Уильям Гибсон – Занулення (страница 26)

Він тернув сірником по основі лампи й підкурив. У повітрі зразу засмерділо чорним кубинським тютюном.

— Знаєш, — сказав Фін, переступаючи перше тіло, — я тут не перший день живу. Всі мене знають. Знають, де мене знайти. Купуєш у Фіна — купуєш перевірене. І я завжди даю гарантію на товар...

Боббі витріщався на обличчя одного з мертвих, розглядав бляклі очі. Щось не те з формою тулуба, з позою, в якій він лежав у своїй чорній одежі. Японське безвиразне обличчя, мертві очі.

— І за весь цей час, — продовжив Фін, — знаєш, скільком забракло клепки настільки, щоб вони спробували мене тут дістати? Жодному. До сьогоднішнього ранку — жодному, а сьогодні, чорт забирай, цілим трьом. Ну... — сердито зиркнув він на Боббі, — якщо, звісно, не рахувати цього стрьомного гівнюка, але... — Він знизав плечима.

— Якось він косо лежить, — озвався Боббі, досі витріщаючись на перший труп.

— Бо в нього всередині собаче їдло, — злісно покосився Фін. — Усе перемелене.

— Фін збирає екзотичну зброю, — пояснив Лукас, колупнувши зап'ясток другого тіла кінчиком ціпка. — Ти на імпланти їх перевіряв, Фіне?

— Ага. Додали мені геморою. Всіх мусив униз носити. Нічого неочікуваного. Просто група найманців. — Він гучно зацмокав язиком. — Нащо комусь посилати до мене групу найманців?

— Може, ти комусь продав дуже дорогий, але неякісний продукт? — припустив Лукас.

— Сподіваюся, ти не хочеш сказати, що їх послав ти сам, — незворушно відказав Фін. — Якщо, звісно, тобі не кортить, аби я повторив цей фокус із собачим фаршем.

— Хіба я казав, що ти нам продав щось неробоче?

— Ти сказав «певні труднощі». А що ви ще, хлопці, в мене нещодавно брали?

— Перепрошую, Фіне, та це не наші. Ти й сам знаєш.

— Та наче знаю. То що ж тебе, нахрін, сюди привело, Лукасе? Ти ж у курсі, що на ту куплену штуку не поширюються звичні гарантії...

— Знаєш, — сказав він, дослухавши історію про невдалий кібер-просторовий набіг Боббі, — там справді коїться якесь мутне гівно. Колись такого не було. — Похитав головою й глянув на Лукаса. — Ви ж у курсі, правда?

Вони розсілися довкола квадратного білого столу в білій кімнаті на першому поверсі, за заваленою мотлохом вітриною. На підлозі була подряпана лікарняна плитка, шорстка, щоби не ковзати, на стінах — шматки брудно-білого пластику, за якими ховалася густа мережа протипрослуховувального обладнання. Порівняно з вітриною біла кімната здавалася хірургічно стерильною. Довкола столу, мов абстрактні скульптури, були розставлені металеві триноги із сенсорами й сканувальною апаратурою.

— У курсі чого? — спитав Боббі. З кожним новим переказуванням своєї історії він усе менше почувався вілсоном. Важливим. Тепер він почувався важливим.

— Та не ти, засранцю, — втомлено сказав Фін. — Він. Великий жрець вуду. Він знає. Знає, що все змінилося. Досить недавно. Я в цьому ділі одвіку. Дуже здавна. До війни, до появи матриці — чи принаймні до того, як люди про неї дізналися. — Тепер він дивився на Боббі. — У мене навіть черевики старіші від тебе є, то чого ж я, бляха, від тебе чекаю? Ковбої існують, відколи існують комп'ютери. Вони й сконструювали перші комп'ютери, щоб ламати німецьку кригу. Так? Зламники коду. Можна сказати, що крига теж була до комп'ютерів, залежить, як на це дивитися.

Він підкурив п'ятнадцяту сигарету за вечір, і в білій кімнаті заклубочився дим.

— А от Лукас — той знає, так. Останні сім-вісім років серед консольних ковбоїв коїться багато цікавого. Нові жокеї торгують різними штуками, правда ж, Лукасе? Я-то вже точно в курсі, що їм треба: й апаратура, й програми, і швидкість, більша, ніжу змій на кризі, але в кожного, в кожного, хто в цьому шарить, є спільники, хіба не так, Лукасе?

Лукасове лице спохмурніло й посерйознішало. Він дістав із кишені знайому золоту зубочистку й узявся працювати над кутнім зубом.

— Престоли й володіння, — загадково прорік Фін. — Атож, там багато чого є. Привиди, голоси. А чом би й ні? В океанах є русалки та інше гівно, а в нас тут кремнієве море, правда ж?

— Аякже. Кіберпростір — просто узгоджена галюцинація, але кожен, хто туди вмикається, блін, знає, що це цілий всесвіт. І щороку в ньому поволі більшає народу, здається...

— Наш світ, — відповів Лукас, — завжди так працював.

— Ага, — сказав Фін. — І тому ви, хлопці, можете туди вийти, розповісти, що ці штуки, з якими ви тепер домовляєтеся, ваші старі давні боги...

— Божественні вершники...

— Авжеж. Може, ви в це й вірите. Але я досить старий, щоби пам'ятати часи, коли все було інакше. Якби ти десять років тому зайшов у «Джентльмена-невдаху» і спробував розказати комусь із зоряних жокеїв, що говорив із привидами в матриці, вони сказали б, що ти навіжений.

— Вілсон, — Боббі втрутився, почувшись забутим і вже не таким важливим, як раніше.

— Хто?

Фін перевів на нього погляд.

— Вілсон. Той, хто облажався. Це хотдожницьке слово, мабуть...

Ну от, знову. Срака.

Фін дуже дивно на нього глянув.

— Боже. Оце так ви зараз кажете? Господи, а я ж його знав...

— Кого?

— Бодайна Вілсона. Першого на моїй пам'яті хлопця, чиє прізвище стало загальною назвою.

— Він був тупий? — спитав Боббі, негайно про це пошкодувавши.

— Тупий? Господи, ні, він був розумний як чорт. — Фін загасив сигарету в пощербленій керамічній попільничці «Кампарі». — От тільки не щастило йому по-чорному. Раз працював із Діксі Рівним. — Налиті кров'ю жовті очі взялися мрійливою поволокою.

— Фіне, — спитав Лукас, — а де ти взяв той криголам, що нам продав?

Фін мовчки пильно глянув йому в очі.

— Я сорок років у бізнесі, Лукасе. Знаєш, скільки разів я чув це запитання? Знаєш, польки разів я був би мертвий, якби на нього відповідав?

— Я тебе зрозумів, — кивнув Лукас. — От що я тобі скажу. — Він наставив зубочистку на Фіна, ніби іграшковий кинджал. — Ти готовий сидіти з нами й лити гівно у вуха тільки тому, що гадаєш, ніби ті три жмури, що лежать нагорі, якось пов'язані з криголамом, котрий ти нам продав. А коли Боббі згадав, що кондо його матері підірвали, ти насторожився й почав мотати на вус, ага?

— Може й так, — вишкірився Фін.

— Ти в чиємусь чорному списку, Фіне. Ті три мертві ніндзя нагорі обійдуться комусь у кругленьку суму. Якщо вони не повернуться, цей хтось діятиме ще оперативніше.

Жовті очі з червоною облямівкою моргнули:

— Вони були повністю споряджені, готові до нападу, але в одного знайшлося ще дещо. Знаряддя для випитування. — Поплямовані нікотином пальці Фіна, на колір майже як тарганячі крила, почали повільно м'яти коротку нижню губу. — Я взяв його у Віґана Ладґейта. У Віґа.

— Уперше чую, — сказав Лукас.

— Навіжений малий хрін, — відповів Фін. — Колись був ковбоєм.

— А історія там була така... — почав Фін, і Боббі зразу нашорошив вуха, бо той розказував іще цікавіші штуки, ніж Бовуар із Лукасом.

Віґан Ладґейт уже п'ять років мав славу крутого жокея, а для кіберковбоя це дуже пристойний строк. Через п'ять років круті жокеї або багатіють, або в них вигорає мозок, або вони спонсорують загін юних зламників баз і нічим, окрім організаційних моментів, не займаються. У розквіті молодості й слави Віґ частенько робив нальоти на пустельні ділянки матриці, що відповідали географічним зонам, які колись називали третім світом.

Кремній не зношується, й мікрочипи були фактично вічним матеріалом. Віґ мотав це собі на вус, але, як усі його ровесники, знав, що застаріти — гірше, ніж зноситися. Мусив рахуватися з цим сумним фактом, як рахуються зі смертю чи податками, й загалом сильніше переживав за те, що його апаратура вийде з моди, ніж за смерть (у свої двадцять два) чи податки (замість здавати звіти, він щорічно платив сінгапурській пральні за відмивання своїх грошей приблизно стільки ж, скільки мусив би платити, якби декларував доходи). Віґ дійшов правильного висновку, що весь цей застарілий кремній мав би кудись діватися. Осідав він, як виявилось, у кількох дуже бідних зонах, що страждали через нововиниклі там промислові бази. У країнах, що занепали до межі, на якій поняття нації досі сприймається серйозно. Віґ пробив кілька африканських задвірків і почувався там, ніби акула в басейні з ікрою. Кожним із цих маленьких риб'ячих яєць можна знехтувати, але серед них можна розкинути плавці й рубати — легко, наживно й наварно. Пропрацювавши з африканцями тиждень, Віґ випадково довів до краху режими принаймні трьох країн і спричинив несказанні людські муки. На вихідних, зібравши вершки з кількох мільйонів до смішного крихітних банківських рахунків, він відійшов від справ. За ним уже крокували полчища сарани: іншим теж сподобалася ця африканська тема.

Два роки Віґ сидів на каннському пляжі, вживав лише найдорожчі дизайнерські наркотики й час від часу вмикав крихітний хосаківський телевізор, аби з дивною й чарівно-невинною уважністю пороздивлятися розбухлі трупи африканців. А потім — ніхто достеменно не міг сказати, де, коли й чому, — всі почали помічати, що Віґ з'їхав із котушок. Зокрема, зауважив Фін, Віґ увірував, буцімто чи то Бог живе в кіберпросторі, чи то кіберпростір і є Богом, чи ще щось у цьому дусі. Його теологічні екскурси мали ознаки справжніх зсувів парадигми, істинних актів сліпої віри. Фін був у курсі Віґових тогочасних настроїв: незадовго до навернення у свою нову унікальну віру Віґан Ладґейт повернувся в Агломерати й вирушив у грандіозну, хоча й дещо хаотичну кіберекспедицію. Колишній консольний жокей знав, де шукати все найліпше з того, що Фін називає програмами й апаратами. За часів Віґового багатства Фін постачав йому й те, і інше. Як пояснював сам Віґ, його містична дослідницька практика передбачала проектування власної свідомості на темні неструктуровані ділянки матриці й довге чекання. До його честі, зауважив Фін, Віґ ніколи не стверджував, що зустрічався з Богом, — згадував лише, як кілька разів відчував рух Його еманації крізь ґрати.