Уильям Янг – Хижа (страница 17)

— Маку, мені так прикро, — в очах у неї несподівано з’явилися сльози. — Я знаю, яку прірву між нами це утворило. Ти цього ще не розумієш, але я люблю Міссі по-особливому, як і тебе.

Макові сподобалося, як вона вимовила «Міссі», але його роздратувало, що він почув ім’я своєї доньки з її вуст. Воно вилилося, наче крапля найсолодшого вина, і, незважаючи на всю лють, що вирувала в ньому, Мак зрозумів: вона казала правду. Захотілося їй повірити, і лють почала відступати.

— Саме тому ти тут, Маку, — вела вона далі, — я прагну зцілити рану, яка розростається в тобі, усе більше нас розділяючи.

Мак втупився в підлогу, намагаючись повернути собі самовладання. Минула хвилина, перш ніж він прошепотів, так і не підводячи очей:

— Узагалі я не заперечую, але не знаю, як…

— Любий, не існує простого рішення, яке дозволило б позбутися болю. Повір, якби була відповідь, я б дала її просто тепер. У мене немає чарівної палички, якою можна було б махнути й відразу змінити все на краще. Життя вимагає часу й багатьох стосунків.

Мак зрадів, що його злісні звинувачення опинилися поза увагою. Було страшно від усвідомлення, що йому залишалося зовсім трішки, і його повністю накрила б хвиля гніву.

— Гадаю, розмовляти з вами було б простіше, якби не жіночий одяг, — припустив він, намагаючись видушити із себе усмішку, хоча б слабеньку.

— Якби це справді було так, обійшлися б і без жіночого вбрання, — мовила вона, ледь усміхнувшись. — Я не хочу нічого ускладнювати, але це непоганий початок. Я часто переконуюсь: якщо відкинути розумові справи, стає простіше провадити справи душевні… коли ти вже готовий.

Вона знову взяла в руку дерев’яну ложку, з якої капало щось схоже на рідке тісто.

— Маккензі, я не чоловік і не жінка, хоча обидві статі походять із моєї природи. Якщо я хочу з’явитися перед тобою в образі чоловіка чи жінки, це тільки тому, що я тебе люблю. З’явитися перед тобою в образі жінки й запропонувати називати себе Татом — насправді означає змішати метафори та допомогти тобі остаточно відмовитися від релігійних умовностей.

Вона нахилилася, ніби збиралася поділитися таємницею.

— Моя поява перед тобою в образі поважного дідуся із довгою сивою бородою, як у Гендальфа, лише посилила б твої релігійні стереотипи, а ці вихідні мають на меті зовсім інше.

Мак ледве не розсміявся, йому кортіло запитати: «Справді? Увесь час тут мені доводиться переконувати себе, що я не божеволію». Проте він спромігся стриматися, зосередившись на словах, які щойно почув. Він вірив, принаймні розумом, що Бог — Дух, не чоловік і не жінка, але, незважаючи на це, мав із зніяковілістю визнати, що Бога він завжди уявляв білим чоловіком.

Вона замовкла, та лише для того, щоб поставити якісь приправи на поличку біля вікна, потім знову обернулася й уважно подивилася на нього.

— Тобі хіба не було б складно сприймати мене в образі свого батька? Особливо після того, що ти пережив?

Мак знав, що так і є, усвідомлював доброту й співчуття, приховані за її словами. Неймовірно, але образ, в якому вона з’явилася перед ним, позбавив його сили чинити опір її любові. Цей образ був вражаючим, однак не таким болючим.

— Тоді, — він витримав паузу, все ще намагаючись віднайти усьому розумне пояснення, — чому постійно наголошується, що Бог — це батько? Я маю на увазі, що в образі батька ви, здається, з’являєтеся найчастіше.

Що ж, — відповіла Тато, повернувшись до приготування їжі, — для цього існує багато причин, і деякі з них — глибинні. Поки дозволь повторити те, що ми давно знаємо: коли Творіння буде зруйновано, справжнього батьківства бракуватиме більше, ніж материнства. Зрозумій мене правильно: потрібні і одне, і друге, проте важливість батьківства необхідно підкреслювати через його катастрофічну відсутність.

Мак відвернувся, трохи спантеличений, розуміючи, що поки не здатний уловити думку. Він розмірковував над почутим і дивився крізь вікно на дички в садку.

— Ви ж знали, що я приїду, правда? — запитав нарешті тихо.

— Звісно, знала, — відповіла жінка, продовжуючи поратися на кухні спиною до нього.

— То я міг і не приїжджати? У мене взагалі був вибір?

Тато подивилася на нього. Її руки були в борошні й тісті.

— Слушне запитання, але як далеко ти хотів би зайти? — вона не чекала на відповідь, знаючи, що у Мака її просто немає. Натомість запитала: — Гадаєш, що можеш поїхати?

— Припускаю, що так. Хіба ні?

— Звичайно, мені не потрібні полонені. Ти можеш вийти з цих дверей хоч зараз і повернутися до свого порожнього будинку. Або піти з Віллі в «Грайнд» трохи відпочити. Навіть якщо я знала, що ти приїдеш із цікавості, хіба це позбавляє тебе можливості піти геть?

На якусь мить вона зупинилася, потім знову почала поратися на кухні, й далі розмовляючи з Маком через плече.

— Або ж, коли хочеш трішечки розібратися в цьому питанні, можемо поговорити про природу самої свободи. Хіба свобода означає, що ти можеш робити все, що заманеться? Ми також можемо звернути увагу на обмеження, які позбавляють цієї свободи. Це і генетичний спадок, і ДНК, і метаболічна унікальність, і кванти, що функціонують на рівні елементарних часточок, за якими лише я постійно спостерігаю. Предметом обговорення може бути хвороба душі, що зв’язує зсередини, або соціальний вплив, або звички, що торують стежки до твого розуму. А реклама, пропаганда й стереотипи? Що таке свобода з огляду на розмаїття цих обмежень і впливів? — зітхнула жінка.

Мак стояв, не знаючи, що й сказати.

— Лише я можу звільнити тебе, але свобода не діє з примусу.

— Не розумію, — відгукнувся Мак, — я не розумію навіть того, про що ви тільки-но говорили.

Жінка усміхнено подивилася на нього.

— Я знаю. Я й не сподівалася, що ти мене зрозумієш. Я говорила на майбутнє. Зараз ти навіть не усвідомлюєш, що свобода — це тривалий процес, який ніколи не припиняється.

Вона ніжно взяла руки Мака в свої, білі від борошна, і, дивлячись йому у вічі, мовила:

— Маккензі, тебе звільнить лише Істина, і в цієї Істини є ім’я. Він ось там, у майстерні, обсипаний тирсою. Все в ньому. Свобода — це процес, що випливає зі стосунків із ним. Тоді те, що вирує всередині, почне виходити назовні.

— Звідки ви знаєте, що я відчуваю? — запитав Мак, зазирнувши жінці в очі.

Тато не відповіла. Лише подивилася на свої руки. Його погляд простежив за її, і Мак побачив на зап’ястях шрами і подумав, що вони, мабуть, точнісінько такі, як в Ісуса. Жінка дозволила йому обережно торкнутися шрамів, що залишилися від глибоких ран, потім він знову подивився їй в очі. По її щоках текли сльози, вони залишали борозни на обличчі, вкритому борошном.

— Ти ж не думаєш, що вибір мого сина нам нічого не коштував? Любов завжди залишає слід, — мовила вона тихо, – ми ж були там разом.

Здивуванню Мака не було меж.

— На хресті? Зачекайте, я думав, що Бог залишив його. Ви ж знаєте: «Боже мій, Боже мій, чому Ти залишив мене?» – Це були слова зі Святого Письма, які переслідували Мака впродовж усього періоду Великого Суму.

— Ти не розумієш прихованої тут таємниці. Незалежно від того, що він відчував у той момент, насправді я ніколи не залишала його.

— Як ви можете таке казати? Його було покинуто напризволяще, як, до речі, й мене!

— Маккензі, я ніколи його не залишала і тебе також.

— Не бачу в цьому жодного сенсу, — відрізав Мак.

— Я знаю, але на все свій час. Поміркуй ось про що: якщо те, що ти бачиш, — суцільний біль, можливо, він затуляє мене?

Мак нічого не відповів, і жінка знову заходилася готувати, ніби даючи йому час для роздумів. Здавалося, вона готує кілька страв одночасно, додаючи різні складники та спеції. Наспівуючи якусь коротеньку, але нав’язливу мелодію, вона доліпила пиріг і поставила його в духовку.

— Не забувай, що історія не завершилася відчуттям самотності. Він спромігся відшукати шлях, який привів його в мої обійми. О, яка це була мить!

Мак обіперся об стіл, не в змозі впоратися зі своїм здивуванням. Почуття й думки злилися в одно. Частина його єства хотіла повірити тому, що казала Тато. Друга заперечувала: «Ні, не може бути!».

Тато взяла в руки кухонний таймер, накрутила його й поставила на стіл перед собою.

— Я не та, за кого ти мене маєш, Маккензі. — У її словах не було ані гніву, ані образи.

Мак подивився на неї, потім — на таймер і глибоко зітхнув.

— Я повністю заплутався.

— Що ж, спробуймо розшукати тебе в цьому сум’ятті.

Тут, наче на вимогу, на підвіконня сіла блакитна сойка й почала гордовито походжати туди-сюди. Тато простягнула руку до бляшанки, що стояла на столі, мабуть, для цієї мети, і запропонувала пані Сойці зернят. Пташка, сповнена смирення та вдячності, без жодних вагань підійшла й почала їсти просто з долоні.

— Подивися лише на нашого маленького друга, — почала жінка. — Пташки створені, щоб літати. Існування на землі для них — це обмеження здатності літати, а не навпаки, — вона помовчала, даючи Макові змогу обміркувати її слова. — Ти був створений, щоб тебе любили. Тому жити без любові для тебе — це також обмеження, а не навпаки.

Мак кивнув, не стільки погоджуючись, скільки даючи знати, що слухає. Думка була не такою вже й складною.

— Позбавити любові — все одно, що обрізати пташці крила, забравши в неї здатність літати. Це зовсім не те, чого я прагну для тебе.

У цьому причина. У цей момент він не відчував, що його хтось любить.