Уильям Янг – Хижа (страница 13)

— А ти не думав, що це може бути вбивця? А якщо він хоче тебе туди виманити?

— Звичайно, я думав про це. Я навіть зрадію, якщо це так. У мене з ним свої рахунки, — Мак спохмурнів і замислився. — Утім, це малоймовірно. Сумніваюся, що злочинець підписався б словом «Тато». Для цього треба добре знати нашу сім’ю.

Віллі був спантеличений.

Мак вів далі:

— Ніхто з тих, хто нас знає, не відправив би такої записки. Мені здається, що тільки Бог міг би це зробити…

— Але Бог такого не робить. Принаймні я ніколи не чув, щоб хтось отримував листа від Бога. Не те, що він не міг би, ну, ти зрозумів, що я маю на увазі. А чому він хоче, щоб ти поїхав саме до тієї хижі? Не можу собі уявити жахливішого місця для зустрічі…

Між ними запанувала тиша, і стало ніяково.

Мак обіперся на стіл, втупившись у підлогу так, ніби хотів своїм поглядом пропалити в ній дірку.

— Я не впевнений, Віллі. Частина мого єства хотіла б вірити, що Бог так про мене піклується, що може надсилати мені листи. Минуло стільки часу, а я й досі не знаю, що думати, і краще від цього не стає. Таке відчуття, що ми втрачаємо Кейт, і це мене просто вбиває. Можливо, трагедія з Міссі — це Божа кара за те, що я зробив зі своїм власним батьком? Я не знаю, — Мак подивився в очі того, хто хвилювався за нього більше, ніж будь-хто інший, окрім Нен. — Я впевнений лише в одному — мені потрібно туди повернутися.

Друзі довго мовчали, потім Віллі сказав:

— Тож коли ми виїжджаємо?

Мак був приємно вражений готовністю Віллі вирушити в дорогу разом із ним.

— Дякую, друже, але я мушу зробити це сам.

— Так і знав, що ти це скажеш, — промовив Віллі, виходячи з кухні. Він повернувся за мить, поклавши на стіл пістолет і коробку куль.

— Я передбачав, що не зможу відговорити тебе від поїздки, тому взяв ось це. Може, знадобиться. Сподіваюся, ти знаєш, як ним користуватися?

Мак подивився на зброю. Він розумів, що Віллі намагається йому допомогти.

— Ні, Віллі, я не можу. Минуло понад тридцять років, коли я востаннє торкався вогнепальної зброї, і в мене немає жодного бажання робити це знову. І якщо я щось зрозумів, то це те, що розв’язання проблеми шляхом насильства завжди поглиблює саму проблему.

— А якщо це вбивця Міссі? Якщо він чекає на тебе там? Що тоді робитимеш?

Мак знизав плечима.

— Відверто кажучи, не знаю, Віллі. Якось буду викручуватися.

Ти ж будеш беззахисний! Ніхто не знає, що йому спаде на думку. Візьми це. — Віллі підсунув пістолет із кулями ближче до Мака. — Тобі не обов’язково ним користуватися.

Мак іще раз подивився на пістолет і після деяких вагань обережно поклав його до кишені.

— Добре, вмовив. Лише про всяк випадок.

Мак повернувся по спорядження, взяв його в оберемок і пішов до джипа. Віллі підхопив рюкзак, який виявився важчим, ніж він очікував, і, ремствуючи, закинув його на плечі.

— Маку, якщо ти думаєш, що це Бог, навіщо стільки спорядження?

Мак сумно посміхнувся:

— Забезпечити тили. Ти розумієш, треба бути готовим до всього, що може або… не може статися.

Друзі вийшли з будинку й пішли стежкою до автівки. Віллі дістав з кишені ключі й віддав їх Маку.

— А де всі? — порушив тишу Віллі. — І що Нен думає про твій намір відвідати хижу? Маю великі сумніви, що їй ця ідея сподобалася.

— Нен із дітьми зараз гостюють у сестри на островах і… я нічого їй не сказав, — зізнався Мак.

Віллі був здивований.

— Як, у тебе ж ніколи не було від дружини жодних таємниць?! Не можу повірити, що ти їй збрехав.

— Я не брехав, — заперечив Мак.

— Ну, добре, вибач за дріб’язковість, — перебив Віллі. — Виходить, ти їй не брехав, але просто не сказав усієї правди. Вона зрозуміє все правильно. Авжеж! — він закотив очі.

Мак проігнорував цей випад і пішов до будинку, в кабінет. Там він узяв запасні ключі від вхідних дверей і машини, а також, після деяких вагань, бляшанку. Потім повернувся до Віллі.

— Слухай, а який, на твою думку, у нього вигляд? — раптом запитів Віллі, вишкіривши зуби.

— У кого? — не одразу зрозумів Мак.

— У Бога, звичайно. Яким він буде, якщо справді з’явиться? Я вже бачу, як ти до смерті лякаєш якогось туриста, запитуючи, чи не він Господь, і вимагаючи відповіді на всі твої запитання.

Мак посміхнувся.

— Не знаю. Можливо, він з’явиться у вигляді яскравого світла чи неспалимого куща. Відверто кажучи, я завжди уявляв його дідом із довгою сивою бородою, схожим на Гендальфа з «Володаря перснів».

Знову знизавши плечима, він віддав Віллі ключі, друзі обійнялися. Віллі сів у машину Мака й опустив скло зі свого боку.

— Якщо він справді з’явиться, передавай від мене вітання, – із посмішкою мовив Віллі. — Скажеш йому, що в мене самого є кілька запитань. І не налякай його. — Вони розсміялися. — А якщо серйозно, — вів далі Віллі, — то я хвилююся за тебе, брате. Було б добре, якби тебе хтось супроводжував, може, я, чи Нен, чи ще хтось. Сподіваюся, ти знайдеш там усе, що шукаєш. Обіцяю помолитись за тебе кілька разів.

— Дякую, Віллі. Я теж тебе люблю.

Мак помахав, коли Віллі з’їжджав із доріжки. Він знав, що той дотримається слова і підтримуватиме його в усіх своїх молитвах.

Він спостерігав, як машина зникла за рогом, потім вийняв записку з кишені та ще раз її перечитав. Тоді сховав її до коробочки, яку поклав на пасажирське сидіння серед інших речей. Зачинивши дверцята, пішов до будинку назустріч своїй черговій безсонній ночі.

* * *

У п’ятницю, задовго до світанку, Мак виїхав із міста на трасу І-84. Напередодні ввечері від сестри зателефонувала Нен, повідомила, що вони дісталися місця без пригод, тому наступного дзвінка від неї він чекав не раніше ніж у неділю. До того часу він має бути на зворотньому шляху, якщо вже не вдома. Про всяк випадок Мак налаштував переадресацію дзвінків із домашнього телефона на мобільний, хоча розумів: на території парку навряд чи буде постійний зв’язок.

Він обрав той самий маршрут, що й три з половиною роки тому. Щоправда, цього разу Мак не робив стільки зупинок і проїхав повз водоспад Малтнома, навіть не глянувши на нього. Відколи зникла Міссі, він позбувся будь-яких згадок про це місце, надійно замкнувши свої почуття в підвалі власного серця.

Рухаючись уздовж каньйону, Мак відчув, як його поступово охоплює паніка. Він намагався не думати про те, що робить, просто їхав уперед, але приховані страхи вилазили назовні, наче трава, що пробивається крізь асфальт. В очах темніло, руки міцно стискали кермо, біля кожного з’їзду з траси розгорталася боротьба зі спокусою розвернутися й поїхати додому. Він усвідомлював, що наближається прямісінько до першопричини свого болю, у вихор Великого Суму, який позбавив його сенсу життя. Візуальні спогади з минулого, змішані з короткочасними нападами гніву, накочувалися хвилями, залишаючи в роті присмак крові й жовчі.

Нарешті він досяг Ля-Гранде, де заправив повний бак, і звернув на трасу 82 в напрямку Джозефа. Дуже кортіло зупинитися, щоб побачитися з Томмі, але він вирішив цього не робити: що менше людей вважатиме його божевільним, то краще.

Машин траплялося небагато. Імнаха та інші дороги були в чудовому стані, а погода о цій порі виявилася кращою, ніж він очікував. Здавалося, що далі він просувається, то більше уповільнюється рух, наче хижа відштовхує його від себе. Джип в’їхав у сніг, долаючи останні милі дороги, яка мала привести його вниз, до хижі. На тлі роботи двигуна він чув, як колеса вперто чавлять снігову кору. Після кількох хибних поворотів Мак нарешті з’їхав із дороги й зупинився на ледь помітній колії. Годинник показував полудень.

Він просидів у машині хвилин із п’ять, дорікаючи собі за рішення приїхати сюди. З кожною милею, що віддаляла його від Джозефа, поверталися спогади, які, завдяки чималій кількості адреналіну в крові, ставали все чіткішими. З’явилася впевненість, що далі їхати не слід. Однак чинити опір внутрішньому бажанню дізнатися правду було неможливо. Продовжуючи сперечатися із самим собою, Мак застібнув пальто й потягнувся по шкіряні рукавиці.

Він стояв і дивився на стежку, зважуючи, чи варто залишити все в машині та порожнем пройтися милю або дві до озера. Принаймні тоді йому не доведеться нести все на собі під гору, коли він повертатиметься, а це, як він припускав, станеться незабаром.

Було досить холодно — від його подиху в повітрі утворювалася пара. Відчувалося, що ось-ось піде сніг. Біль, що накопичувався в шлунку, зрештою призвів до паніки. І всього лиш через п’ять кроків його так добряче знудило, що він впав на коліна.

— Прошу, допоможи! — простогнав Мак. Піднявшись на тремтячі ноги, він зробив іще один крок від автівки. А потім зупинився й повернувся назад. Відчинивши пасажирські дверцята, почав щось навмання шукати серед речей і, намацавши, витягнув звідти бляшанку. Потім зняв кришку й дістав те, що шукав, — улюблену фотографію Міссі. Він взяв світлину разом із запискою, а коробку поклав на місце. На мить зупинившись, подивився на бардачок. Після деяких вагань відкрив його, дістав пістолет, перевірив, чи той заряджений і на запобіжнику. Випроставшись, зачинив дверцята й сунув зброю за пасок на спині. Потім озирнувся й повернувся обличчям до стежки. Глянувши востаннє на фотографію, поклав її до кишені сорочки разом із запискою. Якщо його знайдуть мертвим, то хоча б знатимуть, що він тут робив.