Уильям Гибсон – Занулення (страница 10)

Немає ніякого моря, ніякого моря, — казав він собі, — його тут не чути. Пішов далі, підошви мокасинів ковзали уламками старовинних шиб, тут і там приправлених коричневими й зеленими крихтами пляшкового скла, поіржавілими млинцями кришечок, прямокутниками розплющених алюмінієвих банок. Над острівцями низької посохлої трави звивалися комахи.

Кінець. Не буде нічого. Тут. Застиг час.

Він знов спинився, напружено подався вперед — так ніби силкувався розгледіти й віднайти назву того, що здіймалося всередині. Чогось порожнистого.

Цей торговий центр не просто мертвий — мертвонароджений. Готель на мексиканському березі бодай трохи пожив, сезон чи два.

За парковкою стіна шлакобетону — дешевого й бездушного — завмерла в чеканні.

Побачив їх у вузькій смузі тіні під сірою стіною. Сиділи навпочіпки. Троє. Запах кави почув іще до того, як помітив товариство довкола закопченого кавника, непевно прилаштованого на конфорці крихітного примуса. Звісно, він якраз мав би каву внюхати — на нього ж чекали. Інакше тут не було би нікого, а невдовзі він би якось тихенько, майже природно загинув.

Двоє чоловіків, одна жінка. Потріскані, запилюжені техаські чоботи. Джинси такі затерті й заяложені, аж, мабуть, воду відштовхують. Нестрижене вигоріле волосся бородатих чоловіків зібране в пучки шкіряними шнурками. У жінки волосся розчесане на проділ точно посередині, туго заплетене на потилиці, обличчя обвітрене, рубцювате. До стіни припертий древній мотоцикл «БМВ» — полущений хром, облізла фарба, тут і там розмиті плями нанесеного балончиком сіро-жовтого пустельного камуфляжу.

Тернер відпустив руків'я свого «Сміт-Вессона», дав йому повиснути на вказівному пальці так, щоби дуло вказувало назад і вгору. Один із чоловіків підвівся, блиснув дешевими зубними протезами.

— Тернер. Я Саткліфф.

Трохи чути акцент, ніби австралійський. Глянув на інших двох:

— Передовий загін?

— Передовий, — підтвердив Саткліфф, поліз у рот засмаглими пальцями й витягнув пожовклу капу з металевими коронками. Власні зуби білі й ідеально рівні. — Ти Шове вивозив від айбіемів до міцу, а ще, кажуть, Семенова забрав із Томська.

— Це запитання?

— Я в марракешському айбіемі відповідав за безпеку, коли ти готель підірвав.

Тернер зустрівся з ним поглядами. Очі яскраво-блакитні, спокійні, погляд відкритий.

— І тобі це заважатиме?

— Та не бійся, це я до того, що в ділі тебе бачив. — Саткліфф уставив капу назад. — Це Лінч, — кивнув у бік другого чоловіка, — і Веббер, — показав на жінку.

— Розповідайте, — сказав Тернер і зайшов у тінь під стіною. Сів навпочіпки, сперся ліктями на коліна, не випускаючи револьвера з руки.

— Прибули три дні тому на двох мотоциклах, — заговорила Веббер. — В одному зробили так, щоби колінвал полетів, якщо треба буде відмазка, чого стоїмо. У цих місцях переважно кочове населення, байкери бездомні, сектанти. Лінч пройшовся з з котушкою оптоволокна кілометрів шість на схід, підрубився до телефонної лінії...

— Приватної?

— Таксофонної, — озвався Лінч.

— Зробили пробне впорскування дези, — продовжила Веббер. — Якби не спрацювало, ти б уже знав.

Тернер кивнув.

— А що йде на вхід?

— Нічого. Лишили для бенефісу, хай там що це буде.

На цих словах Веббер здійняла брови.

— Прийом дезертира.

— Та це трохи ніби очевидно, — Саткліфф опустився навпочіпки поряд із Веббер і сперся спиною на стіну. — Втім, судячи з того, як усе організовано, нам, простим наймитам, навіть не скажуть, кого ми витягуємо. Так, містере Тернер? Чи дізнаємось потім зі стрічки новин?

Тернер удав, ніби не чує.

— Що далі, Веббер?

— Коли проклали лінію, доєдналася решта команди, по одному чи по двоє. Останній прибулий повідомив про бляшанку з япошками.

— Це було жорстко, — озвався Саткліфф, — отак у лоба.

— Гадаєш, попалилися б? — спитав Тернер.

Саткліфф знизав плечима:

— Могли попалитися, могли й ні. Ми швиденько їх підхопили. Всратись як пощастило, що тут можна під дахом сховатися.

— А пасажири фургона?

— Вони тільки ночами виходять, — сказала Веббер. — І знають, що порішимо їх, якщо відійдуть далі, ніж за п'ять метрів від тієї хріні.

Тернер зиркнув на Саткліффа.

— Конрой наказав, — пояснив той.

— Конрой тут тепер не наказує, — сказав Тернер. — Але в цьому випадку хай буде, як є. А що там за люди?

— Медики, — сказав Лінч. — Обдовбані медики.

— Стеж за ними, — наказав Тернер. — А що решта команди?

— Ми розтягнули міметичні тенти, щоби дати тінь. Сплять позмінно. Води бракує, а готувати ми не ризикуємо. — Саткліфф потягнувся до кавника. — Вартові по місцях, лінію перевіряємо регулярно. — Він плеснув кави без молока в пластмасову чашку — щербату, мов псами погризену. — То коли наш вихід, містере Тернер?

— Мені треба оглянути фургон із тими вашими медиками. Ще хочу оглянути штаб. Ви нічого не казали про штаб.

— Його обладнано, — сказав Лінч.

— Гаразд. Ось, — він простягнув Веббер револьвер, — глянь, чи нема у вас якоїсь кобури для нього. Тепер хай Лінч покаже медиків.

— Він так і думав, що це ти будеш, — сказав Лінч, без видимих зусиль деручись угору купою бетонних уламків. Тернер дерся за ним. — Репутація в тебе ого-го, — на цих словах він озирнувся з-під пасом брудного, вибіленого сонцем волосся. Помітно молодший.

— Не знаю, чи це добре. Скільки б не було — це недобре. А ти з ним раніше працював? У Марракеші?

Лінч пригнувся й боком проліз у щілину під шлакобетонним блоком. Тернер не відставав. Пустельні трави пахнули смолою, чіплялися й жалили дрібними колючками. Крізь прямокутний отвір, який так і не став вікном, було видно рожеві верхівки скель. Лінч збіг насипом.

— Ага, вже працював на нього, — сказав, спинившись. Широкий шкіряний ремінь сидів низько на стегнах — давній, бувалий, пряжка велика, важка, з «мертвою головою» з чорненого срібла й смужкою пірамідальних шипів на спинці. — Але не в Марракеші, пізніше.

— І з Конні теж, Лінче?

— Із ким?

— Із Конроем. Працював уже на нього? Точніше, зараз ти теж на нього працюєш? — Тернер навмисне спускався насипом поволі. Гравій хрускотів і зрадливо прослизав під підошвами черевиків. Під джинсовою жилеткою Лінча в підпахвовій кобурі майнуло руків'я мініатюрного голкостріла.

Лінч незворушно облизав сухі губи.

— Це Сатів контакт. Я його й не бачив.

— У Конроя є одна риса нехороша, Лінче. Не вміє делегувати відповідальність. Любить, щоби в групі була своя людина з самого початку, наглядач за наглядачами. Завжди так. Це ти?

Лінч ледь хитнув головою — мінімально, аби було ясно, що відповідь заперечна. Тернер був близько — чув запах його поту крізь смолистий дурман пустельних трав.

— Я двічі бачив, як Конрой так вивід цілі провалив. Тут самі ящірки й бите скло. Хотів би тут умерти, Лінче? — Тернер підніс кулак до його обличчя й поволі випростав вказівний палець. — Ми в зоні стеження. Якщо Конроїв підсадний бодай писне, вони нас помітять.

— Якщо досі не помітили.

— Так точно.

— У Сата спитай, — сказав Лінч. — Це не я і точно не Веббер. — Він мимохіть почухав бороду чорними обламаними нігтями. — Краще скажи, ти мене сюди на пару слів відвів чи справді хочеш оглянути ту японську консерву?

— Ходім глянем.

Це Лінч. Точно Лінч.

Колись багато років тому Тернер винайняв у Мексиці пересувний житловий модуль французької збірки: на сонячних батареях, метрів сім завдовжки, в корпусі з полірованого сплаву, подібний до мухи без крилець і з півкулями з фоточутливого темного плексигласу замість очей. Тернер дивився крізь них униз, коли допотопний російський вантажний вертоліт із тандемним гвинтом волочив у жувалах модуль понад узбережжям, ледь не чіпляючи верхівки найвищих пальм. Три дні той модуль тоді простояв на далекому безлюдному пляжі з чорним піском, і Тернер насолоджувався самотністю в вузькому обшитому тиком салоні — грів собі в мікрохвильовці їжу з морозилки й ощадливо, але регулярно приймав холодний прісний душ. Прямокутні сонячні панелі модуля рухалися за сонцем, і Тернер навчився визначати час за їхнім положенням.

Мобільна нейрохірургічна операційна від «Хосаки» нагадувала безоку сестру того французького модуля — тільки довша метрів на два й укрита світло-коричневою фарбою. По нижній частині корпусу тягнувся пунктир свіжопривареного перфорованого залізного профілю, до якого на простих пружинних підвісках було прикріплено десяток червоних шипованих велосипедних коліс.