Уильям Янг – Хижа (страница 42)
Тато підійняв свій рюкзак і закинув його на плечі.
— Синку, тобі, можливо, доведеться стверджувати своє прощення сотні разів у перший і другий день, а на третій і наступні — вже менше, аж поки відчуєш, що пробачив повністю. Настане день, коли ти молитимешся за повноту життя для цього чоловіка, віддавши його в мої руки, щоб моя любов випалила з нього рештки зіпсованості. Хоч яким малоймовірним це тобі сьогодні видається, у майбутньому ти можеш почути про цю людину щось зовсім інше.
Мак зітхнув. Його живіт зсудомило, але глибоко в серці Мак розумів, що Тато каже правду. Обоє підвелися одночасно, і Мак озирнувся на стежку, якою вони нещодавно прийшли.
— Маку, це ще не все, — сказав Тато.
Мак зупинився.
— Справді? Я гадав, що ми виконали те, для чого прийшли.
— Так, виконали, але ж я згадував, що хочу показати тобі те, про що ти мене просив, а саме — щоб ти міг забрати Міссі додому.
Раптом усе стало на свої місця. Він кинув погляд на подарунок Сарайю та одразу зрозумів його призначення. Десь неподалік убивця сховав тіло Міссі, за яким вони, власне кажучи, прийшли.
— Дякую, — це було все, що спромігся вимовити Мак. Тим часом водоспад сліз, ніби з безмежного водоймища, покотився по щоках. — Я ненавиджу схлипувати, плакати, кричати, наче якийсь дурень, — бурмотів він.
— О, дитино, — лагідно мовив Тато. — Не применшуй дива власних сліз. Твої сльози — цілюща вода, потік радості. Інколи вони стають найкращими словами, які тільки може вимовити серце.
Мак відійшов назад і зазирнув Татові у вічі. Ніколи в житті він не вглядався в таку доброту, любов, надію й радість.
— Але ж ви обіцяли, що одного дня не буде сліз? Коли це станеться?
Тато усміхнувся й тильним боком долоні ніжно витер його обличчя.
— Маккензі, цей світ сповнений сліз, але, якщо пам’ятаєш, я обіцяв, що власноруч витру їх з твоїх очей.
Мак нарешті спромігся усміхнутися, а його душа тим часом танула в Татовій любові.
— Ось, візьми, — Тато простягнув йому флягу. — Ковтни. Я не хочу, щоб ти тремтів, як листя на вітрі. Мак не зміг втриматися і розсміявся, що спочатку здалося йому недоречним, проте вже за мить відчуття недоречності зникло. Це був сміх надії, повернутої радості… завершеної подорожі.
Тато йшов попереду. Перед тим, як звернути на менш уторовану стежку посеред розкиданого каміння, він зупинився й постукав тростиною по величезній брилі. Він дав знак, щоб Мак подивився уважніше, і той побачив червону дугу. Одразу стало зрозуміло, що шлях, яким вони йшли, був позначений викрадачем Міссі. Дорогою Тато пояснив, чому не вдавалося знайти тіла жертв. Виявилося, що вбивця відшуковував відповідні місця заздалегідь, часом за кілька місяців до викрадення дівчат.
Серед поля Тато зійшов зі стежки до лабіринту скель і прямовисних кам’яних стін і знову показав знайому позначку, зроблену на скелі. Мак зрозумів, що її так просто не помітиш, якщо, звісно, не шукаєш цілеспрямовано. Через десять хвилин Тато зупинився перед заглибленням, де на поверхню виходили дві різні геологічні породи. На дні була купа каміння, а на одному камені виднівся знак убивці.
— Допоможи відкинути каміння, — попросив Тато, власноруч підіймаючи найбільшу камненюку. — Під ним вхід до печери.
Вони звільнили місце й лопатою відшкребли затверділу багнюку та щебінь. Несподівано залишки ґрунту провалилися, й відкрився прохід до невеличкої печери, яка, можливо, колись служила зимовим барлогом для тварини. Звідти тхнуло гниттям, і Макові довелося затулити носа. Тато засунув руку в пакунок, який дала Сарайю, і дістав шматок тканини завбільшки з хустку, обв’язав нею Макові ніс і рот. Солодкий аромат одразу перебив сморід, що панував усередині.
Печера була занизькою, їм довелося повзти. Діставши з рюкзака потужний ліхтарик, Тато поліз першим. За ним подався Мак, не випускаючи з рук подарунок Сарайю.
Аби віднайти свій сумний скарб, знадобилося буквально кілька хвилин. На невеличкому прискалку Мак побачив тіло, яке, як він здогадався, належало Міссі: обличчям догори й загорнуте в гниле простирадло. Воно нагадувало стару рукавичку, яку вже ніколи не надягнути на руку, і Мак зрозумів, що справжньої Міссі тут немає.
Тато розгорнув пакунок від Сарайю, й печеру сповнили живі пахощі. Хоча простирадло, на якому лежало тіло Міссі, зотліло, воно витримало, коли Мак підняв свій скарб. Потім він зачекав, поки його супутник виліз і закинув собі на плечі рюкзак. Вони не вимовили жодного слова. Інколи лише було чутно Мака, який бурмотів собі під ніс: «Я прощаю тобі… Прощаю!»
Перед тим, як залишити це місце, Тато підібрав камінь зі знаком і заклав ним вхід до печери. Мак це помітив, проте не звернув особливої уваги, оскільки занурився у власні думки, ніжно притиснувши тіло доньки до свого серця.
17. ВИБІР СЕРЦЯ
Незважаючи на те, що Мак ніс до хижі тіло Міссі, час промайнув швидко. Коли вони прибули на місце, Ісус і Сарайю вже чекали на них біля чорного входу. Ісус обережно взяв ношу на руки, і вони разом попрямували до майстерні. Мак ще не заходив до цього приміщення і, відверто кажучи, був вражений його простотою. Світло линуло крізь великі вікна й вісвітлювало пилюку, що кружляла в повітрі після обробки деревини. Настінні полички і верстаки, на яких були розкладені найрізноманітніші інструменти, створювали робочу обстановку. Це явно була святая святих справжнього майстра своєї справи.
Прямо перед ними стояла остання його робота, шедевр, до якого вони поклали те, що залишилося від Міссі. Коли Мак обійшов навколо домовини, він упізнав усе, що було на ній вирізьблено. Він уважно придивився й помітив, що на дереві було викарбувано всі подробиці її життя. Побачив барельєф Міссі з її котом Джудасом. Поряд різьблення, на якому він упізнав себе, як читає доньці книжку доктора Сьюза. Збоку і зверху були зображені сцени сімейного життя: Нен із Міссі готують печиво; відпочинок на озері Валлова, зокрема фунікулер, що піднімається вгору; Міссі розмальовує картинки за похідним столиком, шпилька із сонечком, яку залишив убивця. Ісус вирізьбив також зображення усміхненої Міссі, що дивилася на водоспад, за яким, як вона знала, стояв її тато. Усюди були її улюблені тварини й рослини.
Мак обернувся й обійняв Ісуса, а той прошепотів йому на вухо:
— Міссі мені допомагала. Вона обрала епізоди, які сама забажала.
Мак заціпенів, тому ніяк не міг відпустити Ісуса.
— Для її тіла ми приготували чудове місце, — мовила Сарайю, буквально пролетівши поруч. — Це в нашому саду, Маккензі.
Надзвичайно обережно вони поклали те, що залишилося від Міссі, на м’яку підстилку з трав і моху, наповнивши домовину духмяними квітами з пакунку Сарайю. Закривши віко, Ісус і Мак легко підняли й понесли домовину, йдучи за Сарайю до того місця в саду, яке Мак допомагав розчищати. Там, де напередодні він корчував квітучі кущі, поміж вишневих і персикових дерев, оточених ліліями й орхідеями, була викопана яма. Тато на них уже чекав. Коли домовину опустили донизу, Тато міцно обійняв Мака, а той — його.
Уперед вийшла Сарайю.
— Для мене велика честь, — мовила вона врочисто й вклонилася, — виконати пісню, яку написала Міссі з цієї нагоди.
Вона заспівала голосом, схожим на осінній вітер. У співі можна було почути шурхіт листя й повільне погойдування сонних дерев, звуки ночі й сходу сонця, що наближався. Це була та сама нав’язлива мелодія, яку Тато й Сарайю наспівували раніше. Цього разу вона сприймалася як слова доньки:
Коли Сарайю доспівала, запанувала тиша. Тоді Бог, тобто усі троє, одночасно мовили «Амінь». Мак повторив за луною, підібрав одну з лопат і разом з Ісусом почав засипати яму, в якій лежала труна з тілом Міссі.
Коли справу було завершено, Сарайю відшукала в кишені дещо зі своєї безцінної колекції — невеличку крихку пляшечку зі сльозами Мака — вилила на долоню кілька крапель і покропила ними чорнозем, в якому покоїлася Міссі. Сльози мінилися діамантами й рубінами, і скрізь, де вони падали, одразу виростали квіти й розкривали пуп’янки назустріч яскравому сонцю. Сарайю трохи завагалася, поглянувши на одну краплинку на своїй долоні, — мабуть, це була якась особлива сльозинка. Але за мить усе ж таки кинула її в самісінький центр могили. Тієї ж хвилі із землі проросло молоденьке деревце. Воно почало розвиватися, аж поки вкрилося бутонами й цвітом. Тоді Сарайю в своїй звичній, схожій на вітер, манері обернулася й усміхнулася зніяковілому Макові.
— Це — дерево життя, Маку, що зростає в саду твого серця.
Підійшов Тато й поклав руку Макові на плече.
— Знаєш, Міссі — дивовижна дівчинка. А як вона тебе любить!
— Я так за нею сумую… це так боляче.
— Я знаю, Маккензі, знаю.
* * *
Невдовзі по обіді, якщо орієнтуватися за сонцем, четвірка повернулася до хижі. Стіл був порожнім: вочевидь, ніхто не готував. Але на кухні не затрималися. Тато провів усіх до вітальні, де на журнальному столику вони побачили чашу з вином і буханець свіжоспеченого хліба. Усі посідали, окрім Тата, який звернувся до Мака: