Уильям Янг – Хижа (страница 20)

Вони пройшли три чверті милі, а потім лягли на спини та стали дивитися вгору. Завдяки вигідному положенню над рівнем моря, в місці, де вони перебували, небо здавалося ближчим. Мак по-справжньому насолоджувався, милуючись такою кількістю зірок. Ісус запропонував на кілька хвилин заплющити очі, поки останнє світло поглине нічна темрява. Мак погодився, а коли нарешті розплющив їх, видовище було таке вражаюче, що від нього кілька секунд паморочилася голова. Було таке відчуття, що він провалюється в космічний простір, а зорі мчать до нього, прагнучи обійняти. Він простягнув руки, уявляючи, як один за одним зриває ці діаманти з оксамитового небосхилу.

— Оце краса! — прошепотів Мак.

— Неймовірно! — відгукнувся Ісус. — Мені вона ніколи не набридає.

— Попри те, що ти сам її створив?

— Я створив це, будучи Словом, ще до того, як Слово стало плоттю. Хоча я й створив цю красу, зараз я дивлюся на неї очима людини. Мушу визнати, що вона не може не вражати!

— Справді, — Мак не знав, як описати свої відчуття.

Вони й далі лежали в цілковитій тиші, побожно споглядаючи дивовижну небесну виставу. У серці Мак був впевнений у святості того, що бачив. Час від часу на тлі чорного небосхилу зірки залишали короткий слід, змушуючи одного чи другого вигукувати:

— Ти це бачив? Яка краса!

Після тривалого мовчання Мак промовив:

— Мені добре з тобою. Не знаю чому, але ти чимось відрізняєшся від інших двох.

— Що ти маєш на увазі? — долинув із темряви лагідний голос.

— Ну, — Мак замовк, обдумуючи відповідь, — ти здаєшся більш справжнім, більш досяжним. Не знаю навіть, що й сказати, — він силкувався добрати правильних слів, а Ісус лежав мовчки та слухав. — Таке враження, що я знав тебе завжди. Тато, наприклад, зовсім не схожа на те, яким я уявляв Бога, а Сарайю, здається, взагалі з іншого світу.

Ісус усміхнувся.

— У нас із тобою багато спільного, бо, по-перше, я людина.

— Усе одно не розумію…

— Я — найкоротший шлях, яким люди можуть дістатися Тата чи Сарайю. Бачити мене — означає бачити їх. Любов, яку ти відчуваєш у мені, нічим не відрізняється від любові, яку вони виявляють до тебе. Повір мені, Тато й Сарайю такі ж реальні, як і я, хоча, як ти зауважив, вони зовсім інші.

— А як щодо Сарайю? Вона — Святий Дух?

— Так. Вона являє Творчість, Дію, Подих Життя і багато іншого. Вона — мій Дух.

— Її справді звати Сарайю?

— Це просто ім’я з людської мови. Означає воно «вітер», ніщо інше, як звичайний вітер. Їй воно подобається.

— Гм, — пробурчав Мак, — але в ній самій немає нічого звичайного.

— Це правда, — відповів Ісус.

— А ім’я, яке згадала Тато… Ело… Ел…

— Елозія, — шанобливо долинуло з темряви. — Це надзвичайне ім’я. Ел означає «Бог-Творець», а озія — «буття», або «те, що є справжнім». Отже, це ім’я загалом означає «Бог-Творець, який справді існує». Також чудове ім’я.

Якусь хвилину, поки Мак міркував над почутим, панувала тиша.

— Де тоді опинилися ми? — У Мака було відчуття, ніби ставить це запитання від імені всього людства.

— Там, де й повинні бути — в епіцентрі нашої любові й сподівань.

Знову запанувала тиша, а тоді несподівано пролунало:

— Сподіваюся, цього мені цілком вистачить.

Ісус усміхнувся.

— Радий це чути. — Вони обидва вибухнули сміхом.

Деякий час мовчали. Тиша спала на місцину, наче ковдра, і все, що Мак міг чути, — плескіт хвиль о берег. Саме Мак знову порушив мовчання.

— Ісусе!

— Слухаю, Маккензі.

— Одна річ у тобі мене чомусь здивувала.

— Справді? Що саме?

— Я очікував, що для людей ти будеш більш… більш вражаючим.

Ісус усміхнувся.

— Вражаючим… для людей? Ти маєш на увазі гарним?

— Я хотів сказати це іншими словами, але в цілому так. Я чомусь думав, що ти повинен бути ідеальним чоловіком спортивної статури й привабливої зовнішності.

— Це стосується мого носа?

Мак не знав, що відповісти. Тоді Ісус, сміючись, сказав:

— Ти ж пам’ятаєш, що я єврей. У мого дідуся по матері був величезний ніс. Насправді, всі чоловіки в нашій родині по матері мали великі носи.

— Я думав, що в тебе буде привабливіша зовнішність.

— За чиїми стандартами? До речі, коли ти по-справжньому мене пізнаєш, тобі буде взагалі байдуже до мого вигляду.

Ці слова, хоча й мовлені доброзичливо, вразили до глибини душі. Вразили, але чим саме? За кілька секунд Мак усвідомив, що він, мабуть, насправді не знав Ісуса таким, яким він є. Можливо, те, що він знав, було іконою, ідеалом, образом, за допомогою якого Мак намагався зрозуміти смисл духовності, але аж ніяк не реальною людиною.

— Що це означає? — запитав він. — Ти сказав, що, якби я пізнав тебе по-справжньому, то мені було б цілком байдуже до твого вигляду…

— Усе дуже просто. Існування завжди виходить за межі зовнішності — того, що тобі лише видається. Щойно ти починаєш розуміти істоту, не зважаючи на її привабливе чи, навпаки, непривабливе за твоїми стандартами обличчя, зовнішність відходить на другий план, а потім і взагалі зникає. Ось чому Елозія таке чудове ім’я. Бог, який є основою всього сущого, перебуваючи всередині й зовні, а також пронизуючи все довкола, врешті-решт проявляється як реальність, а зовнішнє, яке затуляє цю реальність, втрачає значення.

Поки Мак обмірковував слова, сказані Ісусом, панувала тиша. За кілька хвилин він ризикнув поставити ще одне запитання:

— Ти також сказав, що я насправді тебе не знаю. Гадаю, було б значно простіше пізнати тебе, якби ми завжди могли так спілкуватися.

— Знаєш, ситуація, в якій ти перебуваєш, особлива. Ти справді опинився в пастці болю, якого ми прагнемо допомогти тобі позбутися. Тільки не думай, що наші стосунки менш реальні тому, що я невидимий. Вони просто інакші, від чого стають ще реальнішими.

— Як таке може бути?

— Від самого початку у мене була єдина мета — щоб я перебував у тобі, а ти — в мені.

— Зачекай. Зачекай хвилину. Як таке може бути? Якщо ти досі повністю людина, як ти можеш перебувати в мені?

— Незбагненно, так? А це — Татове диво. Це сила Сарайю, мого Духа, Духа Божого, який відновив давно втрачений союз. Щодо мене, то це моє повсякденне рішення — жити як повноцінна людина. Я повністю Бог, але й повністю людина. Я ж кажу, це — Татове диво.

Мак лежав у нічній темряві й уважно слухав.

— Ти ж говориш зараз про справжнє перебування в людині, а не про якусь тимчасову абстрактну річ?

— Звичайно, — відповів Ісус упевнено. — Заради цього все й існує. Створені з матерії люди одного дня зможуть сповнитися духовним життям, моїм життям, що, відповідно, неможливо здійснити без динамічної й активної єдності.

— Неймовірно! — тихо вигукнув Мак. — Нічого не розумію. Мені треба подумати. І цілком можливо, що в мене з’являться нові запитання.

— У тебе є ціле життя, щоб одержати на них відповіді, – засміявся Ісус. — Але досить про це. Милуймося краще зоряним небом.

Мак лежав нерухомо в цілковитій тиші, дозволивши безмежному простору й розсіяному світлу увійти в нього своєю величчю, а відчуттям — розчинитися серед зірок. Він думав, що все відбувається заради нього… заради всіх людей… Здавалося, минуло чимало часу, коли Ісус знову порушив мовчання.

— Мені ніколи не набридає дивитися на зорі, на це диво або марнотратство Творіння, як назвав його один наш брат. Таке елегантне, сповнене прагнень і краси просто тепер.

— Знаєш, — відгукнувся Мак, вражений неймовірністю ситуації, тим, де і з ким він перебував, — інколи ти говориш так… Я маю на увазі, що я лежу поруч із Всемогутнім Богом, а ти говориш так, наче…

— Людина? — припустив Ісус. — Тільки не дуже вродлива.

І він засміявся, спочатку неголосно, стримуючи себе, потім, після кількох пирхань, сміх буквально вирвався з нього. Сміх виявився заразливим, і Мак відчув, що його теж захопило веселощами, які виривалися назовні з глибини його єства. Він уже давно так не сміявся. Ісус підсунувся ближче до нього й обійняв, сам не в змозі зупинитися. У цей момент Мак відчув себе чистішим, живішим і здоровішим відтоді… він і сам не пам’ятав відколи.