Уильям Янг – Хижа (страница 39)

Мак усвідомив, що вже не відчуває болю, навіть у щиколотках, які раніше завжди нили. Насправді він ще ніколи не почувався так добре. Думалось ясно, він глибоко вдихав нічні аромати садових квітів, деякі з яких уже прокидалися, щоб святкувати новий день.

Несподівана радість наповнила Мака, і він почав підстрибувати, повільно здіймаючись у повітря й м’яко приземляючись. «Це наче уві сні», — подумав він.

Потім він побачив вогні. Цяточки виходили з лісу й, поступово сходячись в одну точку, рухалися до луки, на краю якої стояли Мак і Сарайю. Він уже бачив, як вогники заполонили верхівки найближчих гір, то з’являлися, то зникали, прокладаючи собі шлях незвіданими стежками.

І ось нарешті на луці з’явилися… діти. Це не свічки, а вони самі випромінювали світло. Діти були вдягнуті в національні костюми, як здалося Макові, всіх народів світу. Щоправда, він упізнав лише кілька, але це не мало значення. То були діти Землі — Татові діти. Вони вийшли тихо й граційно, обличчя сяяли задоволенням і миром, молодші трималися за руки старших.

На мить Мак припустив, що серед дітей могла бути Міссі, і навіть почав шукати її поглядом, але швидко відмовився від цієї ідеї. Він вирішив: якби вона була там і хотіла з ним побачитися, то обов’язково б сама прибігла. Діти утворили на луці величезне коло з вузеньким проходом, який вів у самісінький центр прямо від того місця, де стояв Мак. Коли вони шепотілися й посміювалися, можна було побачити спалахи, що нагадували світло ліхтариків на переповненому стадіоні. Хоча Мак не мав жодного уявлення про те, що відбувалося, діти однозначно розуміли і з нетерпінням чогось очікували.

У просіці з протилежного боку утворилося ще одне коло, цього разу з більших вогнів, що, як здогадувався Мак, випромінювали дорослі, різнобарвно блискучі, але покірливі.

Раптом Мак побачив незвичайну сцену. Здавалося, з одним із вогнів у зовнішньому колі щось відбувається. На якусь мить фіолетові й кольору слонової кістки спалахи утворили арку, що вела до місця, де вони стояли. Потім з’явилося сяйво яскраво-червоного полум’я, схожого чи то на орхідею, чи то на золото, що виривалося у тому ж напрямку, освітлюючи густу темряву лише для того, щоб згаснути й знову повернутися туди, звідки вийшло.

Сарайю всміхнулася.

— Що відбувається? — пошепки запитав Мак.

— Одній людині не терпиться поділитися тим, що вона відчуває.

Хай би хто цебув, він не міг стриматися й заважав тим, що стояли поруч. Коли спалахи світла досягли дитячого кола, став помітним ефект хвиль, що поширювалися навкруги. Діти, які стояли найближче, здавалося, відповідають йому взаємністю. Поєднання світла з кожним із них, на думку Мака, було унікальною й цілеспрямованою відповіддю тому, хто спричинив таке сум’яття.

— Я досі не можу збагнути, — знову прошепотів Мак.

— Маккензі, поєднання кольору й світла в кожної людини своє. Воно ніколи не повторюється. Серед них навіть немає схожого на інші. Тут ми можемо бачити одне одного такими, якими ми є, а це означає, що індивідуальність кожної людини, зокрема її почуття, відображаються в кольорі й світлі.

— Неймовірно! — вигукнув Мак. — Ось чому серед дитячих кольорів переважає білий?

— Якщо ти підійдеш ближче, побачиш, що кольорів насправді багато, але вони зливаються в білий, який уміщує їх усі. Коли діти підростуть і змужніють, їхні кольори стануть виразнішими, і з’являться різноманітні відтінки.

— Неймовірно! — повторив Мак. Коли він придивився, то помітив, як за колом дорослих рівномірно по периметру з’явилися нові вогні. Полум’я, здавалося, роздмухували пориви вітру. Воно збільшувалося й нагадувало водну блакить чи сапфір із вкрапленням різноманітних кольорів.

— Це ангели, — відповідала Сарайю до того, як Мак устиг щось запитати. — Слуги й охоронці.

— Неймовірно! — втретє захоплено вигукнув Мак.

— Ти ще не бачив усього, Маккензі, а це може допомогти тобі зрозуміти, що відбувається, — вона показала на метушню, що досі тривала.

Навіть Мак не міг не помітити, що із чоловіком, хай би ким він був, коїлося щось незрозуміле. Часом несподівані бризки кольору й світла розліталися довкола.

— Ми можемо не лише бачити унікальність одне одного в кольорі й світлі, а так само й відповідати. Контролювати нашу реакцію складно, як правило, й непотрібно, що ми, до речі, зараз і спостерігаємо. Виражати себе — це так природно.

— Не розумію, — Мак досі вагався, — ти маєш на увазі, що ми можемо відповідати одне одному за допомогою кольорів?

— Саме так, — кивнула Сарайю або принаймні Маку так здалося. — Стосунки між двома окремими людьми завжди унікальні. Ось чому ти не можеш любити двох людей однаково. Це просто неможливо. Ти любиш кожного по-своєму за те, хто він є, також ти маєш власну унікальність, яку вони вбачають у тобі. Що більше ти дізнаєшся про інших, то багатшою стає палітра ваших стосунків.

Мак слухав, спостерігаючи за виставою, що тривала в нього на очах. Сарайю вела далі:

— Найкраще пояснити це тобі на такому прикладі: уяви, що ти відпочиваєш із другом у кав’ярні. Якби ти тільки бачив, у якому сяйві кольору й світла ви перебуваєте, коли приділяєте свою увагу одне одному. Цим ви позначаєте не лише свою унікальність як окремі особистості, а й унікальність ваших стосунків і почуттів у цей момент.

— Але… — почав Мак, проте його знову перебили.

— Уяви, — казала Сарайю, — до кав’ярні заходить ще одна людина, яку ти любиш. Ти помічаєш це, незважаючи на те, що повністю захоплений розмовою з другом. Якби ти бачив дійсність, якою вона є, ти б помітив таке: унікальне поєднання кольору й світла покинуло б вашу розмову й огорнуло б того, хто тільки-но увійшов, показуючи тебе у новому вияві любові й привітання до тієї людини. І ще одне, Маккензі: унікальність кожного ти можеш не лише бачити, а й відчувати, і на запах, і на смак.

— Як мені це подобається! — вигукнув Мак. — Але, за винятком оцього, — він показав на вогняну виставу, влаштовану дорослим, — чому вони всі такі спокійні? Я сподівався на розмаїття кольорів усюди. Хіба вони не знайомі?

— Вони добре знають одне одного, більшість із них, але сьогодні не їхнє свято. Ці люди тут, щоб відзначити чуже свято, до якого вони лише дотичні, — пояснила Сарайю, — поки що вони чекають.

— Чекають на що? — запитав Мак.

— Скоро побачиш, — відповіла Сарайю, даючи зрозуміти, що більше не хоче обговорювати цю тему.

— Але чому, — Мак знову звернув увагу на чоловіка, що спалахував, — чому в нього не все виходить, і чому він так на нас дивиться?

— Маккензі, — лагідно пояснила Сарайю, — він дивиться не на нас, а на тебе.

Що? — Мак не зміг приховати здивування.

— Чоловік, якому так складно себе стримати, — твій батько.

Мака охопила буря змішаних почуттів — від гніву до смутку. Як за наказом, батькові вогники перенеслися через луку й огорнули його. Вогняний вихор яскраво-червоного, пурпурового й фіолетового кольорів накрив його з головою. І ось посеред цього вихору він раптом зрозумів, що вже біжить лукою до батька, біжить до джерела світла й почуттів, наче маленький хлопчик, якому так потрібен його татусь. І вперше у житті у його серці не було страху. Він біг, не помічаючи нічого навколо, окрім об’єкта свого серця, і ось він уже поруч. Батько стояв на колінах, омитий світлом. Сльози, немов водоспад діамантів, котилися до батькових рук, якими він прикривав обличчя.

— Тату! — заволав Мак і кинувся в обійми чоловіка, який навіть не смів поглянути на сина. У поривах вітру й полум’я Мак узяв голову батька обома руками й змусив його подивитися собі у вічі, щоб мати можливість, затинаючись, вимовити слова, які давно хотів сказати: «Тату, вибач! Я люблю тебе, тату!» Сила цих слів, здавалося, розігнала темряву, перетворивши татові кольори на багряно-червоні. Зі сльозами на очах вони визнали й пробачили один одного, а сила любові, що була понад усе, зцілила їх.

Нарешті вони змогли підвестися. Батько притиснув до себе сина так, як ніколи раніше. Лише тоді Мак почув спів, який, лунаючи звідусіль, ставав дедалі гучнішим. Музика наповнила святе місце, де вони перебували. Обійнявшись, вони слухали пісню примирення, що осяяла небосхил, і не могли говорити через сльози. Над дітьми, особливо тими, які колись страждали найбільше, з’явився фонтан у вигляді арки з дивовижних барв. Вітер переносив вогонь від дитини до дитини, аж поки вся лука переповнилася світлом і співом.

Мак чомусь усвідомлював, що час із батьком промайне швидко і поспілкуватися їм не вдасться. Якимось дивом він відчував, що ця зустріч важила дуже багато і для його батька, і для нього. Невідома раніше внутрішня легкість спричинила справжню ейфорію. Мак поцілував тата у вуста, розвернувся й попрямував до невеличкого пагорба, де на нього чекала Сарайю. Простуючи крізь ряди дітей, Мак відчував їхні дотики, осяйні кольори огортали його й одразу зникали. Його чомусь усі тут знали й любили.

Коли Мак, ридаючи, дістався місця, де стояла Сарайю, вона його обійняла. Він зумів трохи заспокоїтися й озирнувся, щоб знову поглянути на луку, озеро, нічне небо. Усюди панувала тиша. Вочевидь, усі перебували в очікуванні. Несподівано праворуч із темряви з’явився Ісус, і натовп вибухнув. Ісус, безсумнівно, мав вигляд володаря Всесвіту: на плечах у нього було просте білосніжне вбрання, на голові — золота корона.