Ульмас Умарбеков – Джура. Далека пустеля (страница 4)

— Товаришу начальник… Дорогенький… Я ще… я ще нічого не брав з нього.

— Коли Ураз прийде додому?

— Завтра… Завтра ввечері. Товаришу начальник… товаришу… Тепер він…

Швець, притиснувши руки до грудей, підвівся зі стільчика і ступив до Джури, наміряючись ще щось тому сказати.

— Тільки це я й хотів від тебе дізнатися, — випередив його Джура і, повернувшись, рушив далі.

Я нічого не збагнув з їхньої загадкової розмови. Хто такий Ураз? Що спільного в нього з цим метикованим шевцем? Мені дуже кортіло негайно про все довідатись, та я вирішив перебороти свою цікавість, а водночас і голод, що, здається, однаково дошкуляли мені.

Сяк-так підобідавши динею та чаєм з перепічкою, схожою скоріше на макуху, ми повернулися в ДПУ. Голоду я майже не вгамував, бо, крім цього обіду, що його й язик не повертався обідом назвати, — від раннього ранку нічого більше не їв.

Тільки в управлінні я спитав:

— А хто такий Ураз?

— Мій давній знайомець, — відповів Джура. — Розумний, відважний чоловік, але не на ту стежку став.

Як розповів Джура, Ураз раніше чабанував. Глядів у горах кінські табуни одного ташкентського бая. Коли в Туркестані було встановлено Радянську владу, бай, забравши своє майно, утік до Афганістану. Слідом за ним погнав табуни коней і Ураз. Та по дорозі до кордону зник. І не сам, а з табунами разом. Тільки не подумав, що він з тими табунами робитиме. Здати державі, бачиш, пожалів, а без цього, зрозуміла річ, яке в нього могло бути життя. От і злигався з басмачами.

— Чого ж ми не заарештували Натана? — здивувався я.

— Немає підстав для арешту, — відповів Джура.

— Та ви стільки про нього знаєте…

— Знаю, але сам не бачив.

— А чоботи?!

Я не знав, що думати від подиву. Адже головний обов'язок ДПУ — боротися проти всіх внутрішніх ворогів. Та ось він — попихач ворожий, чого ж його не хапають, чого зволікають, щоб він тим часом ще більше лиха накоїв?! Як це збагнути? А може, і Джура з ними заодно? Я аж здригнувся на цю думку. Та Джура урвав мої розмірковування.

— То правда, про чоботи я казав. Але ті чоботи були на Уразових ногах. Натан пошив — Ураз озув. А може, він украв їх у Натана? Уяви собі, що Натан саме так і сказав би, і нам нічого було б йому заперечити. А тим часом він нам дав дуже важливі відомості. Схопимо Ураза, багато чого з'ясується. Тоді й про Натана можна буде подумати. Ну то що, правильно я кажу чи ні?

Я знизав плечима: хтозна… Його аргументи були вагомі, а проте вони мене чомусь цілком не переконали. Та Джура не зважав на це і провадив далі:

— Тепер подумай ось про що… За віщо нам зараз арештовувати Натана? За зв'язок з басмачами? Тоді, виходить, ми повинні заарештувати в кишлаку всіх, до кого заходили басмачі?.. Тоді й співачок не треба було відпускати? Хто знає, може, й вони басмацькі вивідачки? Такої підозріливості ми не можемо собі дозволити. Натан — боягуз, він зробить усе, що ми скажемо, а скажуть басмачі — він і те зробить. Ти ж бо чув: п'ятеро дітлахів і жінка — шоста… — Джура всміхнувся. — Життя є життя. Заарештовувати шевця не можна. Треба зуміти використати його. Настане час, і він буде повністю з нами.

До кімнати ввійшов Зубов.

— Склади протокол тангатопдинської справи. Прокурор просить, — сказав він.

— Складемо… — відказав Джура, запрошуючи Зубова сісти. — Послухай, Костю, здається, Ураз спіймався…

— Невже?! — зрадів Зубов.

— Натан сказав. Завтра той має бути вдома.

— Молодець твій чоботар!

— А звісно, що молодець. Тільки тепер у нього душа в п'яти сховалася. Будеш на базарі, підбадьори його трохи.

— Це можна… — Зубов рушив до виходу, але на порозі спинився. — Хто піде з тобою?

Джура кивнув на мене.

— Шукуров? — Зубов потягся рукою до вуса.

— Сабір, — знову нагадав я.

— Так-так, Сабір, — потвердив Зубов. — Ну, гаразд. Тільки будь обережний. Це ж для нього уперше…

— Постараюсь, — мовив Джура.

Зубов вийшов. Я нетямився з радощів.

Того дня ми працювали до ночі. Складали протокол тангатопдинської справи. Джура диктував, а я записував. Згодом ми так і працювали. Щоправда, він і сам непогано писав, але чи то йому набридла писанина, чи, може, вважав, що мій почерк кращий, в усякому разі, відтоді упорядкування документації лягло на мої плечі.

А в Тангатопди ось що сталося: басмачі наскочили на кишлак уже смеркома. Усіх, хто був удома, зігнали на майдан посеред кишлаку і пов'язали. А щоб не закидали, що вони жорстокі й бездушні, повиносили з домівок матерям колиски-бешики з немовлятами. По тому знов пішли по оселях — забирали все, що в око впаде. Пограбоване добро нав'ючили на коней і поїхали, захопивши з собою двох дівчат та вісьмох хлопців. З худоби на весь кишлак нічого не лишили. Навіть чиюсь заслаблу корову, що не могла ходити, зарізали й тушу поклали на коней.

Звістка про цей напад надійшла в Алмалик вранці наступного дня. Джура і кілька міліціонерів негайно рушили в неблизьку дорогу і опівдні добулися до Тангатопди. Люди все ще сиділи на майдані, просто на землі прив'язані одне до одного. Від'їжджаючи з кишлаку, басмачі наказали: «Сидіть і не ворушіться!» І бідолашні люди сиділи, боячись поворухнутись. Аж тепер, побачивши міліцію, зняли галас, жінки вдарилися в плач, чоловіки заходилися розтинати пута, якими були пов'язані. З'ясувалося, що напад вчинили джигіти курбаші Худайберди.

— З усіх басмачів вони найскаженніші! — пояснив Джура. — Худайберди не милує нікого, ладен мститися на кожному стрічному за втрачені маєтки, за свого батька.

— А хто його батько?

— Махкамбаєм звали. Старий мав чималий табун коней. Кажуть, нещодавно помер. Не знаю, правда то чи брехня.

І от саме того дня, вже надвечір, Джура побачив у Тангатопди Ураза. А поруч із ним чоловіка, дуже схожого на шевця Натана. Чого Ураз приходив у кишлак, важко сказати.

— Вороний у нього — що той аероплан. Досить Уразові скочити в сідло — шукай вітра в полі, ніхто не наздожене. Того дня він теж був на своєму коні. Тричі вже вислизав Ураз із моїх рук. Та цього разу не втече.

Джура проказав ці слова дуже спокійно. І за тим спокоєм крилися незламна рішучість і певність. Він взагалі не любив говорити багато й пишномовно, і кожну свою думку вмів висловити коротко і просто. Я від першого дня був зачарований цим його вмінням. А згодом ще багато чого навчився в нього і на все життя полюбив цю людину. Хоч би де я був, хоч би що говорив, перед очима в мене раз у раз виникає його спокійне обличчя, і я чую його розважливу мову. Я дуже хочу бути схожим на нього, навіть говорити так, як він.

Того разу я лишився ночувати в Джури. Він мешкав в одній з кімнат великого, з верандою і просторим подвір'ям будинку, конфіскованого в якогось багатія і відданого алмаликській міліції. Кімната була порожня: крім залізного ліжка, в ній не було нічого. Джура постелився долі, а мені відступив своє ліжко. Я не погоджувався, та Джура і слухати не хотів.

— Лягай, лягай. Завтра ще одне ліжко поставимо. Тут і житимеш.

Заперечувати було марно. Я ліг, але довго не міг заснути. Встав і розчинив вікно, виглянув надвір. Стояла тиха осіння ніч. На темному, бездонно високому небі, мов далекі пломінчики каганця, поблимували де-не-де зорі. І більше нічого не було ані видно, ані чутно. Алмалик поринув у глибокий сон, наче все довкола затопила безшелесна вода. Джура як ліг, так одразу й заснув. Пережиті роки вже полишили свої безжальні знаки на його сухорлявому обличчі, що було зараз спокійне і безтурботне, як і ця глибока ніч. Мені здалося, що один тільки я не спав у цілому світі. Проте спокій уже оселився і в моїй душі, у моїх думках… Нове місце, нова робота більше не лякали мене, скоріше навіть вабили, і хоч моє майбутнє, як і ця безшелесна ніч, було сповнене темряви й невідомості, я був певен, що його визначатимуть події, які досі мені й не снилися.

Отак почався й скінчився мій перший день в Алмалику, що докорінно змінив моє життя, кинувши мене в обійми небезпечного і тривожного світу.

Уранці Джура збудив мене. Надворі стояв густий сірий туман. Опівнічні думки, видно, ще не вивітрилися в мене з голови, бо я відразу й не збагнув, де опинився. Та, почувши голос Джури, помалу прийшов до тями.

— Час уставати, ука, — сказав він і вийшов надвір.

За ним, похапки вдягнувшись, вискочив і я.

— Поснідаємо в дорозі, — мовив Джура. — До вечора ми повинні заїхати в Бештерак. Он твоя коняка. Сідай.

Посеред двору я побачив шкапу, прив'язану до груші. Вона була, мабуть, така сама оспала, як і я.

— Старенька. Бігати вже не може, — пояснив Джура. — Але, якщо сьогодні ми упораємо одне діло, матимеш доброго коня. Ну, рушаймо!

Виїжджаючи з воріт, Джура згадав:

— Богирсаки забув.

Я скоренько метнувся по свій клунок, і ми рушили один за одним по курній дорозі. Джура казав правду — бідолашна шкапина була стара, та ще й — на лихо — кульгава, бо, певно, десь загубила підкову. Раз у раз підбадьорюючи її лозиною, я наздоганяв Джуру, та за мить знову лишався позаду.

— Ви всіх новачків такими шкапами наділяєте? — урвався мені зрештою терпець.

— І за таку подякуй, — усміхнувшись, мовив Джура. — Якби не добув, довелося б тобі пішки йти. Ану, дістань кілька богирсаків.

Я простягнув йому клунок.

Десь опівдні ми дісталися до зруйнованого й покинутого кишлаку на гірському узбіччі. Поблизу не було жодної живої душі, жодної худобини. Оселі без покрівель, провалені дували, земля всіяна здоровецькими камінними брилами, що їх обома руками годі обійняти. Такого руйновища я ще ніколи не бачив.