Уильям Гибсон – Занулення (страница 21)
— Та що з тобою таке? — позадкував Бушел. — Ти наче сам не свій.
— Що у валізці, Бушеле?
Пальці вже стискали вилогу костюма. Побілілі суглоби дрібно тремтіли.
— Та йди ти в сраку, Тернере! — крикнув Бушел, вирвавшись і міцно стиснувши ношу обома руками. — Вони вціліли. Тільки одна рогівка трохи подряпалась.
Стримавши нудоту і обв'язавши шлунок довкола восьми нерозбавлених скотчів, Тернер розвернувся й пішов геть. Стримував її довгих дев'ять років, боровся з нею, доки в лондонському аеропорту, повертаючись від Голландця, не відчув, як спогади опустились на тім'я, впали на голову в Гітроу — тоді він нахилився, йдучи без зупинки черговим коридором, і виблював у перший-ліпший блакитний пластиковий смітник.
— Ну ж бо, Тернере, — озвалася Веббер, — наддай. Покажи клас.
Модуль знову рушив уперед крізь смолисту завісу пустельних рослин.
— Готово, — далеким упевненим голосом сказав Рамірес.
— Відправив до вас гостей, — відповів Тернер, торкнувшись мікрофона. — Нейтане, час. Вертайтеся з Девісом у бункер.
Девіс відповідав за обладнання для передачі дези, їхній єдиний нематричний зв'язок із «Хосакою». Нейтан був майстром на всі руки. Лінч закочував останні мотоколеса в чагарі за парковкою. Веббер і Комптон сіли за модулем навпочіпки й розбиралися з дротом, що тягся від хірургів із «Хосаки» до біомонітора «Соні» на командному пункті. Портативний нейрохірургічний модуль, знятий із коліс і поставлений на чотири домкрати, знову нагадав Тернерові про той французький, де він колись відпочивав. То було вже значно пізніше, роки через чотири після того, як його в Лос-Анджелесі найняв Конрой.
— Як справи? — спитав Саткліфф по рації.
— Добре, — торкнувся мікрофона Тернер.
— Щось тут нуднувато.
— Комптоне, — звернувся до напарника Тернер, — Саткліффові треба помогти прикрити периметр. І ти, Лінче.
— От чорт, — озвався Лінч із темряви. — Я думав, побачу весь заміс.
Тернер тримав руку на кобурі «Сміт-Вессона» під полою парки.
— Ну ж бо, Лінче. — Якщо він кріт Конні — захоче лишитися тут. Чи в бункері.
— Та пішов ти, — відповів Лінч. — Там нікого нема, сам знаєш. Хочеш мене спекатися — піду туди й дивитимусь за Раміресом.
— Ага, — відповів Тернер, дістав револьвер і натиснув кнопку активації ксенонового прожектора. Перший різкий спалах вихопив із мороку покорчений кактус сагуаро. У безжальному світлі його колючки здавалися ковтунами сірої шерсті. Другий кутастою плямою освітив шпичастий череп на Лінчовому ремені. Постріл і розрив кулі, що зіштовхнулася з ціллю, злилися в одне. Вибухова хвиля розійшлася над темною пласкою землею невидимими концентричними колами грому.
На перші кілька секунд запала повна тиша: навіть кажани й комахи вичікувально застигли. Веббер втиснулась тілом у чагарі, а Тернер якимось чином відчув її там і вже знав, що вона дістала пістолет і міцно стискає його вправними смаглявими руками. Де Комптон, він не знав.
— Тернере, що це було? — озвався в навушнику шкребкий Саткліффів голос.
Зорі вже вийшли, і можна було роздивитися Веббер. Вона сиділа навпочіпки, тримаючи зброю обома руками й спершись ліктями на коліна.
— Він Конроїв кріт, — подав голос Тернер, опустивши «Сміт-Вессон».
— Господи Боже мій, — промовила Веббер. — Конроїв кріт — я.
— Він користувався зовнішньою лінією. Я таке вже бачив.
Їй довелося повторити.
Спершу в голові озвався голос Саткліффа, потім — Раміреса.
— Бачимо твій транспорт. Вісімдесят кілометрів, наближається... Довкола чисто. Джейлін каже, за двадцять кілометрів на південь — південний захід іде безпілотний товарняк, якраз за розкладом. Це все. Що там у біса кричить Сат? Нейтан каже, десь стріляли.
Рамірес був увімкнений, і більшість його чуттів забирав на себе сигнал маас-неотеківської деки.
— Нейтан готовий до першого вкиду дези...
Тернер уже чув кружляння літака, який заходив на посадку на шосе. Веббер устала й поволі наближалась до нього зі зброєю в руці. Саткліфф знову і знову перепитував, що сталося.
Тернер підняв руку й торкнувся мікрофона:
— Лінч мертвий. Літак прилетів. Це все.
Літак летів просто над ними з вимішеними вогнями — його чорна тінь усе ближчала. Спалахнули паливні гази: при такому гальмуванні ніхто з пілотів-людей не лишився б у живих. Потім щось моторошно захряскотіло — це вдарився об землю корпус із вуглецевого волокна. Крізь опукле пластикове покриття кабіни Тернер бачив миготіння панелі приладів.
— Ти облажався, — сказала Веббер.
Позаду неї відкрився люк хірургічного модуля. З освітленого отвору визирнула постать у масці й зеленому костюмі хімзахисту. В синьо-білому яскравому світлі споряджений медик відкидав розмиту тінь крізь хмару дрібного пилу, що зависла над майданчиком після приземлення літака.
— Зачини! — крикнула Веббер. — Рано!
Коли двері зачинилися й затулили світло, обоє почули шум двигуна надлегкого літака. Порівняно з гуркотом реактивного він здавався дзижчанням бабки, уривчастим гудінням джмеля, що поступово зовсім зникло.
— У нього кінчається пальне, — сказала Веббер. — Але він уже близько.
— Він тут, — сказав Тернер у мікрофон. — Давайте перший вкид.
Повз них прошурхотів крихітний дельтаплан — темний трикутник на зоряному тлі. Щось гучно матлялося у здійнятому його тихим польотом вітрі, можливо, холоша Мітчеллових штанів.
— Бісів шибайголова, — прошепотів він до себе, відчуваючи, як серце сповнилось дивним захватом, — як же тобі хотілося втекти.
А потім весело бахнула перша ракета, і магнієва біла зірка під білим парашутом стала повільно спускатися на пісок пустелі. Майже одразу ляснуло ще двічі, і з західного краю ТРЦ заскрекотіла довга автоматна черга. Краєм ока Тернер бачив, як Веббер, ламаючи чагарі, мчить до бункера, але водночас не відривав погляду від надлегкого літачка, його яскравих помаранчево-блакитних матер'яних крил і постаті в окулярах, скуленої у відкритому металевому корпусі над тендітним триніжним шасі.
Мітчелл.
Небесні вогні освітлювали посадковий майданчик, наче футбольне поле. Літачок нахилився й повернув — так неквапно, що Тернерові хотілося кричати. Звідкись із-за меж майданчика білими траєкторіями летіли трасуючі кулі. Промазав.
Саджай. Саджай. Він біг, перестрибуючи ковтуни колючок, що впивалися в кісточки ніг і поли куртки.
Спалахи. Світло. Мітчелл не міг скористатись окулярами й роздивитись інфрачервоне сяйво грілок. Він кружляв над усією смугою. Переднє колесо об щось зачепилося, літачок поточився, закрутився, мов метелик зі рваним крилом, і осів у хмарі здійнятої сивої пилюки.
Світло вибуху Тернер побачив, здається, за мить до того, як почув звук, і його власна тінь майнула перед ним по блідому чагарнику. Вибухова хвиля підняла його в повітря, струсонула й кинула — падаючи, він бачив розбомблений хірургічний модуль у жовтій кулі спалаху: Веббер пустила свою протитанкову гранату. Але ось він знову встав і помчав, стискаючи зброю.
Коли перший спалах ракети згас, він саме добіг до уламків Мітчеллового літачка. Якраз тоді звідкись узявся другий і засяяв над самою головою. Стрілянина тепер не вщухала. Тернер заліз за лист покоробленого іржавого металу й побачив зіщулену постать пілота. Голова і обличчя ховалися за саморобним шоломом і неоковирними окулярами, примотаними до шолома сріблястою армованою стрічкою. Зігнуті кінцівки зникали у складках темного костюма. Тернер відсторонено спостерігав, як його руки чіпляються за стрічку і зривають інфрачервоні окуляри; вони зараз були мов незнані істоти, синюшні мешканці глибин, що жили своїм життям далеко на дні якоїсь неуявної тихоокеанської западини, — і от він спостерігав, як вони шалено шматують стрічку, окуляри й шолом. Нарешті все було зірване, й на бліде дівоче лице впали вологі від поту пасма довгого каштанового волосся, розмазавши цівочку брунатної крові, що показалася з носа; і ось Тернер закинув дівчину на плечі і, заточившись, пішов туди, де сподівався побачити реактивний літак.
Другий вибух він відчув підошвами своїх водонепроникних мокасинів, ніби побачивши дурнувату усмішку, вичавлену пальцем на шматкові пластичної вибухівки, що прикрашала Раміресову деку. Спалаху вже не було, тільки гуркіт і вибухова хвиля, яка ширилася бетоном посадкової смуги.
І ось уже він у кабіні пілота, де, наче в щойно купленій машині, панував знайомий запах довгих мономерів — аромат наднових технологій, а поруч дівчинка, незграбна лялька, що заплуталась в еластичній протиперевантажувальній сітці, яку за сіткою пілота встановив для Конроя за окрему плату один торговець зброєю. Літак тремтів, мов жива істота. Тернер втиснувся глибше у власну сітку, намацав кабель входу в систему, висмикнув із кишені мікрософт і увімкнувся.
Нове знання підсвітило його, мов персонажа аркадної гри, він рвався вперед, наче сам став літаком, відчував, як еластичний корпус модифікується перед зльотом, а сервоприводи повільно опускають дах кабіни. Протиперевантажувальна сітка надулася, затиснувши руки й ноги. Зброї Тернер так і не випустив.