Уильям Гибсон – Занулення (страница 22)
— Давай, сучий сину!
Але літак сам усе чудово знав. Сила тяжіння сплюснула Тернера, й довкола запанував морок.
— Ви зомліли, — повідомив літак. Модельований голос віддалено нагадував Конроїв.
— Надовго?
— Тридцять вісім секунд.
— Де ми?
— Над Наґосом.
Над головою засвітився дисплей, показавши потік із десятка мінливих цифр на тлі схематичної карти Сонори.
Небо побіліло.
— Що це було?
Тиша.
— Що це було?
— Сенсори вказують на вибух, — повідомив літак. — За магнітудою — тактична ядерна боєголовка, але без електромагнітного імпульсу. Епіцентром стала наша відправна точка.
Білий відсвіт потьмянів і зник.
— Скасуй курс.
— Курс скасовано. Вкажіть, будь ласка, нові координати.
— Хороше запитання, — пробурмотів Тернер. Він ніяк не наважувався повернути голову й подивитися на дівчину поряд. Не знав, чи вона вже мертва.
15. Коробка
Марлі наснився Ален. Сутеніло, і вони удвох сиділи на квітчастому лузі. Він гладив її по голові, обіймав, а тоді зламав їй шию. Вона лежала нерухомо, але знала, що він робить. Усю її розцілував, забрав гроші й ключі від її кімнати. Над залитими світлом полями сяяли велетенські зорі, а вона досі відчувала на шиї його дотик...
Прокинувшись від аромату звареної кави, Марлі побачила, як сонце заливає світлом книжки на столі Андреа, й почула її затишно-знайомий ранковий кашель після першої сигарети, прикуреної від передньої конфорки. Струсила з себе нічний морок і сіла на подружчиному дивані, обхопивши вкриті темно-червоним пледом коліна. Після ситуації з Ґнассом та зустрічей із поліцією й журналістами Ален їй ніколи не снився. Або — як уже здогадалася Марлі — снився, але ті сни вона якимось чином цензурувала, видаляла перед пробудженням. Здригнулась, хоч ранкове повітря вже давно прогрілося, й пішла у ванну. Снів про Алена їй більше не хотілося.
— Пако сказав, що під час зустрічі Ален був озброєний, — сказала вона, беручи з рук Андреа синю полив'яну кружку.
— Ален — озброєний? — перепитала Андреа, кладучи подрузі в тарілку половинку омлету. — На головуне налазить. Озброєний Ален — він же як... як озброєний пінгвін. — Обидві зареготали. — Не та він людина. Запросто стрельне собі в ногу, захопившись пристрасною промовою про мистецтво й суму обіднього чека. Гівнюк він, твій Ален, але це давно не новина. На твоєму місці я більше переживала б через цього Пако. Які в тебе підстави вірити, що він працює на Вірека?
Андреа відкусила шматочок омлету й потяглася по сіль.
— Я його бачила. Він був у Вірековому конструкті.
— Ти бачила щось схоже — картинку, зображення дитини, яка віддалено нагадувала цього чоловіка.
Марлі спостерігала, як Андреа їсть свою половинку омлету. Її власна холонула на тарілці. Як описати відчуття, що виникло дорогою від Лувру? Переконання, що тепер за нею завжди стежать, спокійно й зосереджено контролюють її пересування; що вона тепер — осердя бодай частини Вірекової імперії?
— Він дуже багатий...
— Вірек? — Андреа поклала ніж і виделку на тарілку і взялася за каву. — Навіть не сумніваюся. Коли вірити журналістам, це найбагатша людина у світі. Крапка. На рівні деяких дзайбацу. Але є одне «але»: хіба він людина? Така, як я чи ти? Ні. Ти це їстимеш?
Марлі почала машинально відрізати й чіпляти виделкою шматочки схололого омлету, поки Андреа вела далі:
— Раджу глянути на рукопис, із яким ми працюємо цього місяця.
Марлі запитально звела брови, не припиняючи жувати.
— Це історія промислових кланів із високої орбіти. Написав якийсь професор із Ніцци. Уяви собі, там навіть твій Вірек є — наводить його як виняток, чи то радше як приклад паралельної еволюції. Цей чувак цікавиться парадоксом індивідуального багатства в корпоративну добу — тобто чому воно досі взагалі має існувати. Величезне багатство, маю на увазі. Він вважає клани з високої орбіти, типу Тессьє-Ешпулів, дуже анахронічним варіантом традиційної аристократії. Анахронічним, бо корпоративність насправді не передбачає аристократичності.
Андреа поставила кружку на тарілку й віднесла в раковину.
— Почала тобі розказувати, й самій стало нецікаво. Там багато нудної писанини про природу Масової Людини. Обидві літери великі, Масова Людина. Він узагалі полюбляє великі літери. А от письменник із нього кепський. — Вона відкрутила кран, і крізь фільтр засичала вода.
— То що він каже про Вірека?
— Якщо правильно пам'ятаю, а я вже в цьому не певна, він каже, що Вірек іще дивніший, ніж промислові клани з орбіти. Клани кількапоколіннєві й зазвичай підтримують свою тривкість медициною: кріогенікою, генетичними маніпуляціями, препаратами проти старіння. Смерть одного члена клану, навіть його засновника, зазвичай не веде до занепаду клану як бізнес-одиниці. Завжди є кому заступити на вільне місце. Втім, між кланом і корпорацією теж є різниця: аби стати її членом, не треба ні з ким укладати шлюб.
— Але треба підписувати контракт.
— Це як договір оренди, — знизала плечима Андреа. — Зовсім інша штука. Типу гарантії працевлаштування. Але коли твій гер Вірек нарешті помре, ну чи коли вже не буде куди розширювати його капсулу, його бізнес-інтереси втратять логічне осердя. На цій стадії, пише наш професор із Ніцци, Вірек і його Компанія або фрагментуються, або мутують, причому в другому випадку з'явиться Така-то Компанія, справжня мультинаціональна організація, ще один дім для Масової Людини з великої М. — Вона помила тарілку, сполоснула водою, витерла й поставила на соснову поличку над раковиною. — Він каже, що з певної точки зору це дуже погано, бо межу тепер бачить надто мало людей.
— Межу?
— Межу натовпу. Ми з тобою в ньому загублені. Ну, принаймні я. — Вона підійшла й обійняла Марлі за плечі. — Бережи себе, чуєш? Ти вже значно повеселішала, але тепер я бачу, що могла все це влаштувати сама, просто організувавши тобі ланч із колишнім, котрий виявився свинею. Повертаючись до попередньої теми, скажу, що теорію нашого професора підважує очевидна далекість Вірека і йому подібних від людського виду. Будь ласка, обережніше...
Вона поцілувала Марлі в щоку й повернулася до своїх обов'язків заступниці редактора в модно-архаїчному видавництві.
Марлі провела ранок у гостях у Андреа, з браунівським монітором у руках, розглядаючи голограми семи робіт. У кожній з них було щось особливе, але вона знову і знову верталася до коробки, яку Вірек показав першою.
Вона розляглася на дивані, поклавши «Браун» на живіт, і стала вдивлятися в коробку, яка ніби променилась болем. Здавалося, вся система викликала якесь дуже конкретне почуття, але вона поки не розуміла, як його назвати. Провела рукою по яскравому міражеві, уздовж рельєфної пташиної кістки. Вірек уже напевно давно знайшов орнітолога, який з'ясує, із чийого крила її взято. І мабуть, можна буде неймовірно точно визначити вік кожного предмета. Кожен картридж містив детальну інформацію про походження артефакту, але їй чомусь не хотілося туди зазирати. На мистецькі таємниці часом краще дивитись дитячими очима. Діти помічають те, що досвідченому дорослому оку видається надто простим і очевидним.
Вона поклала проектор на низький диванний столик і пішла до телефона Андреа перевірити час. О першій вона мала зустрітися з Пако, аби обговорити, як краще платити Аленові. Ален казав, що о третій подзвонить їй сюди. Коли Марлі набирала номер служби точного часу, на екрані замиготів автоматичний повтор супутникових новин: над Індійським океаном, входячи в густі шари атмосфери, вибухнув шатл Японських авіаліній; слідчих із метрополії Бостон-Атланта викликали на місце кривавого й, вочевидь, безглуздого вибуху в неблагополучному передмісті Нью-Джерсі; загони міліції контролюють евакуацію південного сектора Нового Бонна після того, як будівельники знайшли там дві нерозірвані воєнні ракети нібито з біологічними зарядами; офіційні джерела в Аризоні спростовують звинувачення Мексики у вибуху атомного чи ядерного пристрою малої потужності біля кордону Сонори... Відео закільцювалося, й симуляцію шатла знов охопило смертельне полум'я. Марлі смикнула головою й натисла кнопку. Полудень.
Настало літо. Над Парижем пливли гарячі блакитні небеса, і вона усміхалась, вдихаючи аромат духмяного хліба й чорного тютюну. Дорогою від метро до названої Пако адреси вже не здавалося, що за нею стежать. Фобур-Сент-Оноре. Щось примарно знайоме. Мабуть, галерея.
Так, «Робертс». У власника-американця — ще три галереї в Нью-Йорку. Дорого, але вже не останній писк. Пако чекав під колосальною вітриною, де на недбало вкритому товстим шаром лаку тлі висіли сотні маленьких квадратних знімків — такі зараз можна було зробити хіба що у старомодних будках на залізничних і автобусних станціях. Здається, там були самі молоді дівчата. Вона автоматично запам'ятала ім'я митця й назву роботи: «Прочитай нам Книгу мертвих імен».
— Сподіваюся, ви на такому розумієтесь, — понуро сказав іспанець. Сьогодні на ньому був дорогий блакитний костюм у паризькому діловому стилі, тонка біла шовкова сорочка й дуже англійська краватка — мабуть, куплена в «Шарве». Тепер він анітрохи не нагадував офіціанта. Через плече Пако ніс італійську чорну сумку з ребристої гуми.