Уильям Гибсон – Занулення (страница 8)

Була та пора, коли все бачиш дуже чітко, кожну дрібницю аж ген у кінці вулиці бачиш, свіжу зелень на чорних гілках дерев, що ростуть із отворів у бетоні, й відблиски сталевих накладок на черевиках якоїсь дівчини на наступному перехресті — ніби дивишся крізь таку особливу воду, яка загострює зір, хоча надворі вже майже темно. Він розвернувся, закинув голову й роздивлявся Проекти. Були поверхи, які ніколи не світилися, — може, закинуті, а може, там просто затемнені вікна. Що там робиться? Може, спитає колись у Двох-На-День.

Глянув час у ятці на рекламному годиннику з логотипом коли. Мати вже мала б повернутися з Бостона — і повернулася, певно, бо інакше своє улюблене мило пропустить. Нову дірку в голові собі зробила. Вона психічка просто — все нормально було з тим її гніздом, яке в голові мала ще до його народження, але вона стільки років скиглила про перешкоди, роздільність і сенсорні витоки, що тепер узяла кредит і поїхала в Бостон ставити якусь срану дешеву заміну. Якесь таке місце вибрала, що й записуватися наперед не треба. Заходиш, і зразу ту штуку в голову вкручують... Він чітко собі уявляв, як вона заходить додому з пляшкою в пакеті під пахвою, навіть пальта не знімає, тупо йде до «Хітачі», вмикається, і те мило їй мізки промиває шість годин поспіль. Очі скляні, а коли серія класна, то й слинку пускає. І десь раз на двадцять хвилин елегантненько так, по-жіночному сьорбає з пляшки.

Вона такою була, скільки Боббі себе пам'ятав, — сповзала потроху в синтетичне белькотіння, в симстимові серіали, про які доводилося вислуховувати все життя. Іноді досі виникала моторошна підозра, ніби персонажі, про яких вона торочить, — якісь їхні родичі, багаті красиві тітки й дядьки, котрі могли би про них і згадати, якби він не був таким малим гівнюком. Тепер він думав, що це, може, й правда, — вона в те гівно втикала всю вагітність, а так і було, сама казала, і от він, крихітний зародок на прізвище Ньюмарк, коцюрбився в утробі, де відлунювали тисячі годин усяких там «Важливих людей» і «Атланти». Але уявляти, як було там, у животі Марші Ньюмарк, йому не подобалося. Від цього чомусь піт виступав і трохи ніби як нудило.

Мамка Марша. Десь тільки рік тому, чи що, Боббі непогано зрозумів, як влаштований світ, — принаймні тепер йому так здавалося — і йому було цікаво, як це його мамка досі спромагається собі там місце знаходити, хоча її майже витіснило разом із пляшкою й привидами, що говорять до неї крізь гніздо в черепі. Бував іноді в неї особливий настрій, особливо коли встигала добряче хильнути, — порозказувати Боббі історії про його батька. Десь із чотирьох років він розумів, що це дурня, бо історії завжди обростали новими подробицями, але все одно довго знаходив у тих її розповідях задоволення.

За кілька кварталів від Леонового клубу Боббі помітив між будинками проїзд для вантажівок, відгороджений від вулиці свіжопофарбованим сміттєвим контейнером, — синя фарба поблискувала на пощербленій дірявій блясі. Вгорі світила самотня галогенна. Він придивився собі зручний парапет і всівся так, щоби не розчавити «Оно-Сендай». Іноді просто треба зачекати. Цього він, серед іншого, навчився в Двох-На-День.

Із переповненого бака стирчав розмаїтий промисловий брухт. У Баррітауні, як і всюди, були свої сірі виробники — сектор «тіньової економіки», як казали в новинах балакучі голови, та Боббі переважно не надто прислухався до балакучих голів. Просто схемки. В усіх свої.

Нетлі дрібно нарізали криві орбіти навколо галогенки. Боббі байдуже спостерігав за трьома дітьми — може, років по десять, не більше, — які видерлися, мов скелелази, синьою стіною бака по брудній білій нейлонці з саморобним гаком, що колись, певно, був вішаком для одягу. Коли останнє дісталося верху й зникло за бортом серед завалів пластику, линву швиденько затягли нагору. В баку зашаруділо й заскрипіло.

Точно як я, думав собі Боббі, теж колись так робив, тягав зі смітників усяку знайдену там дивину. Колись сестра Ліна Воррена майже цілу людську руку знайшла — загорнуту в зелений поліетилен і перев'язану гумками.

Коли в мамки Марші траплялися двогодинні напади набожності, вона вривалася до кімнати Боббі, вигрібала весь його улюблений непотріб і ліпила на стіну над ліжком якесь релігійне голографічне страховидло. Ісуса там, чи Габбарда, чи Пресвяту Діву — їй чхати було, головне під настрій. Якийсь час Боббі це страшенно вибішувало, а тоді він виріс, вийшов у вітальню з клепальним молотком і заніс його над «Хітачі» — мовляв, ще раз до моїх речей торкнешся, я твоїх друзів порішу, ма, і то всіх одразу. Більше вона так не робила. Але голограми ті на Боббі все-таки трохи вплинули, бо хлопець почав думати про релігію як про штуку, яку ще обміркує колись потім. У принципі, як він розумів, є люди, котрі без цієї срані не можуть, і завжди були, як він здогадувався, просто він не з таких — і тому міг.

Одне зі сміттяренят визирнуло з-за борту бака, примружилося зосереджено, дослідило місцевість і знову зникло. Щось калатало й скрипіло. Бліді ручки підняли покоцану металеву каністру і виштовхнули її на нейлоновій линві. Нормальна здобич, подумав собі Боббі, можна збирачам кольормету здати й заробити трохи. Каністру спустили на землю десь за метр від його черевиків, а коли та приземлялася, то крутнулася на линві, й стало видно рогату позначку біонебезпеки.

— Альо, шо за нафіг? — промовив він і рефлекторно прибрав ноги.

Одне з'їхало вниз і вирівняло каністру, щоби та не впала. Спустилися ще двоє. Тепер Боббі бачив, що вони навіть менші, ніж йому здалося.

— Чуєте, ви в курсі, що там реально небезпечна срань може бути? Ракова чи ще якась.

— Піди псу відлижи — язика до крові злижи, — порадив перший, а тоді всі троє висмикнули гак, змотали линву, потягли каністру кудись за ріг і зникли з поля зору.

Він вичекав півтори години. Досить. У Леона вже мав збиратись народ.

У головній залі позувало зо два десятки готичних — вони, мов виводок динозавриків, покльовували повітря пружними лакованими начосами. Більшість наближалася до готичного ідеалу; високі, худі, жилаві, але з нальотом загрозливої жвавості — мов молоді атлети на перших стадіях туберкульозу. Замогильна блідість — обов'язкова, волосся — за визначенням чорне. Боббі знав, що від тих, хто не зміг вписати своє тіло в субкультурні канони, слід триматися подалі. Готичний курдупель — проблеми, готичний жиробас — певна смерть.

І от він спостерігав тепер, як усі переливаються й мерехтять у Леоновому підвалі, мов якась збірна істота, мов колонія слизовиків — зубчаста, затягнута в чорну шкіру, наїжачена сталевими шипами. Обличчя майже однакові, риси підігнані під давні архетипи, назбирані по архівах кіношоу. Боббі вирішив підійти до діна, який вирізнявся з натовпу винятково мистецьким вбранням і волоссям, що здіймалося гребенем, мов у охочого до спарювання нічного ящера.

— Брате, — почав, не впевнений, чи вже колись із ним знайомився.

— Друже мій, — неохоче протягнув дін. За щокою його випиналася жуйка. — Це Каунт, мала, — пояснив своїй дівчині. — Каунт зіро інтерапт, типу, занулити після переривання. — Він провів довгою блідою долонею зі свіжим рубцем по спині дівчини й підмацав її за зад крізь шкіряну спідницю. — Каунт, це моя киця. — Готична подивилася на Боббі дещо зацікавлено, але не так, як зазвичай дивляться на представників людського виду, а радше як на рекламу товару, про який чули, але купувати не збиралися.

Боббі роззирнувся. Байдужі обличчя, жодного знайомого. Двох-На-День не було.

— Цеє, а скажи, — довірчо почав він, — ти ж тут знаєш усіх і таке інше, а я саме друга одного шукаю, такого близького друга, ділового, — готичний на цих словах поважно клюнув повітря волосяним гребенем, — Дві-На-День його звати...

Боббі замовк. Готичний тупо зиркнув і надув бульку. Дівчина всім своїм виглядом демонструвала нудьгу й нетерпіння.

— Технар, — додав Боббі й, підвівши брови, уточнив, — чорний технар.

— Дві-На-День, — повторив готичний. — Точняк. Дві-На-День. Еге ж, кицю?

Дівчина струснула головою й відвернулася.

— Знаєш його?

— Точняк.

— Тут він сьодні?

— Ні, — відповів готичний і тупо всміхнувся.

Боббі розкрив рота, закрив, умовив себе кивнути.

— Дякую, брате.

— Усе для тебе, друже мій.

Ще година, і все те саме. Стільки білого, крейдяно-блідого, готичного білого. Пласкі великі очі їхніх дівчат, шпильки чобіт — мов чорні голки. Боббі старався триматися подалі від зали з симстимом, де Леон саме крутив якийсь стрьомний трахач у джунглях, що заносив увесь час то в одну тварину, то в іншу, — від такого навіженого злягання в кронах дерев трохи паморочилося. Він уже досить зголоднів, щоби почати випадати з дійсності, хоча, можливо, це давалися взнаки опіки чи що там із ним сталося перед тим, і от уже було важко зосередитись, і в голову лізли несподівані думки. Скажімо, хто це забивався на дерева, де живе купа зміїв, і чіпляв симстимові дроти на отих щуроподібних тварюк?

Але готичні на таке велися, їм аби в кого вмикатися. Трусяться, ногами тупають і взагалі поводяться, зовсім як ті деревні щури. Це в Леона гаряча новинка, мабуть, вирішив Боббі.

Ліворуч від нього — подалі від симстиму — стояло двоє дівчат із Проектів, чиє химерне вбрання різко виділялося на монохромному готичному тлі. Довгополі чорні фраки наопашки, під ними тісні жилетки з цупкого візерунчастого червоного шовку, поли пишних білих сорочок закривають ноги аж до гомілок. Темні обличчя сховані під широкими брилами капелюхів, розцяцькованих старовинним золотом — шпильками, амулетами, зубами, механічними годинниками. Боббі крадькома спостерігав за ними; такий одяг собі можуть дозволити тільки люди з грішми, але коли полізти, сраку так надеруть, що забудеш, як звали. Якось Дві-На-День приходив із Проектів у крижано-блакитному плюшевому прикиді з діамантовими пряжками при колінах, так ніби просто перевдягтися не мав часу, — але Боббі й бровою не повів, удав, ніби технар у шкірянці, як завжди, бо второпав, що широта поглядів — це для діла життєво важливо.