. Ленін». «Треба буде переписати», — майнуло в думці. Нам у комітеті часто доводилося писати такі гасла, і в мене вони завжди виходили гарно.
На стінах кімнати не було більше нічого. Та, власне, і в самій кімнаті, крім стола, накритого газетами, трьох-чотирьох стільців і відра з водою, що стояло ще на одному стільці в кутку кімнати. «Тепер і мені доведеться пити воду з цього відра, — подумав я, та одразу ж і засумнівався. А чи доведеться? Хіба що, як не вб'ють у сутичці».
Серце моє тенькнуло на цю думку. Схотілося навіть сказати Зубову: «Пробачте, я зовсім нездатний для такої роботи. Відпустіть мене додому». Та я вгамував свою збентеженість. «Чого ж ти тоді їхав сюди? — дорікнув собі і вирішив: — Що написано на роду, того не об'їдеш і на льоду!»
Скільки я ще сидів отак, поринувши в думки, не знаю. — Та раптом до мене долетіли якісь невиразні голоси. Потім почувся тупіт кінських копит і десь поряд заголосила жінка. Я визирнув з вікна у двір і побачив, як поскакали кудись міліціонери, що приїхали разом зі мною. Проте з ними не було ніякої жінки. Я сів на місце, та за хвилину знов почув плач. Хто ж це плаче? І де? Схопившись зі стільця, я прочинив двері. Поряд з кабінетом Зубова було ще двоє дверей. Прислухавшись, я зрозумів, що і плач, і невиразні голоси долинають саме звідти. «Допитують, — майнуло в думці. — Але невже б'ють? Якби не били, чого б вона плакала?» Я весь напружився. Терпіти не можу сварок, а вже про збиткування годі й казати. Жінка знов заголосила. Я втратив терпець. Невже вони катують людей?! Адже так роблять тільки басмачі, це всі знають. Але ж ми не басмачі! «Якщо вона ще раз закричить, скажу їм, що думаю», — вирішив я і вискочив у коридор. Ту ж мить знадвору ввійшов Зубов.
— Що, хлопче, знудився? — спитав і, прямуючи до своєї кімнати, вилаявся: — Мерзотники проклятущі, Тангатопди пограбували. Ану, заходь сюди!
Я переступив поріг.
— Ти в Тангатопди бував?
— Ні, — відказав я, все ще думаючи про плач жінки.
— Не велика втрата. Нужденний кишлак. Але і йому спокою не дають, проклятущі.
— Басмачі?
— А то хто ж! — Зубов здивовано поглянув на мене. — Звісно, басмачі! Мов собачня, проклятущі, плодяться. Це курбаші Худайберди своїх джигітів наслав. Чув про такого?
— Ні, — відповів я.
— Цей нас іще попосмикає. Молодий, спритний, хитрий. І грамотний. Еге ж. У Бухарі вчився. До нього в руки краще не попадатися — батька рідного не пожаліє. Сам, кажуть, допитує, негідник.
Я згадав про жінку.
— А ви… Ви людей не катуєте?
— Хто це «ви»? — різко спитав Зубов.
— Ну, ми… тобто ДПУ…
— Отак і треба казати. — Зубов посміхнувся і, покрутивши вуса, прошив мене поглядом. — Виходить, ми катуємо людей?! Хто тобі сказав?
Ту ж мить за стіною знову залементувала жінка.
— А це?! — мовив я тремтячим голосом.
Зубов мовчки гупнув двічі кулаком у стіну. А тоді ще й гукнув:
— Саїдов! — І, поглянувши на мене, додав: — Зараз я тебе познайомлю з цим катом.
За хвилину двері розчинилися, і на порозі стан високий на зріст, сухорлявий чоловік.
— Слухаю.
— Джуро, кого це ти там… катуєш? — спитав Зубов усміхнувшись.
— Катую?! — вражено повторив Саїдов і, ткнувши себе в груди кулаком, перепитав: — Я?! Це мене катують. Мене!
— Невже? А ось хлопець… — Зубов підкрутив вуса і лукаво примружив очі, — звинувачує нас у тому, що ми знущаємося з людей.
Саїдов збагнув нарешті, про що йдеться, і, усміхнувшись, поглянув на мене.
— Не може бути.
— Слово честі. Обурився страшенно. До речі, познайомся з ним, Джуро. — Зубов обернувся до мене: — Як твоє ім'я, хлопче?
— Сабір, — проказав я, збентежений словами Зубова.
— Так-так, Сабір… Шукуров. Наш новий співробітник. Прибув за путівкою комсомолу.
— Добре, — мовив Джура, подавши мені руку.
— А це — Джура Саїдов, — відрекомендував Зубов. — Гроза басмачів і взагалі всякої контри. Одну тільки ваду має: надто м'яке серце в нього.
Я не зрозумів останніх слів Зубова, проте усміхнувся.
— Тепер разом працюватимете, візьмеш його до себе, Джуро. — Той кивнув головою, і Зубов додав: — Домовились. Ну а що кажуть твої артистки?
— Знову цей Худайберди. Влаштував гулянку, а тоді усіх їх віддав на потіху своїм зарізякам. А з Уктам-яллачі[7] сам зволив розважатися. Плаче її небога. Вона, бідолашна, виявляється, була заручена.
— Звідки вона?
— З Бештерака.
— Що збираєшся робити?
— А що тут можна робити? — знизав плечима Джура. — Пообіцяв, що повернемо добро. У них усі брязкальця та дармовисики позабирали.
— Мерзотники! — вилаявся Зубов. — Даси супроводжувачів, і нехай собі їдуть своєю дорогою.
— І я за це, та небога Уктам-яллачі відмовляється їхати додому. Кому, каже, я тепер така потрібна.
— Ану, ходімо до них.
Зубов підвівся.
— Шукуров!..
— Сабір, — поправив я, бо не звик, щоб мене називали на прізвище.
— Так-так, Сабір. Ти, Сабіре, теж ходи з нами. На власні очі побачиш, як більшовики провадять допит. І щоб більше про це розмов не було! А ще комсомол!
Я не знав, куди подітися з сорому.
— Ходімо, ходімо, — мовив Джура. — Краще один раз побачити, ніж десять разів почути.
Ми ввійшли до сусідньої кімнати, де сиділи шість чи сім жінок. Усі молоді, тільки одна — середнього віку. Вона обнімала за плечі заплакану дівчину. «Оце і є, мабуть, Уктам-яллачі, — подумав я, — а та, що поряд з нею, — її небога».
— Ну, Уктамхон, що будемо робити? — спитав Зубов.
Я не помилився. Старша з жінок, що пригортала дівчину, схопилася з місця.
— Сидіть, сидіть! — Зубов ступив ближче до Уктамхон.
— Що ж нам робити? Будемо їхати далі… Хай би її дідько вхопив, цю культбригаду!
— Авжеж, краще, якби нічого такого не сталося, — скрушно похитав головою Зубов. — Та що вже тепер журитися?!
— Оце ж і я кажу те саме, дорогий начальнику, — наче зраділа цим словам Уктам-яллачі. — Так воно вже судилося… А от Зумрад — важко. Це її перша поїздка. Насилу матір умовила, щоб відпустила дочку з нами…
Дівчина, що сиділа поряд, похнюпивши голову, знов почала хлипати.
— Облиш, сестричко, сльози не поможуть, — мовив Зубов. — А може в Ташкенті залишишся жити? Я листа напишу. Житимеш разом з такими ж молодими, як оце ти, дівчатами. І все забудеться.