Уильям Гибсон – Занулення (страница 45)
— Проїхали. — Вона клацнула застібкою і стала ритися у валізці. — Джеммере, та тут, окрім ампул зі стимуляторами, майже нічого нема...
Джеммер блідо усміхнувся.
— Знайшла. Якраз для тебе. — Вона розпечатала згорток червоних дермів і наклеїла зразу три на тильний бік обгорілої долоні. — Хоча місцевий знеболювач підійшов би краще.
— Я тут подумав, — підняв Джеммер очі на Боббі, — може, тобі якраз час поганяти трохи за декою...
— Як? — спитав Боббі, не зводячи з деки очей.
— Логічно припустити, що той, хто зібрав зовні всю цю шоблу, прослуховує й телефони.
Боббі кивнув. Бовуар казав те саме, викладаючи їм свій план.
— Коли ми з Бовуаром вирішили, що нам із тобою можна трошки роззирнутися матрицею, я взагалі-то мав на увазі дещо інше. — Джеммер показав Боббі дрібні білі зуби. — Я в це вплутався, бо був винен Бовуарові з Лукасом послугу. Але мені теж дехто винен послугу, ще віддавна. І я ніколи про це не нагадував.
— Джеммере, — озвалася Джекі, — розслабся. Сядь посидь. У тебе може настати шок.
— Пам'ять не підводить, Боббі? Я зараз тобі продиктую послідовність, а ти спробуєш ввести її на моїй деці. Не вмикаючись, просто так. Добре?
Боббі кивнув.
— Проженеш кілька разів у холосту. Код доступу. Через чорний хід.
— Чий? — Боббі розвернув чорну деку й заніс пальці над клавішами.
— Якудзи.
— Що за... — вирячилась на нього Джекі.
— Що чуєш. Давня послуга. Але якудзи, як відомо, не забувають — ні образ, ні послуг...
Ніс Боббі вловив душок паленої шкіри, й хлопець зморщив носа.
— Чого ти ніколи не казав про це Бовуарові? — Джекі вертала на місце вміст білої валізки.
— Колись зрозумієш, люба, — відповів Джеммер. — Дещо треба вчитися вчасно забувати.
— Тільки чуєте, — Боббі подарував Джекі свій, як він сподівався, найважчий погляд, — я зараз вводитиму команди, тому давайте без ваших лоа, вони діють мені на нерви.
— Вона їх не викликає, — сказав Бовуар, зіщулившись біля дверей із детонатором в одній руці й південноафриканською поліцейською гвинтівкою в іншій, — самі приходять, коли хочуть. Але ти їм подобаєшся...
Джекі надягла йому троди на лоба.
— Боббі, — сказала, — все буде добре. Не хвилюйся, просто вмикайся.
Зняла хустку. Між рядами волосся були рівні ділянки яскраво-коричневої шкіри, де через довільні проміжки виднілися вмонтовані старі резистори, циліндрики коричневої фенолової смоли з різнокольоровими кільцями фарби.
— Минеш Баскетбольний м'яч, — озвався Джеммер, — тричі клацни праворуч, пірни й різко йди вниз...
— Мину що?
— Баскетбольний м'яч. Сферу взаємного процвітання «Сонячний пояс» довкола далласького аеропорту Форт-Ворт. Різко падай, а тоді прямуй туди, куди я казав, десь на двадцять кліків. Там самі стоянки для старих машин і податкові, але тримайся маршруту, який я тобі дав, добре?
Боббі вишкірився й кивнув.
— Попадешся на очі їхнім вартовим — не переживай. Люди, які туди лізуть, усе одно звикли до всякого стрьомного гівна...
— Чувак, — озвався Бовуар до Боббі, — давай уже. Мені треба до дверей вертатися...
Боббі ввімкнувся.
Він робив так, як казав Джеммер, у глибині душі вдячний, що може відчувати поряд присутність Джекі, поки вони пірнають у розвідані глибини кіберпростору, а згори сяє Баскетбольний м'яч. Швидка й суперкрута дека дарувала швидкість і почуття всесильності. Поки він дивувався, як це Джеммерові вдалося зробити якудз своїми боржниками, а тоді ще й нічого не просити, якась частина мозку оперативно продумувала сценарії на випадок криги.
— Господи...
Джекі зникла. Між ними немов опустилася крижана німотна стіна, що забивала дух.
— Там же нічого не було, чорт забирай!
Він застиг і не міг ворухнутись. Довкола була матриця, але він не відчував рук.
— Хто, в біса, таких, як ти, за таку деку пускає? Їй же в музеї місце, а тобі — у школі.
— Джекі-і-і-і! — рефлекторно закричав Боббі.
— Чуєш, малий, — сказав голос, — ти звідки взявся? Я вже кілька днів не сплю, але ти точно не схожий на того, кого мене поставили ловити... Скільки тобі років?
— Іди нахрін! — відповів Боббі. Нічого кращого він не вигадав.
— Рамірес би луснув від реготу, — засміявся голос. — Що-що, а сміятися з дурниць він умів. Одна з рис, яких мені зараз бракує.
— Хто такий Рамірес?
— Мій партнер. Колишній. Мертвий. Дуже. Я думала, може, ти розкажеш, як він помер.
— Уперше про нього чую, — відповів Боббі. — А де Джекі?
— Сидить, застигла в кіберпросторі, доки ти, вілсоне, відповідаєш на мої питання. Як тебе звати?
— Б... Каунт Зіро.
— Ага. Звати, кажу, як?
— Боббі. Боббі Ньюмарк.
Тиша. Тоді знову:
— Ага. Ну, так трохи ясніше. Я бачила, як по квартирі твоєї матері маасівські шпиги дали ракетою. Це ж вона була, так? Тебе, мабуть, тоді там не було, бо інакше не було б зараз тут. Стривай...
Квадрат кіберпростору перед ним хитнувся, в голові запаморочилося, й раптом Боббі опинився у блідо-блакитному малюнку дуже просторої кімнати, де контури низьких меблів було підведено синіми неоновими лініями завтовшки з волосину. Перед ним з'явилася мультяшна блискуча жінка з бурою плямою замість обличчя.
— Я Слайд, — сказала постать, уперши руки в стегна. — Джейлін. Не намагайся мене намахати. Мене ніхто в Лос-Анджелесі, — вона повела рукою, й позаду раптом матеріалізувалось вікно, — не намахає. Ясно?
— Ясно, — відповів Боббі. — А що це все таке? Може б, ви пояснили...
Він досі не міг поворухнутися. У «вікні» крутилася сіро-синя відеокартинка з пальмами й старими спорудами.
— Що пояснити?
— Оця кімната. І ви. І стара картинка...
— Чувак, я дизайнеру нирку віддала, щоб він мені це все набив. Це мій простір, мій конструкт. Це Лос-Анджелес, малий. Тут без дек справи
— Ага... — озвався Боббі, досі спантеличений.
— Твоя черга. Що там за компанія, в тому стрьомному клубі?
— У Джеммера? Я, Джекі, Бовуар і Джеммер.
— А куди ти летів, коли я тебе смикнула?
Боббі завагався.
— До якудз. У Джеммера є код...
— Навіщо? — Приємна на вигляд анімована фігурка жінки подалася вперед.
— По допомогу.