Уильям Гибсон – Занулення (страница 27)
Як і слід було чекати, якоїсь миті у Віґа скінчилися гроші. Розірвавши в процесі духовних пошуків кілька ділових контактів іще з доафриканського періоду, він безслідно зник.
— А потім одного дня, — вів далі Фін, — з'явився, бахнутий на всю голову, наче сортирний щур. Блідий миршавий гівнюк тепер начепив на себе все африканське гівно — намиста, кості та інші дармовиси.
Боббі відволікся й подумав, як чоловік із такою зовнішністю може когось називати блідим миршавим гівнюком, але потім завважив, що Лукас усе це слухає серйозний, як смерть, і припустив, що, може, той бере всі ці африканські теми близько до серця. А Фін продовжував:
— У нього було багато добра на продаж. Деки, периферія, програми. Усе кількарічної давнини, але найвищої якості, тому я заплатив йому добрі гроші. Із завушного гнізда в нього стирчав мікрософт. Що там за програма, питаю. Нічого, тиша, відповідає. Уяви собі, малий, сидить на твоєму місці й чеше, ніби там тиша, голос Божий, де він вічно живе в Його білому шумі, чи ще якась подібна хрінь. От, думаю, Віґ і поїхав мізками, сидить і вп'яте перераховує мої гроші. Слухай, кажу йому, час дорогий, але скажи — чим ти зараз плануєш зайнятися? Ну, цікаво мені було. Я ж його стільки років у ділі знав. Я, каже, Фіне, підіймуся гравітаційним колодязем до Бога. Так і зроблю, каже. Бог скрізь, але тут, унизу, сильно сніжить і не видно Його лиця. Ну, кажу, піднімайся. Провів його й більше не бачив.
Боббі закліпав і завовтузився на твердій поверхні складаного стільця.
— А за рік приходить до мене один хлопець із високої орбіти — якраз узяв собі відпустку й привіз на продаж хороших програм. Не аж таких знаменитих, але цікавих. Це, каже, вам від Віґа. Може, він і кінчений, і давно вийшов з гри, але нюх на хороші штуки не втратив. От я й купив. Років десять тому це було. І відтоді щороку хтось із чимось приходив і казав, ніби Віґ порадив мені це принести. А я зазвичай те все скуповував. Ніяких родзинок, але цілком пристойні штуки. І завжди різні люди.
— Там були тільки програми, Фіне? — спитав Лукас.
— Переважно — крім тих дивних скульптурок. Я вже й забув про них. Подумав, що Віґ робить їх власноруч. Коли до мене з такою прийшов перший посильний, я купив його програми, а тоді й кажу, мовляв, а це що за хрінь? Віґ передав, що вас таке може зацікавити, відповідає мені він. Передай, кажу, що він бахнутий, твій Віґ. Ну, сміється він, я ж не буду цей мотлох тягнути назад, забирайте. А штука та була розміром з деку, просто собі коробка з мотлохом та і все... Закинув я її за оцей ящик з-під коли з залізяччям і забув. Коли це одного дня приходить старий Сміт — мій тодішній напарник, займався здебільшого мистецтвом і раритетами, — і каже, що купує. Ну, ми з ним це діло обкашляли, й віддав я йому ту коробку. Будуть іще, каже, — беріть. У місті якісь гівнюки таким цікавляться. Коли від Віґа прийшов іще один посланець, я вже купив усе разом з коробкою й продав її Сміту. Але грошей великих ті штуки не приносили. — Фін знизав плечима. — Принаймні до минулого місяця. Приходить малий, приносить те, що ви купили. Від Віґа. Слухайте, каже, ось біософт-криголам. Віґ каже, дорога штука. Просканував я, бачу — ніби толкове. Мене принаймні зацікавило. Як і твого друга Бовуара. Купив. Бовуар прийшов і перекупив. Кінець.
Фін витягнув нову сигарету — цього разу переламану.
— От срань, — сказав, дістав із тієї самої кишені потерту пачку, витяг тоненький рожевий листок і міцно закрутив довкола перелому — ніби шину наклав. Коли лизав клейку стрічку, Боббі роздивився дуже гострий сіро-рожевий язик.
— А де ж мешкає містер Віґ, Фіне? — спитав Лукас, підперши великими пальцями підборіддя й закривши лице рештою, ніби товстими ґратами.
— Я, Лукасе, дупля не даю. Десь на орбіті. І живе скромно, якщо гроші, отримані від мене, взагалі для нього щось значать. Знаєш, я чув, що там є місцини, де можна жити й без грошей, якщо вписатися в економіку. Може, він там і вибився в люди. Хоча з моєю агорафобією це не для мене.
Фін бридко вищирився до Боббі, який саме намагався забути про язик.
— Знаєш, — примружився він до Лукаса, — саме тоді й почалися чутки про стрьомні штуки в матриці.
— Які штуки? — спитав Боббі.
— Не твоє собаче діло, — відповів йому Фін, не зводячи з Лукаса очей. — Це було ще до вашої появи, до появи нової команди вуду. Одна вулична самурайка працювала на такого типа зі спеців, порівняно з яким Віґ здавався кришталево нормальним. Вони ще з одним ковбоєм чухнули з Тіби й теж за чимось таким ганялися. Може й наздогнали. Востаннє, коли я про них чув, були у Стамбулі. Вона нібито колись жила в Лондоні. Хто його, в хріна, знає? Сім чи вісім років минуло.
Фін зненацька здався Боббі виснаженим і надзвичайно старим, схожим на велику мумію щура, яку рухали пружинки й приховані дроти. Він дістав із кишені наручний годинник із засмальцьованим шкіряним ремінцем і тріснутим циферблатом.
— Господи. Все, Лукасе, більше мені тобі сказати нічого. За двадцять хвилин у мене ділова зустріч із друзями з банку органів.
Боббі подумав про тіла нагорі. Вони лежали там цілий день.
— Та чого ти, — озвався Фін, помітивши його вираз обличчя. — Банки органів класно допомагають спекатися різних штук. Я їм плачу. В тих гівнюків-безбатченків нагорі, — реготнув він, — і органів не так-то й багато лишилося.
— Ви казали, що він наближений до... Леґби? А перед тим ви з Бовуаром казали, що Леґба приніс мені вдачу, коли я ламав ту чорну кригу?
За стільниковим краєм геодезиків світлішало небо.
— Так, — замислено відповів Лукас.
— Але він, здається, в ці штуки зовсім не вірить.
— Яка різниця, — відповів Лукас, побачивши «Роллс-Ройс». — Він завжди розумів дух речей.
17. Вивірковий ліс
Звідти, де приземлився літак, було чути дзюрчання води. Крутячись крізь лихоманковий сон у протиперевантажувальній сітці, Тернер чув ці звуки — вода об камінь: найстаріша пісня природи. Літак був тямущий, мов пес, і мав вбудовані ховальні рефлекси. Тернер відчув, як той гойдається серед ночі на шасі й повзе вглиб, поки гілки шмагають і дряпають темний дах кабіни. Літак заповз у темно-зелену гущавину і впав на коліна, корпус його застогнав і заскрипів, удавлюючись животом у глину й граніт, наче скат у морське дно. Міметичне полікарбонове покриття крил і фюзеляжу поплямувалось і потемнішало, зливаючись із відтінками й візерунками строкатих підмісячних каменів та лісового ґрунту. Зрештою все затихло, крім плюскоту струмка...
Прокинувся, ніби машина: спершу розплющились очі, потім вернувся зір. У пустих зіницях досі стояв червоний спалах загибелі Лінча за прицілом «Сміт-Вессона». Склепіння кабіни вкривав міметичний візерунок листя й гілок. Блідий світанок і дзюрчання води. На ньому досі була блакитна робоча сорочка Окі, яка вже смерділа кислим потом. Напередодні він відірвав від неї рукави. Дуло пістолета між ногами вказувало на чорний важіль. Сітка опала на стегна й плечі. Тернер роззирнувся й побачив дівчинку. Овальне лице, під носом запеклася кров. Досі не прокинулася, спітніла, губи злегка розтулені, наче в ляльки.
— Де ми?
— За п'ятнадцять метрів на південь — південний схід від вказаних вами координат посадки, — відповів літак. — Ви знову зомліли. Я вирішив замаскуватися.
Тернер завів руку за вухо й висмикнув інтерфейсовий кабель, розірвавши зв'язок із літаком. Ліниво роззирнувся, шукаючи важелів управління склепінням кабіни. Сервоприводи заскрипіли, й полікарбонове листя затремтіло. Тернер перекинув ногу за борт і опустив очі на руку, що трималася за фюзеляж на краєчку кабіни. Полікарбон відтворював сірі відтінки сусідньої каменюки, але просто на очах ділянка під долонею почала рожевішати. Тернер перекинув другу ногу, лишивши зброю на сидінні, ковзнув на землю, в довгу солодкаву траву, й задрімав, утиснувшись лобом у зелень. Снилась йому вода.
Прокинувся, повзучи на чотирьох попід обважнілими від роси низькими гілками. Врешті доповз до просіки, рвонувся вперед, перекинувся через голову й ліг горілиць, розкинувши руки, наче здаючись. Високо вгорі з гілки зістрибнув маленький сірий клубочок: зачепився за сусідню, погойдався і зник з очей.
— Ви такі самі, як я, — сказав Тернер білкам, виборсуючись зі сну. Одна зненацька сіла на гілляку й зазирнула йому просто в очі. — Я завжди повертаюся. — Тваринка пострибала геть. — Повертався, коли тікав від Голландця, повертався, коли полетів у Мехіко. Повертався, коли вбив Лінча.