Уильям Фолкнер – Порушник праху (страница 40)

Але ця одна субота, здавалося, навіть над усіма суботами субота, тож саме зараз його дядько устав із-за столу та наблизився до іншого вікна, і ось чому вони сподівалися, що бачать Лукаса, не встиг той дійти до офісу, але це було не тоді; він іще стояв (так йому здавалося) сам-один біля вікна, дивлячись униз на Майдан, який заповнювався тлумом, товкотнечею мас і загачувався, причому так, що він і не пригадував раніше такої тисняви — яскраве, сонячне, майже розпечене повітря, обтяжене ароматом квітучої білої акації на подвір’ї суду; тротуари, щільно заповнені натовпом людей, чорних і білих, які поволі стікалися сьогодні до міста, неначе на концерт, щоб зібрати в одне суміш вражень і так полегшити не тільки баланс, але й спогади про це, викинути з пам’яті ту суботу, лише сім днів тому, якої їх по-злодійському позбавив старий негр, що потрапив у таке становище, що вони були змушені повірити, нібито це він убив білого, — від тої суботи, а ще неділі та понеділка минув лише тиждень, але від тих днів, може, нічого й не залишилося: Вінсон зі своїм братом Кроуфордом (його поховано як самогубця, і нетутешні ще довго, тижнями, домагатимуться, що це за в’язниця така і що це за шериф такий округу Йокнапатофа, якщо той, кого замкнули за вбивство, спромігся дістати пістолет «люгер», навіть якщо цієї зброї не мав, але там одна куля, — і ще багато тижнів ніхто в окрузі Йокнапатофа, як і раніше, так і не зможе йому відповісти), пліч-о-пліч, поряд із надгробком своєї матері, на подвір’ї Каледонської каплиці, і Джейк Монтґомері — у Кроссменському окрузі, де хтось, напевно, теж зробив запит на тіло, з тої ж причини, що зробили запит на Кроуфорда; а міс Гебершем, сидячи у себе у кімнаті, наразі штопає панчохи, доки не настане пора годувати курчат, а Алек Сендер — там, на Майдані, у барвистій суботній сорочці, коротких мішкуватих штанах[43], зі жменею арахісу чи в’язкою бананів, а він стоїть біля вікна, дивлячись на густий, неквапливий, текуче-повільний натовп, і на заклопотане поблискування кокарди на кашкеті Віллі Інґрема, але переважно та у першу чергу — спостерігаючи рух, шум, вчуваючись у звуки радіо та легкових автомобілів, музичних автоматів у аптеці, шум у більярдних і кафе, та буйне гарчання підсилювачів не лише у нотному магазині, де продаються платівки, але й на фасаді військового магазину, де продають спорядження для армії та флоту, і в обох кормових крамницях, і (вони так змилять, певна річ) дехто стоїть на лавці на подвір’ї будівлі суду та віщає в інший пристрій, пригвинчений до даху автомобіля, а сам пристрій схожий на жерло гармати; не згадуючи вже тих, які використовуватимуть мебльовані кімнати і домівки, де хатні господині та покоївки застеляли ліжка, підмітали, готували обід, тож ніде у межах досяжності міста, у найвіддаленіших кінцях, на окраїнах ні чоловіку, ні жінці, або місцевій дитині, або гостю, або чужинцю не загрожує жодна секунда тиші та мовчання; і автівки, бо, щиро кажучи, він не міг побачити взагалі Майдан; лише щільну непроглядну масу верхів і капотів, що рухалися подвійною вервечкою зі швидкістю равлика навколо Майдану в різкій невидимій аурі окису вуглецю та беззмістовному деренчанні сигналів, наче бекала худоба, і у невеличкому зіткненні та подзвоні бамперів, потихеньку повзучи один за одним вулицями, які вели променями геть від Майдану, а інші автомобілі у протилежному ряду повзли поволі, один за одним, в інший ряд; настільки щільні та повільні оберти болтів у скріпленій мозаїці такого нескінченного незначного руху, що, слово честі, ви могли б перетнути Майдан, просто пішки йдучи по машинах — або навіть вийти на околицю міста з цієї причини, чи навіть просто виїхати на коні, якщо вже про те зайшла мова, — на Здоровані, наприклад: якісь п’ять чи шість футів перестрибнути через верхи машин та капоти на верх іншого автомобіля — це нема чого робити, або, скажімо, якщо через ці більш чи менш рухомі верхи машин покласти одну гладку суцільну дошку, як міст, і пустити не Здорованя, а справжнього расового румака, баского коня чи кобилу, швидконогого скакуна: стрімкий порив на сім футів у височінь, у повітря, неначе птах, і нестримний політ, як у яструба чи орла: і відчуття внизу живота, ніби там вибухнула повна пляшка розігрітої газованої води, — уявляючи цей величний, неймовірний, справді навдивовижу прекрасний кінський тупіт, виснажливий біг куди заманеться, довільним дощаним мостом, дві милі поспіль, коли раптом дядько, дивлячись в інше вікно, промовив:

— Американець насправді нічого так не обожнює, як свій автомобіль: ні дружину, ні свою дитину, ні свою країну, ні навіть свій банківський рахунок (насправді він не аж так обожнює свій рахунок у банку, як гадають іноземці, бо ладен проциндрити його майже на ніщо, чому красна ціна п’ятак), але без тями від своєї машини. Тому що автомобіль став нашим національним статевим символом. Ми не можемо справді насолоджуватися й вільно дихати, якщо просто йдемо провулком чи алеєю. Доки все наше оточення та виховання забороняють нам чинити sub rosa[44] або тишком-нишком. Тому нам доводиться розлучитися з нашою дружиною, щоб зняти з нашої коханки ганебне тавро чужоложниці, для того, щоб завтра взяти розлучення з нашою дружиною та очистити нашу коханку, тощо. У результаті американська жінка стає холодною і позастатевою; вона проектує своє лібідо на автомобіль не лише тому, що його осяйний блиск, багатство, вигадки і швидкість потурають її марнославству та нездатності ходити (через оті убори, до яких її силує національна асоціація роздрібних торгівців), адже він не буде терзати її, вимучувати, виснажувати до сьомого поту та доводити до сум’яття. Тому, щоб стати володарем і повелителем над усім і тим нічим, що вона ще має, американський чоловік мусить зробити цей автомобіль власним. Тому хай мешкає в орендованій халабуді, але все одно матиме не тільки свою власну машину, а й щороку мінятиме її на нову в її первозданній незайманості, нікому її не позичаючи, нікому не відкриваючи таємниці її вічної цноти та завжди безпричинного, екстравагантного веремію педалей та важелів, хоча самому йому й нікуди їздити на цій машині, а навіть якби й була така можливість, він би не наважився, боячись подряпин або інших дефектів, що можуть попсувати авто, і всю неділю він витратить на те, що митиме й поліруватиме ту машину й наводитиме лоск на неї, бо роблячи це, він пестить жіноче тіло, тої жінки, яка вже за давнини відмовила йому в близькості та не пускає до себе у ліжко.

— Це не так, — сказав він.

— Мені п’ятдесят з гаком років, — мовив дядько. — А п’ятнадцять з них я провів, лазячи під спідниці. Мій досвід показав, що лише кілька жінок цікавилися коханням чи сексом. Вони хотіли вийти заміж.

— Я досі в це не вірю, — сказав він.

— І це правильно, — відповів дядько. — Не вір. І навіть коли тобі п’ятдесят, та ще й з гаком, ти все одно відмовляєшся такому вірити.

І тут вони побачили Лукаса, який переходив Майдан, імовірно, тоді ж — задертий нагору капелюх і тонкий неприборкуваний полиск золотої зубочистки навскіс, — і він сказав:

— Де, по-вашому, вона могла бути весь цей час? Я її ніколи не бачив. Звісно, була ж вона з ним того дня, у суботу, коли він був не лише у своєму чорному костюмі, але й навіть із пістолетом? Звісно, він ніколи не виходив з дому без зубочистки.

— А я що, тобі не казав? — озвався дядько. — Це ж було перше, що він зробив, коли містер Гемптон увійшов додому до Скіпворта, де Скіпворт прикував Лукаса кайданками до спинки ліжка, — дав Гемптону свою зубочистку, щоб той тримав її у себе, доки Лукас не попросить її віддати.

— О, — сказав він. — Ось він і наближається сюди.

— Так, — підтримав дядько. — Позловтішатися. О, — схаменувся він, — він джентльмен, він не пригадуватиме мені, що я помилявся, він просто спитає мене, скільки винен як своєму адвокату.

Потім — в його кріслі біля кулера, а дядько — знову за столом, — обидва почули тривале гуркотіння у просторі та рипіння східців, а далі Лукасові кроки, невідступні, хоча неквапливі, і ось і сам Лукас — цього разу без краватки і навіть без комірця, лише з ґудзиком, у старезному білому жилеті, не так засмальцьованому, як поплямованому під чорним піджаком, і з випущеним золотим ланцюжком годинника — те ж саме обличчя, яке він уперше побачив тоді, коли виборсався, увесь змокрілий, стікаючи водою з крижаного струмка, того ранку чотири роки тому, і обличчя було незмінним, нічого з ним не сталося, навіть вік не позначився — і, ховаючи зубочистку до верхньої кишені жилета, заходячи у двері, той промовив, звертаючись до них загалом:

— Джентльмени, — потім до нього: — Юначе… — ґречно і зговірливо, не просто чемно, а майже люб’язно і доброзичливо, знімаючи пихатого франтівського капелюха: — А ви за сей час більше не падали до потічків, ні?

— Та все гаразд, — сказав він. — Облишу це, доки у вас як слід не намерзне льоду.

— Ласкаво просимо, навіть не треба чекати, коли намерзне, — мовив Лукас.

— Сідай, Лукасе, — сказав дядько, але він уже сідав, обравши того самого жорсткого стільця біля дверей, якого ніхто, окрім міс Гебершем, ніколи не обирає, — ледь узявшись під боки, ніби позуючи для фотокамери, а капелюха поклавши, ніби вінець, на руку, дивлячись на обох, і знову звертаючись: