Уильям Фолкнер – Порушник праху (страница 41)

— Джентльмени.

— Ти прийшов сюди не для того, щоб я сказав тобі, як ти маєш чинити, отже, я все одно тобі скажу, — промовив дядько.

Лукас швидко моргнув. Він глянув на дядька.

— Не можу сказати, що на те сюди прийшов. — Потім він люб’язно додав: — Але я завжди готовий послухати добру пораду.

— Піди і відвідай міс Гебершем, — сказав дядько.

Лукас глянув на дядька. Цього разу моргнув двічі.

— Не в такому я захваті, аби на гостину навідуватися, — мовив він.

— Ти не був і в такому захваті, аби кінчати життя на шибениці, — відповів дядько. — Але ж ти не вимагаєш, аби я сказав тобі, як близько ти був од неї.

— Ні, — сказав Лукас. — І не думаю, що вимагатиму. А що ви хочете, аби я їй сказав?

— Ти не можеш, — мовив дядько, — ти не знаєш, як сказати «дякую». Але я й це виправлю. Візьмеш для неї квіти.

— Квіти? — перепитав Лукас. — Нема у мене ніяких квітів, ще відколи моя Моллі померла.

— Та й це виправлю, — сказав дядько. — Я зателефоную додому. У моєї сестри просто оберемок готових. Чик відвезе тебе на своїй машині, щоб ти забрав квіти, а потім доставить тебе до воріт будинку міс Гебершем.

— Та не беріть у голову, — промовив Лукас. — Раз я одержу квіти, то можу пішки.

— А ще ти можеш викинути квіти, — сказав дядько. — Але я знаю, що ти як одного не зробиш, так і не думаю, що ти зробиш інше, коли їхатимеш у машині з Чиком.

— Ну добре, — сказав Лукас. — Якщо вам нічим іншим не потрафити…

І коли він повернувся до міста і нарешті знайшов місце, минувши три квартали, щоб припаркувати авто, і знову долав сходинки нагору, його дядько, запалюючи сірника для люльки, промовляв крізь дим:

— Ти і Букер Т. Вашингтон[45], ні, не те, ти, і міс Гебершем, і Алек Сендер, і шериф Гемптон, і Букер Т. Вашингтон — бо він робив тільки те, на що від нього і очікували, тож немає взагалі суттєвих причин, чому він був зобов’язаний те робити, доки ви всі не були зобов’язані, і вчинили те, на що від вас ніхто не очікував, але весь Джефферсон, і весь округ Йокнапатофа спалахнули б і постали б тоді у злагоді та згоді, щоб вам перешкодити, якби вони знали час, і навіть рік потому дехто (коли і якщо вони всі те зроблять) пам’ятатиме це несхвально і неприязно, і не те, що ви упирі або те, що ви не послухалися кольору власної шкіри, тому що вони б це оминули, але те, що ви осквернили могилу білого, щоб врятувати чорномазого, хоч у вас були всі причини, і вам слід було те зробити. Просто не зупиняйся.

Він відказав:

— Ви так не вважаєте просто тому, що сьогодні знову субота, пополудні, і хтось ховається за жасминовими кущами у саду міс Гебершем, тримаючи пістолета напоготові, і цілиться у неї, чигаючи, доки Лукас дійде до ґанку. Та ще й зараз Лукас без свого пістолета, і, незважаючи на того Кроуфорда Ґаврі…

Та дядько його урвав:

— Чом би й ні, бо те, що зарите там, глибоко під землею, біля Каледонської каплиці, минулої суботи було Кроуфордом Ґаврі секунду чи дві, а Лукас Бічем носитиме колір своєї шкіри ще у десятку тисяч різних ситуацій, яких мудріший уникнув би, а більш світлошкірий утік би від них ще десяток тисяч разів, після того як те, що було Лукасом Бічемом на секунду чи до минулої суботи, зарите у ту саму землю, і теж біля Каледонської каплиці, тому що той округ Йокнапатофа, який спинив би тебе, і Алека Сендера, і міс Гебершем тої недільної ночі, насправді має рацію, — життя Лукаса, його дихання та харчування взагалі не мають значення, як і твої та мої, бо в нього є власне неспростовне право на мир і безпеку, і насправді на цій землі стало б набагато затишніше та злагодженіше, якби було поменше Бічемів, Стівенсів і Маллінсонів неважливо якого кольору, коли б лише існував якийсь безболісний спосіб стерти їхні грубі, незграбні останки — і цим способом можна було б діяти, — але пам’ять, якої не можна позбутися — незнищенну, безсмертну пам’ять, усвідомлення того, що колись жило, що незнищенне іще з десяток тисяч років після десяти тисяч спогадів про несправедливість, неправий суд і страждання, а нас забагато, і не тому, що ми загарбуємо простір, але тому, що ми готові за безцінь продати свободу — за мішуру, цяцянки, ламаний шеляг, заради того, що ми звемо нашим власним, що є конституційно гарантованим дозволом кожному невідступно гнатися за його власним постулатом про щастя і добробут, незалежно від скорботи і навіть ціни розп’яття когось, чий ніс або колір шкіри нам не до смаку, і навіть це подоланне, якщо є жменька людей, переконаних у тому, що людське життя цінне саме по собі, тільки тому, що людина має право дихати, і неважливо, якого кольору надимаються легені або якого кольору ніс вдихає повітря, — і готові боронити це право будь-якою ціною, бо таких треба небагато, а виявилося тільки троє минулої неділі ввечері, та й навіть одного вистачило б, і коли виявиться достатньо тої кількості скорботних і засоромлених, то Лукас більше не потраплятиме в ризиковані обставини, що вимагатимуть його порятунку.

Він мовив:

— Мабуть, тоді вночі було не троє. Одна людина і дві половинки — це буде ближче до правди, — на що дядько відказав:

— Я сказав, що все це надає право пишатися. Це навіть добре — похвалитися. Просто не зупиняйся.

Тоді Лукас підійшов до столу, поклав на нього капелюха та вийняв з внутрішньої кишені піджака шкіряне портмоне з чорненими металевими вставками, схожими на старе срібло — гаманець був майже завбільшки з дамську сумочку міс Гебершем — і сказав:

— Гадаю, у вас є маленький рахуночок проти мене.

— За що? — спитав дядько.

— За ведення моєї справи, — відповів Лукас. — Назвіть вашу ціну, будь-яку, якщо не захмарна. Я хочу її сплатити.

— Це не я, — сказав дядько. — Я нічого не робив.

— Я послав по вас, — сказав Лукас. — Я вас уповноважив. Скільки я вам винен?

— Нічого, — відповів дядько. — Тому що я тобі не вірив. Ось цей хлопчик — причина того, що ти сьогодні вільно походжаєш.

Тепер Лукас дивився на нього, тримаючи портмоне в одній руці, а іншою рукою готовий сховати гаманця — те ж саме обличчя, незмінне, ніби з ним нічого не сталося, але воно просто відмовилося прийняти факт; зараз він розкрив гаманця.

— Гаразд. Я заплачу йому.

— А мені доведеться вас обох заарештувати, — сказав дядько. — Тебе — за розбещення неповнолітнього, а його — за судову практику без ліцензії.

Лукас озирнувся на дядька; вони вп’ялися зором один на одного. Потім Лукас ізнову двічі моргнув.

— Гаразд, — промовив він. — Тоді я сплачу видатки. Назвіть ваші видатки, у межах розумного, і закриймо цю справу.

— Видатки? — повторив дядько. — Так, були у мене видатки, коли я просиджував тут минулого вівторка, намагаючись занотувати всі ті речі, які ти нарешті мені сказав — записати таким чином, щоб містер Гемптон виявив досить лою в голові, і через наведені підстави випустив тебе з в’язниці, і тому, що більше я намагався те зробити, то гіршало у мене на душі, і так гіршало, що коли я отямився, то моя перова ручка стирчала тут у долівці, як стріла. Авжеж, папір належить округу, але перова ручка була моя особиста, і це коштувало мені два долари — вставити в неї нове перо. Ти винен мені два долари.

— Два долари? — промовив Лукас. Він знову двічі кліпнув. Потім ще раз двічі. — Лише два долари? — і кліпнув ще раз, потім щось зробив зі своїм подихом: не зітхнув, а просто видихнув, сунувши два пальці до портмоне: — Звучить як не надто багато, але ж я чоловік фермерський, а ви чоловік правничий, і знаєте ви свою справу чи ні — про мене, моє діло сторона, не кататимусь я в чужому червоному візку[46], як співає та музична скринька, — аби намагатися повчати вас, — і витягнув з гаманця потерту, зім’яту, скручену в кульку банкноту, не набагато більшу, ніж поморщена маслина, і достатньо розгорнув купюру, щоб прочитати, що там написано, а потім розгорнув до кінця та поклав на стіл, а з гаманця вийняв половину долара і виклав на стільницю, потім відлічив, кладучи на стіл, монету за монетою — чотири дайми і два нікелі, — а потім знову перелічив гроші вказівним пальцем, переміщаючи монетки одна по одній, десь на півдюйма; його вуста рухалися під вусами, а гаманець, як і раніше, був розкритий в іншій руці; далі він зібрав два дайми і нікель та поклав у руку з відкритим гаманцем, вийняв звідти чверть долара та поклав на стіл, потім мигцем, за секунду, окинув зором усі монети, опісля поклав два дайми і нікель назад на стіл, а половину долара забрав і сховав назад у гаманець.

— Тут тільки шість бітів-дрібняків[47], — сказав дядько.

— Не беріть у голову, — мовив Лукас та взяв чверть долара та вкинув собі у портмоне й заклацнув замок, і, спостерігаючи за Лукасом, він збагнув, що в тому гаманці щонайменше два відділення, а може і більше, і друге відділення таке глибоке, що там рука зануриться мало не по лікоть, — коли стежив за Лукасовими пальцями в глибині, — і якийсь час Лукас стояв, дивлячись униз, достеменно ніби на своє віддзеркалення у криниці, а потім витягнув з того відділення зав’язаний замащений кисет для тютюну — мішечок, напханий і твердий, бо його боки розпирало, — який грюкнув об стіл з глухим грубим тріскотливим дзенькотом монет.

— Ось на додачу, — сказав він. — Чотири біти по пенні. Я бажав однести їх до банку, але ви можете позбавити мене клопоту туди їхати. Чи хочете їх перелічити?