Уильям Фолкнер – Порушник праху (страница 38)

— Але він того не зробив, — сказала міс Гебершем.

— Що? — спитав дядько. — Про що це я? Ах, так… тільки Лукас Бічем, гуляючи на самоті поночі, щось почув, підійшов і подивився, або, може, справді проходив там близько і помітив, або, може, йому спало на думку гуляти саме там, ось чому він там опинився тої ночі й побачив вантажівку і впізнав її, або побачив, як її вантажать — а це той пиляний матеріал, про який увесь округ знає, що його не слід і пучкою чіпати, доки фабрика не зачиниться і робітники не поїдуть (а має час минути), — а Лукас тоді споглядав і слухав, і, можливо, навіть пройшов до округу Кроссмен, у Ґлазґо та Голлімаунт, доки напевно не дізнався, хто щоночі цупить дошки, причому небагато, так, щоб інші не помітили — принаймні ті, хто там не щодня буває, аби виявити, що лісу бракує (а єдині, хто там щодня або навіть цікавляться аж до такої міри, — це Кроуфорд, який представляв і свого брата, і дядько Садлі — власник лісопильні та отримуваної деревини, а тому міг робити з тим деревом що йому заманеться — один з них колесив довколишніми селами, цілий день ганяючи у справах, а інший — старий ревматик, та ще й напівсліпий, який нічого не бачить, навіть якби доїхав зі свого будинку, та й робітників на лісопильні наймали на день, їх і не обходило, що там коїться, навіть якби вони знали, що робиться вночі, доки їм платять щосуботи), але й що той робив з цією деревиною — теж дізнався, причому, певно, багато дізнався і про Джейка Монтґомері, хоча те, що Лукас дізнався про Джейка, насправді нічого не міняло, яка різниця — окрім того, що його вбили та закопали у Вінсоновій могилі — і цим Джейк, мабуть, врятував життя Лукасу. Але навіть коли Гоуп розповів мені, як нарешті домігся розповіді про все це від Лукаса у себе на кухні сьогодні вранці, коли Вілл Ліґейт доставив його з в’язниці, і ми їхали додому, — це прояснює тільки частку всієї цієї історії, бо я досі кажу те, що казав до того, відколи ви всі мене вранці перебудили, і Чик мені сказав, щó Лукас йому розповів про пістолет: але чому Вінсон? Чому Кроуфорду довелося вбивати Вінсона, щоб знищити свідка його крадіжки? Не те щоб це спрацювало, звісно, бо Лукаса справді прирекли на смерть, щойно у полі зору з’явився перший білий, що і побачив Лукаса над трупом убитого Вінсона, а з кишені плаща випиналося руків’я того самого пістолета, але нащо робити це таким чином — вигадливими манівцями братовбивства? Тож нам випало справді багато про що серйозно переговорити з Лукасом, тому сьогодні по обіді я вирядився просто додому до Гемптона, де на кухні була Гемптонова куховарка, яка сиділа по один кінець столу, а по інший — Лукас, і обоє їли зелень та кукурудзяний хліб, — не з тарілки, а з двогалонного гладущика, і я йому сказав: «То ти дозволив йому себе схопити — я не про Кроуфорда…» — а він відповів: «Ні. Я про Вінсона теж говорю. Але було запізно, тому машину вже навантажили, і вона швидко поїхала, фар не засвітили, нічого, а він спитав: «Чия це вантажівка?», — а я нічого не відповів».

«Добре, — сказав я. — Далі що?»

«Це все, — відповів Лукас. — Нічого більше».

«У нього був пістолет?»

«Не знаю, — сказав Лукас. — У нього дрючок був», — і я сказав: «Гаразд. Далі», — і він сказав: «Нічого більше. Він там просто стояв зо хвилину, тримаючи зведеного дрючка, і сказав: «Скажи мені, чия це була вантажівка», — а я нічого не відповів, і він опустив руку, розвернувся та пішов, і більше я його не бачив».

«Тоді ти взяв свій пістолет, — сказав я, — і пішов…» — а він сказав:

«Мені й не довелося йти. Він сам до мене прийшов — це я про Кроуфорда зараз, — до мене додому наступного вечора, і хотів заплатити мені, аби я сказав, чия це вантажівка, купу грошей, п’ятдесят доларів — він мені їх показував, а я сказав, що ще не вирішив, чия то машина, а він сказав, що ті гроші залишить мені, хай вирішуватиму — а тоді я сказав: точно вирішив, що робитиму, краще зачекати до завтра — це було у п’ятницю, увечері, — треба зачекати на якісь докази того, що містер Воркітт і Вінсон одержали свій пай з тих грошей за ту відсутню деревину».

«Так, — сказав я. — Далі що?»

«А далі я піду та скажу містеру Воркітту, аби він ліпше…»

«Ану повтори, — сказав я. — Повільно».

«Скажу містеру Воркітту, аби він ліпше лічив свої дошки».

«І ти, негр, збирався піти до білого та сказати йому, що сини його племінниці його обкрадають і що Четверта дільниця до цього причетна? Хіба ти не знаєш, що на тебе чекало б?»

«А нагоди й не було ніякої, — відповів він. — Бо наступного дня — у с’боту — я звістку одержав…» — і я мав тоді знати про пістолет, бо, вочевидь, Ґаврі про нього знав; не могло ж у його записці бути, ніби він повернув украдені гроші, мовляв, хотів би вашого особистого схвалення, принесіть свій пістолет і поводьтеся дружньо, — щось таке, і я сказав: «Але навіщо пістолет?» — а він відповів: «Була с’бота», — а я: «Так, дев’ята. Але навіщо пістолет?» — і тоді я збагнув; я сказав: «Розумію. Ти носиш пістолет, коли одягаєшся по суботах — точно як старий Керотерз поробляв, доки не віддав його тобі», — а він сказав: «Продав мені», — і тоді я: «Згода, кажи далі», — і він сказав: «…одержав записку, аби стрітися біля крамниці, тільки…» — тепер його дядько чиркнув сірником, пирхнув люлькою ще раз, доки не заговорив далі, промовляючи крізь димову завісу, ніби ви у тій пелені споглядали самі слова: — Тільки він так і не дістався крамниці, Кроуфорд зустрівся з ним у лісі, сидячи на пеньку біля стежинки, чекаючи на Лукаса ледве не раніше, ніж той вийшов з дому, і тепер Кроуфорд спитав про пістолет, не встиг Лукас вимовити «добридень», або «чи Вінсон і містер Воркітт одержали гроші», або щось таке; той сказав: «Навіть якщо він у тебе і стріляє, напевно, ти нікуди з нього не поцілиш», — і, отже, ви можете самостійно завершити цю історію; Кроуфорд, нарешті, заставився з ним на півдолара, що Лукас не влучить у пень з п’ятнадцяти футів, а Лукас влучив, і Кроуфорд дав йому півдолара, і вони пройшли ще дві милі до крамниці, доки Кроуфорд не сказав Лукасу, щоб той зачекав на нього там, що містер Воркітт послав до крамниці розписку про отриману ним партію відвезеного будівельного дерева і що Кроуфорд має туди піти та забрати розписку, щоб Лукас побачив на власні очі, а я сказав: «І у тебе навіть тоді підозри не було?», — а він відповів: «Ні. Він мене кляв так звично». І нарешті ви самі можете це завершити, навіть не треба ні доводити, що була сварка між Вінсоном і Кроуфордом, ні ламати голову, здогадуючись, що саме Кроуфорд казав і робив, аби примусити Вінсона чекати біля тої крамниці, а потім відіслав його поперед себе стежкою, та й для того небагато зусиль доклав: «Усе гаразд. Я його привів. Якщо так і не розколеться, чия то вантажівка, ми з нього те виб’ємо», — бо це насправді нічого не важить, досить того, що далі Лукас побачив Вінсона, який вельми квапливо йшов із крамниці, — так сказав Лукас, але, певно, мав на увазі, що той поводився нетерпляче, спантеличено і гарячково, дратувався, але, мабуть, більше дратувався, і, певна річ, чинив так само, як і Лукас: чекав, доки інший заговорить і пояснить, але різниця у тому, що Вінсон не дочекався, доки озветься Лукас, і на ходу звернувся: «То ти передумав…» — і тоді, як сказав Лукас, об щось перечепився, спіткнувся й начебто смикнувся вниз, упав долілиць, і невдовзі Лукас пригадав, що почув постріл, і зрозумів: Вінсон перечепився об свого брата Кроуфорда, — але всі інші вже були там, і Лукас казав, що навіть не встиг і почути, як вони збіглися крізь гущавину, а я сказав: «Певен, що ти вже вважав, що зараз так само перечепишся об отого Вінсона, старого Скіпворта і Адама Фрейзера, чи не так?» — але принаймні я не спитав у нього: «А чому ти тоді не пояснив?» — адже Лукасу й не було потреби відповідати: «Пояснив? Що і кому?» — і, таким чином, з ним було все гаразд — я, звісно, не про Лукаса кажу, а про Кроуфорда, він не просто дитя нещастя, він… — і ось воно знову, і цього разу він знав, що це було: міс Гебершем зробила щось таке — він не знав, що саме, — ні звуку, ні поруху від неї, вона навіть не стала ще непорушнішою, але все-таки щось відбулося з нею — не зовні, а щось війнуло зсередини, начебто її це не тільки не вразило, але й сама наказала собі, проте від неї не йшло жодного поруху навіть для того, щоб вдихнути, і дядько того навіть не помітив: — Він скоріше обраний, позначений печаттю, своєрідний та унікальний, обраний богами з-поміж усіх людей, щоб довести — не самим собі, тому що божества ніколи й не сумнівалися, — але людині цим її найнижчим спільним знаменником, що у смертного є душа, яку він нарешті скерував на вбивство рідного брата…

— Він зарив його у ворушкому піску, — сказала міс Гебершем.

— Так, — мовив дядько. — Найстрашніше не це — проста воля випадку, коли під руку трапився старий негр-сновида, — а сам план, схема, така проста і обґрунтована у своїй біологічній, географічній, психологічній основах, що Чик назвав би природним, — і раптом усе зривається, бо чотири роки тому одна дитина, про існування якої він і не здогадувався, валиться у струмок у присутності того ж негра-сновиди, тому що цю частину історії насправді ми не знаємо, і що сталося з отим Джейком Монтґомері в його нинішньому стані, напевно, ніколи не дізнаємося, хоча це мало що важить, бо факт лишається фактом, чому він у могилі Вінсона, окрім того, що нам відомо: він купував деревину у Кроуфорда (ми дізналися це того вечора, коли зателефонували на кінцевий приймальний пункт у Мемфісі, де отримують пиляний матеріал), і Джейк Монтгомері знав, звідки взялася та деревина, бо це у Джейковій натурі, природі, вдачі, і це справді один із чинників його інтересів посередника, скупника, адже це його прибуток, і тому, коли Вінсон, партнер Кроуфорда, раптом перечепився та повалився замертво у заростях за Фрейзеровим магазином, Джейку й не треба було ворожити на кришталевій кулі, щоб вичитати там правду, а оскільки він це передбачив, то міг сам скористатися, або краще дати знати містеру Гемптону чи мені, і ми здійснили б обмін; Джейк знав про старий військовий трофей Бадді МакКалума, і я схиляюся до думки, що для Кроуфордового порятунку… — і знову було те ж саме, непорушний вигляд, жодної зовнішньої ознаки, але цього разу дядько помітив і збагнув, відчув (або як це було) і змовк на секунду, і навіть здавалося, хотів щось сказати, але, вочевидь, забув, і заговорив знову, — …що, може, Джейк назвав ціну свого мовчання і навіть, можливо, зібрав гроші чи отримав якийсь внесок, певно, бажаючи засудити Кроуфорда за вбивство, може, скористатися всіма своїми зв’язками, аби заробити ще більше грошей — чи, можливо, йому був не до душі Кроуфорд і хотілося йому помститися, або, може, такий собі пурист, для якого вбивство було останньою краплиною, і він просто вирив Вінсона, повантажив на мула та відвіз тіло до шерифа, але у будь-якому разі вночі після похорону з’явився хтось, який зі зрозумілої причини викопав Вінсона, і це точно був Джейк, і хтось, хто не лише не хотів, щоб Вінсона викопали, але, зі зрозумілої причини, спостерігав за кимсь, хто без ясної причини виривав той труп, — дізнався, що тіло викопали, — ти казав, було близько десятої, коли ви з Алеком Сендером припаркували вантажівку, і вже достатньо темніє, щоб розривати могили, десь так на сьому, і тої ночі йому залишалося ще три години — і ось що я маю на увазі щодо Кроуфорда, — сказав дядько, і цього разу він помітив, що дядько навіть зробив паузу, чекаючи на те, і воно війнуло, але так і не було ні звуку, ні поруху, непорушний капелюшок, акуратно і точно вмощений на маківці, стиснуті у пальцях згорнуті рукавички, сумочка на колінах, черевички, нерухомо виставлені на підлозі у ряд, начебто вона вмістила їх у крейдяному кресленні.