Уильям Гибсон – Занулення (страница 11)
— Сплять, — сказав Лінч. — Воно коливається, коли всередині ходять, тому помітно. Коли треба буде, колеса познімаємо, але зараз так зручніше за ними стежити.
Тернер поволі обійшов коричневий стручок фургона, помітив блискучу чорну відвідну трубу, що тяглася до невеликого прямокутного бака неподалік.
— Учора ввечері відкачувати довелось — мамо рідна, — Лінч похитав головою. — У них їжа є й трохи води.
Тернер притиснувся вухом до корпусу.
— Звукоізоляція, — сказав Лінч.
Тернер глянув на залізну покрівлю вгорі. Фургон не видно з повітря — його надійно затуляє ділянка вцілілого іржавого даху метрів із десять завдовжки. Листова сталь, гаряча — хоч яєчню смаж. Кивнув. Цей розпечений прямокутник увесь час незрушно світитиметься на маасівських теплових сканерах.
— Кажани, — озвалася поруч Веббер і подала Тернеру «Сміт-Вессон» у нейлоновій наплічній кобурі. Сутінки повнилися звуками, які ніби йшли нізвідки, — металічними потріскуваннями, комашиним стрекотінням, криками невидимих птахів. Тернер запхав револьвер разом із кобурою в кишеню куртки. — Якщо відлити треба, йди до отого мескіте. Тільки колючок бережись.
— Ти сама звідки?
— Нью-Мексико. — Обличчя Веббер у сутінках здавалось вирізьбленим із дерева. Вона розвернулася й пішла до місця, де сходилися кутом залишки стін, на яких було розтягнуто маскувальні навіси. Там видніли постаті Саткліффа й молодшого темношкірого. Обидва щось їли з фольгових згортків. Рамірес, консольник, який працюватиме звідси, напарник Джейлін Слайд. Із Лос-Анджелеса.
Тернер перевів погляд на полумисок вечірнього неба вгорі — бездонний, чіткий, мов зоряна мала. Дивно, що звідси воно здається таким великим, а з орбіти — просто темна затока без берегів, без масштабу й сенсу. Сам він напевне сьогодні не спатиме, й Великий Віз опише над ним півколо й потоне за видноколом, а за ним і його довгі голоблі.
У голові запаморочилося, відчуття часу й простору зникло, коли образи з біософтового досьє линули крізь розум самі собою.
8. Париж
Андреа жила в мартье-де-Терн, і її старезна будівля, як і всі інші на тій вулиці, чекала на оновлювальні піскоструменеві процедури від невтомної міської влади. У темному під'їзді одна з біофлуоресцентних панелей «Фудзі-Електрик» тьмяно осявала цілу стіну побитих життям дерев'яних скриньок із прорізями в подекуди ще цілих дверцятах. Марлі знала, що колись крізь ті щілини поштарі вкидали листи, — і хоча в цьому чулась якась романтика, самі скриньки з пожовклими від часу картками, де вицвітали імена й роди занять давно зниклих орендарів, завжди навіювали тугу. По стінах під'їзду звивалися кільцями кабелі й жмути оптоволокна — кожне пасмо погрожувало обернутися страшним сном для невезучих ремонтників. Крізь прочинені двері з запилюженим крапчатим склом було видно вогку блискучу бруківку внутрішнього двору, куди майже ніхто не ходив.
Коли Марлі заходила, консьєрж якраз там сидів на білому пластмасовому ящику з-під евіанівської мінералки й терпляче, ланка за ланкою змащував чорний від мазуту ланцюг старого велосипеда. Глянув на неї, як вона почала підйом сходами, але жодного зацікавлення не виявив.
Сходи були мармурові, матово-терті, протоптані нескінченними поколіннями мешканців. Квартира Андреа на п'ятому поверсі — дві кімнати, кухня, ванна. Марлі прийшла сюди, коли востаннє зачинила двері своєї галереї, бо вже не могла більше ночувати в спальні, яку облаштувала для них із Аленом у кімнатці за запасником. Будівля знов заходилася стискати її в депресивних лещатах, але нове вбрання й дзвінкий стукіт підборів по мармуру захищали. На Марлі було нове пальто вільного крою з натуральної шкіри, на кілька тонів світліше за сумочку, вовняна спідниця й шовкова блуза, придбані в паризькому «Ісетані». Постриглася вона того ж ранку на Фобур Сент-Оноре — бірманська перукарка оновила їй зачіску західнонімецьким лазерним олівцем. Робота недешева, проте точна: вийшло скромно, але й не надто консервативно.
Вона торкнулася круглої панелі посередині дверей, почула, як та тихенько пискнула, зчитуючи рифи й западини на пучках.
— Андреа, це я, — промовила в крихітну щілину мікрофона. Почулося клацання й стрекотіння замків — подруга відмикала двері.
Стояла перед нею вся мокра, в старому махровому халаті. Оглянула Марлі з ніг до голови й усміхнулася:
— Ти роботу отримала чи банк пограбувала?
Марлі переступила поріг і поцілувала подругу в вогку щоку.
— Таке враження, що все одразу, — відповіла вона і засміялася.
— Кави нам, — сказала Андреа, — зроби нам кави й вершків не шкодуй. Мені треба голову помити, а твоя виглядає просто прекрасно...
Вона пішла у ванну, й Марлі почула шурхіт води по кахлях.
— У мене для тебе подарунок, — сказала, та Андреа не чула її. У кухні набрала чайник, запалила конфорку старезною запальничкою, що давала іскру, й заходилася шукати каву на забитих усякою всячиною полицях.
— Так, бачу, це воно, — сказала Андреа, розглядаючи голограму з першою коробкою, яку Марлі показали у Вірековому конструкті барселонського парку. — Ідеальна робота для тебе. — Вона торкнулася кнопки на проекторі, й зображення зникло.
За єдиним вікном кімнати небо перекреслювало кілька перистих хмарин.
— Для мене це надто похмуро, надто серйозно. Ніби речі, які ти виставляла в своїй галереї. Але це значить, що гер Вірек зробив правильний вибір: ти цю таємницю для нього розкриєш. На твоєму місці я, з огляду на плату, не дуже поспішала б.
На Андреа був подарунок Марлі — дорога й надзвичайно доладно скроєна чоловіча костюмна сорочка з сірої фламандської фланелі. Вона такі найбільше любила й, вочевидь, страшенно зраділа. Сорочка вигідно відтіняла її світле волосся й майже ідеально пасувала під колір очей.
— Страшним він здався мені, цей Вірек, — невпевнено сказала Марлі.
— Цілком імовірно, — відповіла Андреа, відсьорбуючи каву. — А ти чекала, що такий багатій буде милим і нормальним?
— Якоїсь миті я відчула, що він не зовсім людина. Дуже чітко відчула.
— Але так і є, Марлі. Ти говорила з проекцією, зі спецефектом...
— Усе одно, — вона безпорадно здійняла руку і враз на себе розсердилась.
— Усе одно він дуже, дуже заможний і платить тобі величезні гроші за роботу, до якої саме ти маєш унікальний хист. — Андреа посміхнулася й поправила елегантно закасану вугільно-сіру манжету. — Та й вибір у тебе не такий великий, правда?
— Знаю. І, мабуть, через це так незручно почуваюся.
— Ну, добре, я хотіла трохи потягнути й не казати тобі, але сталося ще дещо, від чого тобі може стати незручно. Якщо взагалі слово «незручно» тут доречне.
— Що?
— Я думала взагалі не казати тобі, та він, мабуть, рано чи пізно тебе дістане. Підозрюю, на запах грошей прибіг.
Марлі обережно поставила чашку на захаращений плетений столик.
— А нюх у нього гострий, — додала Андреа.
— Коли?
— Учора. Почалося це, мабуть, десь за годину після твоєї співбесіди з Віреком. Він мені на роботу подзвонив. Лишив тут записку в консьєржа. Якби я ту програму вимкнула, — вона вказала на телефон, — він би, мабуть, із півгодини дзеленчав.
Їй пригадалися очі консьєржа, клацання велосипедного ланцюга.
— Казав, поговорити хоче, — сказала Андреа. — Просто поговорити. Хочеш поговорити з ним, Марлі?
— Ні, — відповіла вона голосом маленької дівчинки, високим і жалюгідним. — Лишив номер?
Андреа зітхнула, повільно похитала головою й відповіла:
— Так, звісно, лишив.
9. Проекти
Темряву навколо затягнуло візерунками кривавих бджолиних стільників. Усе було тепле. А ще — м'яке. Переважно м'яке.
— Оце місиво, — озвався перший янгол жіночим голосом — далеким, але низьким і дуже чітким.
— Треба було зразу від Леона тягти сюди, — сказав другий янгол. — Нагорі нас за таке не похвалять.
— Мабуть, у нього щось у великій кишені, бач? Порізали, щоби дістати.
— Не тільки там порізали, сестро. Божечки, ану глянь сюди.
Фасетні візерунки хитнулися й попливли, коли хтось посунув його голову. Щока відчула прохолодну долоню.
— Сорочку собі не заляпай, — сказала перша янголка.
— Дві-На-День не зрадіє. Чого, гадаєш, він так пересрав і чкурнув?
Його це бісило, бо хотілося спати. І він навіть
І от Марша саме дивилася шоу очима Мітель Морґан Маґнум, головної героїні, спадкоємиці голови корпорації «Маґнум АҐ». Але сьогоднішня серія постійно збочувала кудись на манівці, подалі від карколомно складних хитросплетінь романтичних стосунків, у які повсякчас вплутувалася Мішель і за якими Боббі не давав собі клопоту стежити, й перетворювалася на соціоархітектурний екскурс у світ соціальних аркокомплексів, зведених за проектом Солері. Певні подробиці бентежили й спантеличували навіть Боббі — скажімо, він сумнівався, що цілі рівні там відведено під торгівлю піжамними костюмами зі світло-блакитного плюшу, з діамантовими пряжками при колінах, чи, наприклад, що на деяких рівнях, де завжди темно, морять голодом немовлят. В оце останнє, як йому враз пригадалося, свято вірила Марша, яка загалом відчувала до Проектів забобонний жах — ніби до баштоподібного пекла, куди її змусять піднятись одного чорного дня. Інші епізоди симстимного сну нагадували передачі з пізнавального каналу, безкоштовно включеного в передплатний пакет: Боббі показували детальні анімовані плани й схеми внутрішньої будови Проектів, а закадровий голос читав нудні лекції про способи життя й господарювання різних жителів комплексу. Коли все-таки вдавалося зосередитися на оповіді, Боббі розумів, що вона навіть менш переконлива за цікавинки про блакитний плюш чи здичавілих немовлят, котрі тихо кубляться в непроглядній темряві. Потім показували радісну молоду маму, яка нарізає піцу велетенським промисловим водяним ножем у кухонному куточку чистесенької студії-малосімейки. У вікні, що займає всю стіну, — вузький балкон, а за ним — прямокутник по-мультяшному блакитного неба. Боббі бачив її одночасно і чорношкірою, і ні — така собі стилізована під молоду матір дуже-дуже затемнена версія однієї з його домашніх голографічних порнодівчат. Із геть однаковісінькими маленькими, мультяшно-ідеальними грудьми. (Тут він, і без того отупілий і спантеличений, почув безмежно гучний украй несенснетівський голос, який промовив: «А