Уильям Янг – Хижа (страница 11)

Надворі вечоріло, тому виникла суперечка щодо доцільності негайного переслідування. Утім, незалежно від позицій, здавалося, всі щиро переймаються ситуацією. Єство абсолютної більшості людей відштовхує думку про біль, завданий невинним, особливо дітям. Навіть злочинці, які відбувають покарання у виправних закладах, першими спрямовують свій гнів на тих, хто змушує страждати дітей. У світі з відносними моральними цінностями завдання шкоди малолітнім вважається злом.

Мак, стоячи біля стіни, нетерпляче прислуховувався до пустого базікання. Він був готовий викрасти Томмі для допомоги й голіруч переслідувати злочинця. Кожна секунда — на вагу золота.

Представники всіх підрозділів одностайно дійшли висновку вирушати в погоню, як тільки будуть завершені необхідні приготування. Проте навіть таке рішення здавалося Маку марнуванням часу. Хоча на кожному з небагатьох виїздів із парку виставлено пости, існувала ймовірність, що досвідчений турист зможе непоміченим дістатися глухої частини штату Айдахо на сході або штату Вашингтон на півночі. Поки інформацію повідомляли поліцейським відділкам у містах Левінстон, Айдахо й Кларкстон, Мак швидко зателефонував Нен і розповів про поступ у розслідуванні, а потім приєднався до Томмі.

Тепер у нього залишалася лише одна молитва: «Господи, будь ласка, допоможи Міссі! Сам я нічого не можу вдіяти». Сльози скапували з його щік просто на сорочку.

* * *

О пів на восьму вечора колона патрульних автомобілів, позашляховиків ФБР, пікапів зі службовими собаками й машин місцевих рейнджерів вирушила у напрямку до траси Імнаха. Замість того, щоб поїхати на схід трасою Валлова — Маунтін і повернутися до Національного парку, вони продовжили рухатися на північ по Імнаха. Згодом з’їхали на дорогу Лоуер — Імнаха, потім — на Даг-бар.

Мак радів, що з ними був хтось, хто знає місцевість. Часом здавалося, що траса Даг-бар одночасно розходиться в різних напрямках. Складалося враження, що тому, хто давав назви цим місцям, забракло фантазії: він або втомився, або напився, тому почав називати Даг-баром усе навколо, аби тільки швидше поїхати додому.

Дорога з численними вузькими поворотами на краю крутих урвищ стала ще небезпечнішою в нічній темряві. Колона ледь-ледь просувалася. Нарешті вони досягли місця, де востаннє бачили зелений пікап, а за милю — роздоріжжя, звідки траса «Національний ліс 4620» вела на північний схід, а «Національний ліс 250» — на південний схід. Там, як і планувалося, загін розділився на дві частини: менша група з агентом Віковскі вирушила маршрутом «Національний ліс 4620», тим часом решта, разом із Маком, Емілем і Томмі, обрали південно-східний напрямок «Національний ліс 250». Подолавши кілька складних миль, більша група знову розділилася: Томмі й фургон із собаками продовжили рухатися, не змінюючи курс, до місця, де дорога, якщо вірити карті, закінчувалася, а решта виїхали на східний маршрут «Національний ліс 4240» через парк до району Темперенс-Крик.

Із цього моменту пошуки ще більше заповільнилися. Усі просувалися пішки, намагаючись у світлі потужних фар автомобілів роздивитись ознаки чиєїсь присутності, які б допомогли вивести розслідування з глухого кута.

Дві години по тому, коли вони, наче черепахи, просувалися до кінця маршруту 250, Віковскі викликала Далтона по рації: її група натрапила на слід. Приблизно за десять миль від місця, де вони розділилися, на північ від траси 4260, у зарості вела невідома дорога, що обривалася милі за дві. Помітити її можна було не одразу. Ніхто не звернув би на неї уваги, якби один із учасників експедиції не розгледів у світлі ліхтарика покришку від колеса приблизно футів за п’ятдесят від головної дороги. Він підібрав її заради цікавості, витер багнюку й помітив цяточки зеленої фарби. Напевно, покришка злетіла, коли пікап перескакував одну з численних ям.

Група Томмі негайно повернулася туди, звідки прийшла. Мак не осмілювався навіть мріяти, що Міссі якимось чином залишилася живою, особливо, коли все навколо свідчило про зворотнє. Через двадцять хвилин вони прийняли ще один виклик від Віковскі, яка повідомила про знайдене авто. Виявити його з повітря навряд чи вдалося б: пікап був ретельно схований під укриттям із гілок.

Мак із товаришами наздогнав групу Віковскі приблизно години за три, коли все було скінчено. Собаки знайшли непомітну стежку, яка десь за милю вивела до вузької долини. Там, на березі озера завширшки лише з півмилі, вони знайшли напівзруйновану хижу. Сто або й більше років тому це був будиночок переселенця з двома кімнатами, достатньо просторими, щоб там могла жити маленька сім’я. Відтоді хижа, напевно, служила випадковим прихистком для мисливців і браконьєрів.

Коли Мак із друзями приєдналися до загону Віковскі, небо огорнула передсвітанкова сірість. Базовий табір розбили на деякій відстані від хижі, щоб випадково нічого не порушити на місці злочину. Перед цим службові собаки були розіслані в усіх напрямках. Час від часу лунав обнадійливий гавкіт, який, щоправда, незабаром утихав. Урешті-решт усі повернулися в табір, щоб перегрупуватися й узгодити плани на день.

Мак увійшов усередину. Спеціальний агент Віковскі сиділа за столом, вивчала карти й пила воду із запітнілої пляшки. Вона невесело всміхнулася, на що він ніяк не зреагував, і простягнула пляшку. В її очах був помітний сум, але тон залишався діловим.

— Вітаю, Маку! — вагалася Віковскі. — Можете присісти.

Мак не хотів сідати. Йому потрібно було хоч щось робити, щоб його не знудило. Очікуючи на погані новини, він і далі стояв.

— Ми дещо знайшли, втім… нічого обнадійливого.

Мак шукав правильні слова.

— Ви знайшли Міссі? — це було запитання, на яке він не бажав чути відповіді, але її все ж таки конче необхідно було одержати.

— Ні, Міссі ми не знайшли, однак дещо виявили в хижі, – зробивши паузу, Сем підвелася: — Хочу, щоб ви пішли зі мною та подивилися. Нам потрібно знати, чи ця річ… — вона зупинилася, та було надто пізно, — належала вашій доньці.

Мак опустив очі додолу. Він почувався розбитим дідуганом, який прожив мільйон років і мріє якнайшвидше перетворитися на камінь.

— О, Маку, мені так прикро, — вибачилася Сем, звівшись на ноги. — Якщо хочете, ми можемо піти на розпізнання пізніше. Я просто думала…

Мак не міг відвести погляду від підлоги, докладаючи чималих зусиль, щоб не розридатися. Він відчував, що ось-ось зірветься.

— Зробімо це зараз, — пробурмотів він ледь чутно. — Я хочу знати все, що повинен знати.

Віковскі, напевно, подала знак іншим, оскільки Мак, втративши здатність щось усвідомлювати, несподівано відчув, як його взяли під руки. Еміль і Томмі повели його за агентом стежкою до хижі. Троє дорослих людей, тримаючись за руки в особливому вияві чоловічої солідарності, прямували назустріч найгіршому жахові свого життя.

Один із криміналістів відчинив двері, пропускаючи їх усередину. Завдяки потужному генератору, кожен закуток кімнати був яскраво освітлений. На стінах висіли полички, у центрі стояли старий стіл і кілька стільців. Одразу помітивши річ, яку мав упізнати, Мак упав на руки друзів, нестримно ридаючи. На підлозі біля каміна лежав розірваний і залитий кров’ю червоний сарафан Міссі.

* * *

Наступні кілька днів і тижнів перетворилися для Мака на низку виснажливих розмов із представниками правоохоронних органів і преси. У голові крутилася церемонія поховання з маленькою порожньою домовиною, безкінечне море сумних людських облич, і жоден із присутніх не знав, що сказати. Упродовж кількох цих тижнів Мак почав повільно й болісно повертатися до повсякденного життя.

Убивця Сонечок, здається, одержав свою п’яту жертву – Меліссу Енн Філліпс. Як і в попередніх провадженнях, правоохоронці не виявили тіла дівчинки, хоча пошукові загони кілька днів прочісували ліс навколо хижі. Злочинець знову не залишив ані відбитків пальців, ані зразків ДНК. Узагалі ніяких речових доказів, окрім шпильки. Можна було подумати, що це не людина, а привид.

Час від часу Мак намагався абстрагуватися від болю й горя, принаймні в родинному колі. Вони втратили сестру й доньку, але залишити їх ще й без батька було б неправильно. Хоча ця трагедія торкнулася кожного, найбільше вона вразила Кейт: дівчина заховалася в себе, як черепаха в панцир. Складалося враження, що вона визирає назовні лише тоді, коли почувається в цілковитій безпеці, що траплялося дедалі рідше. Мак і Нен дуже хвилювалися, однак не могли добрати слів, щоб зруйнувати стіни, які вона звела навколо свого серця. Спроби порозмовляти перетворювалися на односторонні монологи, слова наче відскакували від її скам’янілого обличчя. Можна було подумати, що в її душі щось померло і, розкладаючись, інколи виривалося назовні у вигляді гірких слів або байдужого мовчання.

Джош почувався краще, частково завдяки листуванню з Ембер. Телефонний дзвінок чи лист із електронної пошти приносили йому розраду, бо Ембер завжди давала йому можливість виговоритися. До того ж він закінчував середню школу, що також змушувало думати про майбутнє.

Великий Сум зійшов на всіх, чиє життя було пов’язане з Міссі, впливаючи на кожного по-своєму. Мак і Нен намагалися пройти випробування разом, трагедія навіть зблизила їх. Із самого початку Нен дала зрозуміти Макові, що аж ніяк не звинувачує його в тому, що сталося. Однак йому знадобилося значно більше часу, щоб повірити в це.