Уильям Янг – Хижа (страница 14)

Шлях виявився небезпечним — усюди закрижаніле й слизьке каміння. Кожен рух у гущавині вимагав цілковитої зосередженості. Він чув лише свої кроки на снігу й власний подих. Маку видалося, що за ним спостерігають. Одного разу він навіть обернувся, аби переконатися, що позаду нікого немає. Хоча йому хотілося все покинути й бігти до машини, ноги, ніби маючи власну волю, виявили намір продовжувати рухатися вздовж стежки у темну гущавину лісу.

Несподівано поблизу щось поворухнулося. У роті одразу пересохло, у вухах застугоніло. Мак здригнувся й завмер, прислухаючись, потім повільно потягнувся по пістолет. Знявши його із запобіжника, почав уважно вдивлятися в зарості, намагаючись розгледіти чи розчути джерело шуму й уповільнити викид адреналіну. Однак те, що рухалося, завмерло. Можливо, чекало на нього? Про всяк випадок він простояв нерухомо кілька хвилин, потім якомога тихіше й повільніше пішов уперед.

Ліс огорнув його своїми шатами, і Мак засумнівався, чи правильну обрав стежку. Краєм ока він знову вловив якийсь рух, одразу пригнувся, ховаючись під найближчим гіллям. Щось, схоже на тінь, промайнуло за кущем. А може, йому тільки привиділося? Він знову зачекав, не даючи поворухнутися жодному м’язу. Чи не Бог це? Мак вагався. Тварина? Він не пам’ятав, чи в цьому лісі водилися вовки; олень або лось наробили б значно більше шуму. Наступною промайнула думка, якої він так намагався уникнути: «А якщо все набагато гірше? Якщо це він навмисно заманив мене сюди? Але чому?»

Мак повільно підвівся, вийшов зі своєї схованки з пістолетом напоготові, зробив крок уперед, коли кущ позаду наче вибухнув. Він підскочив, ніби хтось огрів його батогом, переляканий і готовий натиснути на курок, щоб боротися за своє життя. Аж раптом побачив спину борсука, що стрімголов утікав стежкою. Повільно видихнув, усвідомлюючи, що затримував подих увесь цей час, потім опустив пістолет і похитав головою. Мак Всемогутній перетворився на хлопчака, що заблукав у лісі й тремтить зі страху. Поставивши пістолет на запобіжник, сунув його за пояс. «А хтось міг би постраждати», — подумав він.

Глибоко вдихнувши та видихнувши, Мак спробував заспокоїтися. Переконавшись, що боятися більше нічого, він пішов стежкою далі, намагаючись здаватися впевненішим, ніж був насправді. Хотілося сподіватися, що такий шлях подолано недаремно. Якщо зустріч із Богом таки відбудеться, він спробує звільнитися від тягаря, ставлячи запитання, звісно, з усією повагою.

Іще кілька поворотів — і Мак дістався галявини. Із протилежного боку, під горою, він знову побачив її — хижу. Поки стояв, не відводячи погляду, в животі наче дратвою стягнуло. Тут ніби нічого не змінилося, окрім звичайної для зими відсутності листя на деревах і білої ковдри снігу, що вкрила все навкруги. Хижа здавалася порожньою. Але поки він споглядав її, вона встигла перетворитися на жорстоке обличчя, що скривилося в зловісній гримасі. Очі дивилися прямо на нього, наче кидаючи виклик його сміливості. Не звертаючи уваги на страх, Мак рішуче подолав останні сто ярдів і увійшов на ґанок.

Спогади про те, за яких обставин він востаннє стояв на цьому місці, навалилися з усією силою, і Мак завагався, перш ніж відчинити двері.

— Гей! — покликав він упівголоса. Прочистивши горло, гукнув знову, цього разу голосніше:– Гей, тут хтось є?

Голос луною відбився від порожнечі, що панувала всередині. Набравшись хоробрості, Мак переступив поріг і зупинився.

Коли очі звикли до темряви, він почав розрізняти деталі кімнати в світлі променів післяобіднього сонця, що пробивалися крізь розбиті вікна. Зайшовши до центральної кімнати, він упізнав стіл і старі стільці. Мак нічого не зміг із собою вдіяти, очі самі обернулися до місця, дивитися на яке було нестерпно. Навіть через кілька років бліду пляму крові було чітко видно на дошках поруч із каміном.

— Мені так прикро, люба! — на очах з’явилися сльози.

Нарешті серце не витримало, несподівано здійнявши повінь накопиченого гніву вздовж скель каньйону емоцій. Звівши очі до неба, він почав вигукувати запитання, які не давали йому спокою:

— Чому? Чому ти дозволив цьому статися? Чому привів сюди? Чому саме тут, а не в іншому місці? Невже мало того, що вбито мою дитину? Ти граєшся зі мною чи що?

У нападі сліпого гніву Мак схопив найближчий стілець і жбурнув його в стіну. Той розбився на друзки. Підхопивши одну з ніжок, він заходився трощити все, що бачив. Стогін і крики відчаю злітали з вуст, коли він вихлюпував свій гнів на це жахливе місце.

— Ненавиджу! — не в змозі зупинитися, він продовжував зганяти свою лють, поки повністю знесилився.

У відчаї, з відчуттям цілковитої поразки Мак упав на підлогу біля плями крові. Обережно торкнувся її. Адже це було все, що залишилося від Міссі. Пальці ніжно проводили знебарвленими краями, а він усе шепотів:

— Міссі, пробач. Мені так прикро, що не зміг тебе захистити. Пробач, що так тебе і не знайшов.

Виснаження не зменшило сили гніву, що клекотав усередині, і Мак знову звернувся до Бога, якого він уявляв десь угорі над дахом.

— Боже, ти навіть не дозволив нам знайти й поховати її тіло! Хіба я так багато просив?

Поки серце боролося з припливами та відпливами змішаних почуттів, гнів перетворився на біль, а нова хвиля суму переплелася із загальним збентеженням.

— Ну, де ти? Я думав, що ти хочеш зустрітися зі мною. Я тут. А ти? Тебе ніде не видно. Тебе ніколи не було поруч, коли я потребував тебе найбільше, — ані тоді, коли я був дитиною, ані тоді, коли я втратив Міссі, ані зараз. Що ти за Тато? — слова обурення самі зривалися з вуст.

Мак занурився в тишу, навколишня порожнеча поступово почала наповнювати душу. Вир запитань без відповідей і далекосяжних звинувачень опустився на підлогу разом із ним, повільно затягуючи його в безодню відчаю. Великий Сум огорнув усе навколо, але Мак навіть зрадів цим задушливим обіймам. Йому був знайомий цей біль. Він став звичним, майже товаришем.

Мак відчував спиною холодний дотик пістолета, що наче закликав до рішучих дій. Він вийняв його, зовсім не впевнений, що має робити. Можливо, покласти край цим хвилюванням, болю. Більше ніколи нічого не відчувати. Самогубство? Цієї миті така думка здалася привабливою. «Це ж так просто! — подумав він. — Більше ніяких сліз, жодного болю…» Він вже бачив, як за дулом пістолета, від якого він не міг відвести погляду, у підлозі з’являється чорна прірва, висмоктуючи із серця останні проблиски надії. Убити себе означало завдати Богові удар у відповідь, якщо той, звісно, існує.

Хмари несподівано розійшлися й кімнату залило сонячне світло, воно пройшло крізь самісіньку серцевину його відчаю. «Але що тоді буде… із Нен? Що тоді станеться із Джошем, Кейт, Тайлером і Джоном?» Хоч як відчайдушно Мак бажав покласти край своїм душевним мукам, він усвідомлював, що не має права завдавати рідним додаткових страждань.

Мак сидів у повному заціпенінні, міркуючи над вибором, який у нього був, зі зброєю в руках. Холодний вітер овіяв обличчя, і так захотілося лягти й замерзнути на смерть. Такий він був виснажений. Він навалився на стіну й потер утомлені очі. Дозволив їм заплющитися і пробурмотів:

— Люблю тебе, Міссі. Так за тобою сумую.

Незабаром без жодних зусиль провалився в глибокий сон.

Минуло лише кілька хвилин, як Мак прокинувся, наче його хтось штовхнув. Він рвучко підвівся, здивований, що так швидко задрімав. Засунувши пістолет за пасок, а свій гнів — у глибину душі, пішов до дверей. «Це смішно! Який же я йолоп! Повірити, що Бог так піклується про мене, що може надіслати листа!»

Він подивився на стелю.

— Досить, усе скінчилося, Господи! — прошепотів Мак. — Я більше так не можу. Я втомився шукати тебе в усьому.

Після цих слів він вийшов за двері, постановивши більше ніколи не вирушати на пошуки Бога. Якщо він потрібен Господу, нехай Бог сам його шукає.

Він поклав руку до кишені, дістав звідти листа, знайденого в поштовій скриньці, і порвав його на маленькі шматочки, дозволивши їм сипатися крізь пальці й летіти вслід за холодним вітром, який щойно здійнявся. Утомлений старий чоловік, він зійшов із ґанку, з важким серцем попрямував до машини.

* * *

Не встиг Мак пройти й п’ятдесяти футів, аж раптом відчув, як у спину йому війнуло теплим повітрям. Мертву тишу порушила співунка. Стежка попереду швидко позбавлялася шару снігу й льоду, наче хтось розчиняв їх своїм гарячим подихом. Він зупинився й почав спостерігати, як навколо зникає біла ковдра, на місці якої одразу з’являється яскрава рослинність. Три тижні весни промайнули перед очима за півхвилини. Він протер очі, намагаючись у вирі змін втримати рівновагу. Навіть сніжинки перетворилися на цвіт, що повільно падав на землю.

Те, що він бачив, звісно, було неможливо. Снігові замети випарувалися, узбіччя стежки й ліс далеко попереду почали прикрашатися літніми квітами. Поміж дерев одне за одним пурхали вільшанки й зяблики. Дорогу час від часу перебігали білки й бурундуки, вони сиділи й спостерігали за ним, а потім знову зникали в лісі. Маку навіть здалося, що він бачить оленятко, яке вигулькнуло із заростей, але, коли глянув туди знову, воно вже зникло. Так, начебто всього цього було недостатньо, у повітрі поширювався аромат цвіту — не просто запах диких квітів, а багаті пахощі троянд, орхідей та інших тропічних рослин.