Уильям Фолкнер – Порушник праху (страница 35)

— Отже, людина завжди має рацію, — промовив він.

— Ні, — сказав дядько. — Вона намагається мати рацію, якщо ті, хто використовує цю людину для своєї влади та звеличення, дають їй спокій. Співчуття, правосуддя, справедливість, як і сумління — це більші переконання, ніж божественність окремої індивідуальності (ми в Америці спаплюжили це як національну релігію нутрощів, завдяки якій людина не зобов’язана бути відповідальною перед своєю душею, тому що звільнена від душі, перед якою мала би бути відповідальна, а натомість приречена бути статичним спадкоємцем від народження до неминучого одруження, автомобіля та радіо у власність, і пенсії у старості), але віра у божественність її нескінченності як Людини; поміркуймо, як легко було б для них звернути увагу на Кроуфорда Ґаврі: не стадо, яке швидко рухається у темряві, постійно стежачи з-за плеча, але одна неподільна громадська думка, що мов арахісовий горішок безслідно зникає під узгодженим тупцянням усього стада, і навряд чи бодай один слон знав, що той арахісовий горішок насправді там був, бо головна причина для стада — те, що закривавлена рука окремої індивідуальності, яка, власне, і розірвала зашморг, може зникнути назавжди в одному нерозривному безіменному братстві, де, у цьому разі, немає причин мучитися безсонними ночами, ніби кату, якому заплатили за його обов’язок. Вони не хочуть знищити Кроуфорда Ґаврі. Вони зреклися його. Якби вони його лінчували, то просто позбавили б життя. Те, що вони зробили, насправді ще гірше: вони позбавили його взагалі всіх можливостей, його громадянського права бути людиною.

Він так і не поворухнувся.

— Ви адвокат. — Потім він промовив: — Вони не тікали від Кроуфорда Ґаврі чи Лукаса Бічема. Вони тікали від самих себе. Вони тікали додому, аби з головою сховатися під ковдрою від власної ганьби.

— Чиста правда, — відповів дядько. — Хіба я це весь час не казав? Там їх було забагато. Цього разу їх було досить, аби втекти від власної ганьби, визнати нестерпною єдину альтернативу, яку мало би стадо через те, що таке мале, і через свої (як воно вважає) таємність і щільність, і через те, що воно, знаючи як абсолютну відсутність довіри одне до одного, обрало б швидку і просту альтернативу — викоренити знання про свою ганьбу, знищивши очевидців. Тому це, як ти волієш казати, змусило їх тікати.

— Вас і містера Гемптона лишили прибирати блювотину, чого й пси не роблять[39]. Хоча, звісно, містер Гемптон — цеповий пес, якому платять, і вас, гадаю, теж можна так назвати. Але ж не забувайте і Джефферсон, — додав він. — Вони хутенько забираються геть, так, що й оком не моргнеш. Звісно, декого я не зміг помітити, бо тоді ще не минуло досить часу опівдні, аби позачиняли крамниці та майнули додому — ось він, шанс спродати щось одне одному бодай за нікель.

— Я сказав: Стівенс і Маллінсон теж, — мовив дядько.

— Не Стівенс, — відповів він. — І не Гемптон. Бо треба тут когось, хто міг би це завершити, треба когось з лудженим шлунком, аби витерти підлогу. Шериф має зловити (або намагатися, або сподіватися, що зловить, або що там ви ладнаєтеся зробити) вбивцю, а адвокат має захищати лінчувальників.

— Ніхто нікого не лінчував, нікого не треба захищати, — сказав дядько.

— Ну гаразд, — мовив він. — Тоді простіть їм.

— Ні те, ні інше, — сказав дядько. — Я захищаю Лукаса Бічема. Я захищаю Самбо від Півночі, Сходу і Заходу — чужоземців, які відмітають його на десятиліття назад, не лише у несправедливість і відсутність правосуддя, але й у горе, страждання і насильство, примушуючи нас до законів, побудованих на ідеї, буцімто несправедливість однієї людини до іншої можна одразу скасувати втручанням поліції. Самбо від цього потерпає — а як інакше; його не вистачить на щось іще. І він терпітиме, проковтне це і виживе, тому що він Самбо і має терпіти; він навіть нас переможе у цьому, бо є в нього така здатність — витримувати і виживати, — але його зметуть на десятиліття назад, і якщо він виживе — це, мабуть, гірше, і, може, цього не варте, бо до того часу ми, можливо, утратимо Америку.

— Але ви все одно їм прощаєте.

— Ні, — сказав дядько. — Я тільки кажу, що ці несправедливість і відсутність правосуддя — наші, південні. Ми повинні спокутувати і знищити їх самі, наодинці й навіть без допомоги, навіть без (дякую) поради. Ми зобов’язані так вчинити, хоче Лукас того чи ні (а цей Лукас все одно не захоче) — не через своє минуле, оскільки людина чи раса, якщо в ній є бодай крапля чогось доброго, може пережити своє минуле, навіть не тікаючи від нього, і не через високі словеса, які так часто виголошують, цю пишномовну людинолюбну риторику заради риторики, але й в ім’я безперечних практичних цілей свого майбутнього — цю всесильну здатність вижити, проковтнути і терпіти, а ще — бути стійкими.

— Ну гаразд, — повторив він. — Ви все ж таки адвокат, і все ж таки вони тікали. Може, вони вирішили, що Лукас і сам зможе прибрати, адже він походить з раси, якій на роду написано махати шваброю. Лукас і Гемптон, і ви, бо ж має Гемптон щось робити час до часу, відпрацьовуючи гроші тих, хто його обрав, як і ви — за платню. Чи подумали вони сказати вам, як це зробити? Що використати як приманку, аби заманити Кроуфорда Ґаврі, щоб той прийшов і сказав: «Гаразд, хлопці, я пас. Здавайте карти». Чи вони були надто заклопотані, дотримуючись… дотримуючись…

Дядько стиха мовив:

— Праведності?

Тепер він замовк, але тільки на секунду. А тоді промовив:

— Вони тікали, — спокійним й абсолютно остаточним тоном, навіть без презирства, зриваючи сорочку, яка спадала у нього з плечей, і тої ж миті скинувши штани, наступивши на них голою ногою, лишившись у самому спідньому. — А втім, усе гаразд. Мені просто це примарилося; і вони самі, і те, що вони тікали — примарилося; хай вони лишаються у ліжку чи доять корів за сонця, чи колють дрова дотемна або як стемніє, з ліхтарями чи без ліхтарів. Бо вони не те, що мені наввижалося, я просто переповів вам, що собі науявляв… — він говорив тепер досить швидко і збагнув це, лише коли стало запізно змовчати: — Це було щось… хтось… щось таке, начебто це значно більше, на що можна очікувати від нас, значно більше від таких як ми, яким усього по шістнадцять і вісімдесят, чи під дев’яносто, чи скільки там їй, а потім я одразу відповідав на те, що ви мені розповідали — пам’ятаєте, про тих англійських хлопчиків, не набагато старших, ніж я, які вели загони і літали на розвідувальних аеропланах до Франції 1918-го року? Ви ж казали, що того року здавалося, ніби всі британські офіцери — це або підлеглі, молодші чини років сімнадцяти, або одноокі, однорукі чи одноногі двадцятитрьохрічні полковники? — стримуючи себе чи намагаючись стримати, тому що досить різко отримав попередження, нібито заздалегідь почув слова, які збирався промовити, але несподівано відкрив, щó він щойно промовив, — але куди полинуло сказане, до чого вестимуть мовлені ним слова, щоб примусити його говорити далі, щоб утримати їх і спинити?.. Але вже запізно — начебто, натиснувши педаль гальма на спуску, ви з жахом виявили, що гальма відмовили: — Тільки там було щось іще… я намагався… — і зупинив словесний потік, нарешті, відчувши, як палає кров, як бурхає йому в обличчя, як він пашіє з лиця до шиї і не може сховати очей, і не тому, що стоїть майже голяка, а тому, що ні одяг, ні вираз, ні мовлення нічого не сховають димовою завісою від гострого, блискучого, серйозного, тяжкого дядькового зору.

— Так? — мовив дядько. А тоді сказав: — Так. Є деякі речі, яких ти ніколи не повинен терпіти. Речі, від яких ти ніколи не повинен знати втоми у відмовах нести такий тягар. Несправедливість, сваволя, безчестя і ганьба. І немає значення, наскільки ти юний, скільки тобі років. Не задля компліментів і не задля куку в руку[40]: ні задля твого фото у газеті, ні задля грошей у банку — ні задля чого. Просто відмовитись їх терпіти. Так?

— Хто, я? — сказав він, тепер перетинаючи кімнату, навіть не взувши капці. — Я не скаут-пуцьвірінок, відколи мені дванадцять стукнуло.

— Атож, ні, — відповів дядько. — Але просто пошкодуй за тим; не соромся.

Десять

Можливо, це жування так подіяло на нього, він їв не спиняючись, доки намагався без особливої цікавості чи допитливості підрахувати, скільки днів минуло відтоді, відколи він сидів за столом, щоб поїсти, а потім, уже жуючи, ніби згадав, що й одного дня не минуло, адже вже у напівсні він добряче поснідав у шерифа о четвертій ранку: згадуючи, як його дядько (сидячи за столом і п’ючи каву) сказав, що людина не конче проїдає собі шлях у житті, але сам акт їжі, перетравлення — може, єдине, завдяки чому рід людський насправді вступає у світ, творить себе у світі: не крізь світ, а у світ, риючись у світовій перенасиченій солідарності, як міль у шерсті, фізичним актом жування і ковтання її основи, її тканини і торочок, і творіння, перекладаючи, переносячи у частку себе самої та свою пам’ять цілу історію людини; або, може, навіть відмовляючись жувати, поглинаючи це, що в’їдається в загартовану, гордовиту, самозакохану мізерність, яку людина називає своєю пам’яттю і своєю сутністю, його «я є» у безмежному просторі світової перенасиченої анонімної солідарності, з-під якої остудиться ефемерний камінь та розкришиться геть у прах, ніким навіть не помічений і не залишений у нічиїй пам’яті, бо ні вчора, ні завтра навіть не існувало, тому, може, запам’ятає хіба що аскет, який жив у печері, харчуючись жолудями та джерельною водою, справді здатний відчувати марнославство та гордість; може, це вам слід було жити у печері, харчуючись самими жолудями та джерельною водою, у неприступному спогляданні власного марнославства, праведності та гордості, щоб триматися на тій крутій вершині нетерпимості поклоніння самому собі, що не терпить жодних компромісів: їсти постійно і досить багато, причому він навіть знав, що до того час спливав занадто стрімко, відколи він чув той плин протягом шістнадцяти років. Поклавши серветку, він підвівся, наостанок чуючи материнський зойк (і він думав про те, як жінки не здатні витримати нічого, окрім трагедії, злигоднів та фізичного болю; як цього ранку, коли він був там, йому в його шістнадцять не було там чого робити, як не було б там чого робити, навіть якби він мав двічі по шістнадцять: мчати сільською місцевістю з шерифом, викопувати трупи вбитих з рівчака; мати була у сотню разів не така галаслива, як його батько, і у тисячу разів цінніша, але тепер, коли він збирався вирядитися до міста разом із дядьком і посидіти годинку-дві у тому ж офісі, де вже згаяв досить часу, напевно, лишив так за плечима чверть свого життя, яке було докорінно перекреслене Лукасом Бічемом і Кроуфордом Ґаврі, і неухильно повернувся до того самого дня п’ятнадцять років тому, коли мати вперше навіювала йому, що він не здатний навіть сам собі застебнути штани):