Уильям Фолкнер – Порушник праху (страница 34)

— Усе скінчилося, — сказав він.

— Так, — мовив його дядько. — Вони, напевно, усі у ліжках сплять. Повернулися додому корів доїти і навіть встигли затемна дров нарубати на завтра до сніданку.

Сказано було начистоту, хоча він досі не поворухнувся.

— Вони тікали, — вимовив він.

— Ні, — сказав дядько. — Більше, ніж це.

— Вони тікали, — повторив він. — Вони досягли того моменту, коли їм нічого більше не лишалося, тільки визнати, що вони помилялися. Тому вони тікали додому.

— Принаймні, вони рухалися, — сказав дядько; двічі сказано начистоту: йому навіть не треба було першого знаку, бо це конче необхідно — знову вирядитися туди, точніше, не припиняти рухатися, тої миті чотири, п’ять чи шість годин або скільки б не минуло відтоді, коли він справді вірив, що полежить лише п’ятнадцять хвилин (і він, до речі, знав про ті чверть години, той, хто, певно, спав чи ні), і ця необхідність не повернеться, їй немає звідки повертатися, тому що вона ще залишалася там, будучи там весь час, ані на секунду не звільняючись від тої химерної фантасмагорії, чиї уривки, наче лахміття і рештки ще одурманювали його або яких він даремно намагався позбутися радше п’ятнадцять годин, аніж п’ятнадцять хвилин; вона досі була там, або, принаймні, її незавершена частина, яка не була навіть крихіткою, мінускулом, а скоріше мізерією порівняно з дядьковим і шерифовим таланом у цій неможливій нескінченності з Лукасом Бічемом і Кроуфордом Ґаврі відтоді, відколи він утратив лік часу та подіям, і жодний з них не знав, що вони робитимуть далі, до того, як Гемптон позбувся навіть найменших доказів, віддавши їх, повернувши цьому старому однорукому Ґаврі з пістолетом, звідки навіть двоє дітей і стара жінка тепер не зможуть його видобути, і не треба нічого завершувати — просто рухатися вперед, навіть не лишатися там, де був, а просто підганяти самого себе, керованого необхідністю, іти в ногу, як-от тупцювати на біговій доріжці, виснажуватись одноманітною чорною працею — не тому, що так хочеться, а просто щоб не злетіти у цьому безладді, доки та доріжка їде вперед, доки маховик обертається, і треба судомно рухатися, не випускаючи з очей того, що попереду, і, так і не дочекавшись, коли доріжка стане, повертатися на неї та починати цей нескінченний рух, як нескінченна її стрічка, і ледве дюйму треба вгорі, і бракує повітря у ніздрях та у грудях, а перший повний вдих одразу вихопив би його з доріжки, скинув з орбіти і він лежав би під маховиком, неначе волоцюга чи мандрівний робітник — у пастці залізничних рейок, лежачи під поїздом: людина у безпеці, тільки якщо не рухатиметься.

Тому він зарухався; він сказав:

— Пора, — і, звісивши ноги з ліжка: — Котра година? Я казав: п’ятнадцять хвилин. Ви обіцяли…

— Лише пів на десяту, — сказав дядько. — Часу вагон, аби прийняти душ і повечеряти теж. Вони не поїдуть, доки нас не заберуть.

— Вони? — спитав він: устав, босоногий (він не роздягався, лише зняв черевики і шкарпетки), уже лізучи за капцями. — Ви знову їздили до міста. Доки нас не заберуть? Ми з ними не поїдемо?

— Ні, — сказав його дядько. — Нам доведеться попітніти, аби втримати міс Гебершем. Вона хоче зустрітися з нами в офісі. Отже, вперед; вона, певно, вже зачекалася на нас.

— Так, — сказав він. Але він уже розстебнув сорочку і знімав ремінь зі штаньми, готовий одним порухом роздягнутися. І цього разу він розсміявся. Усе було гаразд. Його навіть не можна було почути. — Так от у чому причина, — мовив він. — Щоб їхні жінки не рубали дрова потемки, доки сонні діти світитимуть ліхтарями.

— Ні, — сказав дядько. — Вони не тікали від Лукаса. Вони забули про нього…

— Так я те саме й кажу, — затявся він. — Вони навіть не чекали, аби послати йому тютюну й сказати, мовляв, усе добре, стариганю, усі помиляються, ми зла на тебе не триматимемо.

— То цього ти хотів? — сказав дядько. — Пачку тютюну? Цього було б досить?.. Звісно, ні. Ось одна з причин, чому Лукас кінець-кінцем примусить їх прислати йому ту пачку тютюну; вони на тому наполягатимуть, їм доведеться. Він отримуватиме чергові внески все життя від цього округу, хоче цього чи ні, бо він не просто Лукас, а Лукас-Самбо, бо ось що вирізняє того, хто кривиться в корчах безсонної ночі в ліжку — не тому, що скривдив чи завдав тілесної шкоди стільком ближнім, а тому, що помилявся; просто кривду чи тілесну шкоду (якщо не може виправдати цього тим, що називає логікою) він може стерти, знищивши потерпілого і свідків, але його помилка — це одна з тих кішок, яких він не просто вб’є, а радше задушить в обіймах, загладить. Тому Лукас отримає свій тютюн. Він цього не хоче, звичайно, і спробує опиратися. Але він його отримає, і тому ми споглядатимемо тут, в окрузі Йокнапатофа, стародавні східні відносини між рятівником і тим, кому врятовано життя, причому з ніг на голову: Лукас Бічем, щойно — раб будь-якого білого, кому лише потрапить у поле зору, а тепер — тиран сумління всіх білих на весь округ. І вони — Перша, Друга, Третя і П’ята дільниці — це теж знали, тому навіщо тепер посилати йому десятицентову пачку тютюну, коли їм судилося до останніх днів своїх це робити? Тому вони тимчасово викинули це з голови. Вони тікали не від нього — вони тікали від Кроуфорда Ґаврі; вони просто відкараскувалися навіть не від жаху, але в абсолютній одностайності від «не будемо» і «не буде», які, без жодного попередження, раптом стали справжнім «не повинні». «Не убий», бачиш — не гарячкове звинувачення, а просто моральна настанова, заповідь; ми запозичили її віддалену анонімність від наших пращурів, які її так давно доглядали, оберігали, плекали, зберегли живою і всі слова без змін, це було так давно, що всі кути в неї вже згладилися, нічого шорсткого, усе відшліфовано, стерто; ми можемо спати прямо в ліжку з нею; ми навіть винайшли власноруч протиотруту для неї, як далекоглядна господиня тримає розчинену гірчицю або збиті яєчні білки на одній полиці зі щурячою отрутою; вона така ж звична, як дідусеве обличчя, і невпізнанна, як дідусеве обличчя під тюрбаном індійського принца, і вона — це щось абстрактне, як дідусеве скупчення газів за сімейною вечерею; навіть коли вона ламається і проливається кров, і бурхає нам в обличчя, у нас досі є ця заповідь, досі недоторканна, досі істинна: ми не вбиватимемо і, мабуть, наступного разу так не вчинимо. Але не убий інше дитя своєї матері. Ось що випливло просто на вулиці, під ногами, і серед білого дня було тобі супутником, як тінь, хіба ні?

— Тому для стількох з роду Ґаврі та Воркіттів убити Лукаса Бічема, спалити і облити бензином за те, чого він не робив, — це одне, але для Ґаврі вбивство його брата — це інше.

— Так, — сказав дядько.

— Ви не можете так казати, — мовив він.

— Так, — сказав дядько. — Не убий — сказано у заповіді, і навіть якщо ти це зробиш, сама заповідь усе одно лишиться бездоганною і незаплямованою: Не убий — і, хтозна, може, у майбутньому ти і не вб’єш. Але Ґаврі не повинен убити брата Ґаврі — тут немає жодних «мабуть», «може», і наступного разу не буде такого, що Ґаврі, може, не вб’є брата Ґаврі, тому що не буде першого разу. І так не лише для Ґаврі, але й для всіх: для Стівенса і Маллінсона, для Едмондса і для МакКасліна теж; якщо ми не віритимемо, що це означає не просто «не слід», але й «не повинні», і не можна, щоб якийсь з Ґаврі чи Інґремів, чи Стівенсів, чи Маллінсонів може пролити кров Ґаврі чи Інґрема, чи Стівенса, чи Маллінсона, і я сподіваюся, колись ми дійдемо до «Ти не повинен убивати взагалі», де життя Лукаса Бічема буде в безпеці не всупереч тому, що він — Лукас Бічем, а тому, що він — це він.

— То вони тікали від того, щоб не лінчувати Кроуфорда Ґаврі, — сказав він.

— Вони не лінчували б Кроуфорда Ґаврі, — відповів дядько. — Там їх було забагато. Хіба не пам’ятаєш, як вони з’юрмилися перед в’язницею і весь Майдан заполонили вранці, вірячи, що це Лукас вистрелив у спину Вінсону Ґаврі, але не думаючи зачіпати Лукаса?

— Вони чекали, що прийдуть оті з Четвертої дільниці та зроблять це.

— Я ж це й кажу — на мить приймемо, що це правда. Ця частина з Четвертої дільниці, звідки Ґаврі та Воркітти, та ще четверо чи п’ятеро інших, які б нікому з Ґаврі чи Воркіттів і плювка тютюну пожувати не дали, і ті, хто прийшов просто побачити кров — цих замало, щоб утворити стадо. Але не те, коли вони всі разом, тому що є проста точка відліку, в якій стадо саме себе знищує та скасовує, тому що воно, мабуть, завелике для мороку в тій печері, де саме себе породило, — у печері не надто великій, щоб сховати юрбу від світла, — і зрештою стаду, до вподоби це йому чи ні, доведеться подивитися на себе, або, може, тому, що в людському тілі вже недостатньо крові, от як арахісовий горішок полоскоче та збудить апетит одного слона, але не у двох і не у десятка. Або, може, тому, що людина перейшла до стада від маси, яка знищує стадо, всмоктує його у метаболізмі, тобто коли стає забагато людей навіть для маси, звідти знову виходить людина, здатна охопити поняття співчуття, правосуддя, справедливості та сумління, навіть якщо це тільки спогад свого тривалого болісного прагнення досягти їх або принаймні досягти ясності, безхмарних небес, всесвітнього світла.