Уильям Гибсон – Занулення (страница 46)

— От блін. Мабуть, ти кажеш правду...

— Чесно, чесно кажу, клянусь богом!

— Ти не той, хто мені потрібен, Боббі Зіро. Я прочісую кібер-простір і намагаюся знайти, хто вбив мого хлопця. Я думала, це мааси, бо ми одного їхнього перекидали на «Хосаку», й вистежила їхню команду. Спершу побачила, що вони зробили з квартирою твоєї мамки. Потім засікла, як троє їхніх навідалися до чоловіка, якого називали Фіном, але так і не повернулися...

— Фін їх убив. Я їх бачив. Мертвими.

— Бачив? Ну тоді, може, нам і є про що поговорити. Потім я бачила, як іще троє так само висадили в повітря патівен...

— Там був Лукас.

— Але щойно впорались, як згори налетів коптер і підсмажив усіх лазером. Щось про це знаєш?

— Ні.

— Зможеш мені розказати про себе, Боббі Зіро? Але швидко!

— Коротше, я збирався зробити набіг, дістав у Двох-На-День із Проектів криголам, і...

Коли він закінчив, жінка мовчала. Тендітна мультяшна постать стояла під вікном, ніби розглядаючи дерева на відео.

— У мене є ідея, — наважився Боббі. — Може, ви нам допоможете...

— Ні.

— Але, може, ви й про своє так дізнаєтесь...

— Ні. Я просто хочу вбити сволоту, яка вбила Раміреса.

— Але ми тут у пастці, вони нас уб'ють. Мааси, ті, за ким ви ганяєтесь по всій матриці! Вони найняли зграю казуалів і готичних...

— Це не мааси. На Парк-авеню стоїть гурт європейців, оточений кілометром криги. От чиїх це рук справа.

— Це ті з коптера, що вбили тих інших маасів? — уточнив Боббі.

— Ні. Я не змогла роздивитися коптер, і він полетів на південь. Загубила їх. Але в мене є припущення... Коротше, я відправлю тебе назад. Хочеш перевіряти свій якудзівський код — давай.

— Але ж нам потрібна допомога, леді.

— За допомогу мені не капає, Боббі Зіро, — сказала жінка, й ось він уже сидів перед Джеммеровою декою, відчуваючи біль у м'язах шиї та спини. Зір сфокусувався не зразу, тож незнайомців у кімнаті Боббі помітив лише за хвилину.

Чоловік був високий, може, навіть вищий від Лукаса, але м'язистіший і з вужчими стегнами. На ньому була зібгана мішкувата військова куртка з глибокими кишенями. Голі груди перетинав горизонтальний чорний пасок. Під лискучими очима виднілися синці, а в руках здоровань тримав найбільший пістолет із бачених Боббі — якийсь надутий револьвер із дивним доважком під стволом, схожим на голову кобри. Поряд нетвердо стояла дівчинка віку Боббі — з такими ж синцями, хоч і під темнішими очима, й давно не митим тонким каштановим волоссям. Одягнена була в завеликий чорний светр і джинси. Чоловік простягнув ліву руку й притримав дівчинку за плече.

Хлопець вирячився на гостей, а тоді затамував подих — його вдарило спогадом.

Голос дівчачий, волосся каштанове, очі темні, в нього вгризається крига, цокотять зуби, її голос, насувається щось велике...

— Вів ля В'єж, — ніби у трансі, озвалася Джекі позаду, стискаючи рукою його плече, — зустрічай нашу Пречудесну Діву. Вона прийшла, Боббі. Її прислав Данбала!

— Довгенько тебе не було, малий, — сказав здоровань. — Що там трапилося?

Боббі моргнув, гарячково заозирався, знайшов Джеммерові очі, затуманені ліками й болем.

— При ньому можна, — озвався Джеммер.

— Я не зміг добратися до яків. Хтось мене схопив, не знаю як.

— Хто? — спитав високий, обіймаючи дівчинку.

— Вона сказала, її звати Слайд. З Лос-Анджелеса.

— Джейлін, — кивнув той.

На Джеммеровому столі задзвонив телефон.

— Візьми, — скомандував незнайомець.

Боббі розвернувся й побачив, як Джекі простягла руку й натисла кнопку під квадратним екраном. Екран засвітився, моргнув і показав широке й дуже бліде чоловіче обличчя з сонними, взятими поволокою очима. Волосся було висвітлене майже добіла й рівно зачесане назад. Злішого рота Боббі ніколи не бачив.

— Тернере, — сказав цей чоловік, — нам краще поговорити. У тебе не так багато часу. Гадаю, для початку виведи всіх їх із кімнати.

29. Майстер

Byзлувата линва тяглася далі й далі. Часом вони звертали й обирали дорогу на розвилках. У таких місцях линва обкручувалася довкола опори чи була приклеєна товстим прозорим шаром епоксидки. Повітря тут було таке саме затхле, але холодніше. Коли вони спинились перепочити в циліндричній заглибині, де прохід розширювався перед троїстою розвилкою, Марлі попросила у Джонса плаский налобний ліхтарик на сірій еластичній стрічці. Тримаючи його на червоній рукавиці скафандра, присвітила на стіну. Поверхня була зрита візерунками мікроскопічно тонких ліній.

— Надягніть шолом, — порадив Джонс, — у вас там кращий ліхтар, ніж мій...

— Ні. — Марлі здригнулася й передала йому ліхтар. — Допоможете мені це зняти? — Постукала рукавичкою по твердій грудній пластині скафандра. Дзеркальний шолом був пристебнутий до пояса хромованим карабіном.

— Краще не знімайте, — порадив Джонс. — Другого такого тут немає. Там, де я сплю, є ще один, але без повітря. Віґові балони не підходять до мого транспіратора, а його власний уже в дірках. — Він знизав плечима.

— Ні, будь ласка, — ще раз попросила вона, обмацуючи пояс, де Рез на її очах щось крутила. — Я вже не можу...

Джонс нахилився і чимось клацнув:

— Підніміть руки над головою.

Було незручно, але зрештою вона випливла з костюма, лишившись у тих самих чорних джинсах і білій шовковій блузці, які вдягла на останню зустріч із Аленом. Джон пристебнув порожній червоний скафандр до кабеля ще одним карабіном із талії й відстебнув набиту сумочку Марлі.

— Берете з собою? Можна лишити тут і забрати дорогою назад.

— Ні, я візьму. Дайте сюди.

Спершись ліктем на дріт, розстебнула сумочку, і звідти випало пальто й один черевик. Спіймала його, поклала назад і нарешті влізла в пальто.

— Хороша шкіра, — сказав Джонс.

— Будь ласка, швидше...

— Уже недалеко, — сказав він, і у світлі гойдливого ліхтарика Марлі побачила, що дріт зникає в одному з трьох проходів, розташованих рівностороннім трикутником.

— Кінець, — сказав він. — Буквально. — І постукав по хромованій гайці, за яку морським вузлом кріпилася линва. Слова розлетілись довкруг, зазвучали попереду луною, і їй здалося, ніби на тлі чується шепіт інших голосів. — Тут нам знадобиться трохи світла.

Смикнувся до протилежної стіни й намацав труноподібну сіру металеву штуку, яка там випиналася. Відкрив. Марлі спостерігала, як у яскравому колі світла рухаються його руки; пальці тонкі й довгі, нігті маленькі й поламані, з чорними обідками сажі. На тильному боці правої долоні — саморобне блакитне татуювання «Сі Джей». Такі роблять у в'язниці... Витяг великий моток ізольованого дроту. Зазирнув у коробку, закріпив дріт у мідному роз'ємі.

Темряву попереду поглинув потік білого світла.

— Узагалі в нас більше енергії, ніж ми споживаємо, — промовив Джонс із хазяйською гордістю. — Всі сонячні накопичувачі досі працюють, а вони мали живити цілий комплекс... Ходімте, леді, нас чекає митець, заради якого ви здолали цей неблизький шлях...

Він відштовхнувся й стрибнув, ковзнувши крізь отвір у світло елегантно, мов плавець. Туди, де скрізь літали міріади речей. Марлі помітила, що червоні пластикові підошви потертих кросівок Джонса поплямовані білим кремнієвим ущільнювачем.

І вона полетіла слідом, забувши про страх, нудоту й постійне запаморочення. І все зрозуміла.

— Боже ти мій, — прошепотіла, побачивши.

— Ну, навряд чи ваш, — гукнув Джонс. — Але, може, старого Віґа. Погано, що воно зараз не робить коробки. Там є на що глянути.

За десять сантиметрів від обличчя Марлі щось пропливло. Гравірована срібна ложечка, розпиляна рівно навпіл, від краю до краю.

Вона навіть не уявляла, скільки вже там простояла, коли засвітився й заблимав екран. Години, хвилини... Вже навчилася рухатися цим приміщенням, відштовхуючись, як Джонс, від увігнутого склепіння. Зосередилась на складених суглобчастих кінцівках, розвернулась і зависла, спостерігаючи за кружлянням сміття. Десятки мацаків, маніпуляторів, увінчаних обценьками, шестигранними викрутками, ножами, мініатюрною циркуляркою, стоматологічним свердлом... Вони сяяли на металевому каркасі, частині колишнього радіокерованого конструктора — автоматичного напівавтономного пристрою, який вона малою бачила на відео про підкорення космосу. Але цей був приварений до склепіння, вплавлений у фундамент Місця, а згори, крізь купол, до нього зміїлися сотні кабелів і оптичних волокон. Дві кінцівки, увінчані елегантними пристроями тактильного зворотного зв'язку, тримали м'якими подушечками незакінчену коробку.

Марлі розширеними очима проводжала вервечку речей, що пропливали повз.

Пожовкла дитяча рукавичка, гранений кришталевий ковпачок від порожнього флакончика з-під парфумів, безрука лялька з порцеляновим лицем, товста чорна авторучка з позолотою, квадратні сегменти перфоплати, м'ята змія червоно-зеленої шовкової краватки... Нескінченний повільний вир речей...

Джонс пролетів крізь цей німотний ураган, засміявся і схопив кінцівку, увінчану клейовим пістолетом.

— Дивитись на це завжди так смішно. А от самі коробки мене чомусь смутять.