Уильям Фолкнер – Крадії та інші твори (страница 90)

Тільки врешті виявилося, що й міс Реба не може ПІТИ з нами. Без неї та Мінні — хто б у домі порядкував? Заклад і справді розворушився, хоч іще не дуже, додержуючи недільної пристойності: трошки вже послаблий суботній прибій зірвався останньою пінявою хвилею супроти виснажливої одноманітної буденної праці задля шматка хліба та даху над головою.

Отож Нед з Буном покрили коня чапраком, а тоді ми — Нед, Отіс і я — почали дивитись, як Бун і Сем у поліандричному[42]… ну, якщо не приятельстві, то хоча б замиренні, з міс Коррі посередині, ведуть коня проїжджою частиною вулиці, від одної арки світла до іншої, проходячи в недільній вечоровій тиші Другої та Третьої вулиць до станції.

Було вже по десятій, вікна де-не-де ще світилися, однак тільки в пансіонах (я тепер був досвідчений, уже розумівся — звісно, знавцем я не став, але просто, побачивши один заклад, навчився розрізняти інші, такі ж, як міс Реби). По шинках, проте, всюди було темно. Тобто я сам не розпізнавав їх, проходячи мимо, — ще кілька щаблів лишалися переді мною не пізнані, — це Нед нам пояснював, Отісові й мені, де шинки, і казав, що вони зачинені. Як на мене, то вони були ані зачинені, ані відчинені, — не забувай, що я пробув у Мемфісі (чи то на Каталпа-стріті) неповних шість годин, і без батька чи матері, що навчили б мене; отож я таки в доброму темпі набував досвіду.

— Це називається пуританський закон, — заявив уголос Нед.

— А що воно таке? — спитав я.

— Я й сам не знаю, — відказав Нед. — Либонь, те, що в суботу гроші легко тануть і на неділю їх так мало зостається, що шинкарям не варто й гасу палити.

— Це для шинків, — пояснив Отіс. — Нікому від того нема шкоди. Що вони не спродали в неділю ввечері, те можуть спродати бодай тим самим людям і в понеділок. Інша річ — потичка. Її можеш продати сьогодні, а завтра обернешся — і знову продаси. І ніяких тобі збитків. Якби вони захотіли й до потички прикласти пуританський закон, поліція б їм не дозволила.

— Що це таке — потичка? — запитав я, здивований новим для мене словом.

— То ти на всі чотири підкутий, — зауважив Нед Отісові. — Не диво, що в Арканзасі тобі тісно. Коли й усі там у вас такі спритники в твоєму віці, то, як повиростаєте, вам і в Техасі не буде де розвернутись!

— Г…. — сказав Отіс.

— Що це таке — потичка? — запитав я.

— Ти ліпше подумай, куди б нам поткнутися, щоб корму коневі роздобути, — промовив Нед до мене трохи голосніше. — Щоб він нам не наробив клопоту дорогою до Посема або ще тоді, як садовитимем його у вагон. Отой наш багатир-кондуктор, що йому багажного вагона дістати, як раз плюнути, чи йому хто нагадував про це? Не завадило б ще відро води та брусок мила, аби твоя тітка, — це вже до Отіса, — могла тебе кудись у куток заперти та добре вишарувати твій писок.

— Г…. — сказав Отіс.

— А то ще краще — замашним дрючком, — поправився Нед.

— Г…. — сказав Отіс.

І звісно, ми перестріли полісмена. Тобто Отіс побачив полісмена раніше, ніж полісмен побачив Коня.

— А хай тобі трясця! — сказав Отіс.

Полісмен знав міс Коррі. Очевидно, знав він і Сема.

— Куди ви його ведете? — запитав він. — Що, крадений?

— Позичений, — відповів Сем. Вони не зупинялися. — Їздили ним до молитовні, а оце ведемо його додому.

Ми йшли далі. Отіс знову сказав: «А хай тобі трясця!»

— Я ще ніколи такого не бачив, — провадив він далі. — Кожному поліцаєві, тільки він забалакає з кимось, одразу щось тицяють, — інакше я й не бачив. Як ото Мінні та міс Реба: тільки-но він на поріг, а вони вже мають для нього пляшку пива напохваті, дарма що міс Реба кляне його й перед тим і по тому. Відколи я сюди приїхав минулого літа й про це дізнався, то на Корт-сквері, де отой макаронник має лоток з фруктами та арахісом, щоразу бачу, як приходить поліцай та неоглядки шасть рукою — і взяв яблуко або жменю горішків. — Він мало не підбігав, щоб устигати за нами, — настільки він був менший від мене. Тобто він не здавався набагато меншим, аж поки ти не бачив, як він підбігає, щоб не відстати. Щось лихе було в ньому. Ось ти, приміром, кажеш собі: «Через рік я буду більший, ніж тепер», — просто тому, що ставати більшим не тільки природно, а й неминуче, навіть коли ти не можеш собі уявити, як саме наступного року виглядатимеш. І так само з іншими дітьми — все це звичайна річ. Але Отіс виглядав так, наче два-три роки тому вже досяг того рівня, якого ти досягнеш лише через рік, і відтоді рухався назад. Він усе ще говорив. — Тим-то я й думав отоді, що нема краще, як бути поліцаєм. Тільки така думка в мене скоро проходила. Бо це дуже обмежене.

— Чим обмежене? — запитав Нед.

— Пивом, яблуками й арахісом, — пояснив Отіс. — А хто схоче марнувати час на пиво, яблука й арахіс? — Він повторив: — А хай тобі трясця! — ще раз і ще. — Ну й віслюків тут у місті!

— Віслюків? — перепитав Нед. — Аякже, вони теж мають віслюків. Хіба тут, у Мемфісі, не треба мулів так само, як і деінде?

— Віслюків грабовитих, — пояснив Отіс. — Котрі з грішми. З гаманами. Оце як подумаю, скільки часу змарнував я там, в Арканзасі, поки розповіли мені про Мемфіс. Отой зуб. Скільки він коштує, як ти гадаєш? Коли б вона так прийшла до банку, виклала зуба їм на прилавок і сказала: «Розміняйте його мені на гроші»?

— Еге ж, — мовив Нед. — Пам’ятаю, там у Джефферсоні теж був один такий хлопчина, що лише й марив грішми. Знаєш, де він тепер?

— Тут, у Мемфісі, коли хоч трошки в нього варить, — відказав Отіс.

— Ні, він так далеко не дійшов. Найдалі він зміг дістатись — це до каторжної тюрми штату в Парчмені. Ти теж, либонь, туди доберешся, коли не придержиш свого розгону.

— Але не завтра, — відказав Отіс. — І, мабуть, ще й не післязавтра. А хай тобі трясця, тут жоден гемонський поліцай так не пройде, щоб йому не тицьнули в руку пляшки пива, яблука чи жмені арахісу, перш ніж він рота розтулить попросити! А ще ж вісімдесят п’ять центів, — вони дали їх мені вчора, бо я надимав їм піанолу до танців, і цей сучий син сьогодні відібрав їх у мене. Я б їм задарма надимав, якби ненароком не помітив, що вони хочуть мені заплатити. Якби я бодай на хвильку вийшов тоді з кімнати, то міг би й прогавити. А якби мене не було там, вони б комусь іншому дали, хто під руку трапився. Тямиш, до чого це я? Часом як подумаєш про це, то так і кортить плюнути на все й покинути.

— Що покинути? — спитав Нед. — І пощо?

— Просто покинути. Коли я думаю про всі ці роки, що я збавив на тій гемонській фермі в Арканзасі, тоді як ось через річку тобі Мемфіс, а я нічого того не знав! Оце якби в чотири чи п’ять років я взнав те, що відкрив тільки торік! Як. подумаю часом, то так би плюнув на все та й покинув. Проте, мабуть, не кину. Думаю, я своє ще надолужу. Скільки ви гадаєте заробити на цьому коні?

— Не суши собі ним голови, хлопче, — відказав Нед. — Усе, що тобі треба надолужити, так це дорогу назад, звідки ти прийшов, та вкластися спати. — Нед навіть зупинивсь і трохи обернувся. — Знайдеш дорогу назад?

— Там нічого не зробиш, — заявив Отіс. — Я вже пробував. Вони занадто стережуться. Це не те, що в Арканзасі, коли тітка Коррі була ще в тітки Фітті і я зробив собі вічко. Якщо ти проміняв на коня автомобіль, то, певно, розраховував на добрі дві сотні…

Цього разу Нед обернувся вже повністю. Отіс шарпнувся вбік і вилаяв Неда, обізвав його чорномазим — від цього тато й дідусь застерігали мене так давно, що я навіть не пам’ятаю, коли саме, а тільки знаю, що порядна людина, звертаючись до будь-кого, ніколи не згадує його раси чи віри.

— Ходімо, — озвавсь я. — Їх уже ледь видно.

Вони й справді були вже за два квартали попереду й саме повертали. Ми побігли, трухцем, Нед також, і тільки наздогнали їх, як побачили перед собою станцію і Сема, що звертався до якогось чоловіка в заяложеній спецівці, з ліхтарем у руці, — чи не стрілочника, в усякому разі залізничника.

— Знаєш, що я думаю? — сказав Нед. — Чи можеш ти уявити, щоб поліція висилала нам назустріч чоловіка з ліхтарем показати дорогу?

А ти теж — чи ти знаєш, що я думаю? Усі ті (я кажу про вкраденого коня для перегонів), хто служить Чесноті, працюють одиноко й самотужки, в холодній порожняві людської стриманості, тоді як віддайся-но ти Нечесноті, і довкіл аж зароїться від охочих стати тобі в пригоді. Здається, Сем пробував умовити міс Коррі, щоб вона разом з Отісом і мною почекала на станції, поки вони знайдуть багажний вагон та заведуть туди коня; він навіть самохіть запропонував, щоб і Бун лишився тут і заступив нас своєю силою, віком та статтю, — доводячи тим самим, що в цьому поліандричному конфлікті принаймні його, Семова, сторона приязна й миролюбна. Проте міс Коррі не пристала на це, говорячи від імені всіх нас. Отож ми звернули, пішли за ліхтарем до хвіртки і опинились у лабіринті вантажних помостів та колій. Нед мусив вийти наперед, узяти повіддя й заспокоїти коня, і ми рушили далі в атмосфері теплого кінського поту, просякнутого амоніаком (ти, мабуть, ніколи ще не чув, яким духом відгонить від наполоханого коня?), і одноманітного Недового буркоту, зверненого до коня, і цей запах і буркіт — гусли, тужавіли й набиралися сили між обрисів неосвітлених багажних та пасажирських вагонів, серед зелено-червоних поблисків стрілок, — і нарешті вийшли звідти і стежкою, всипаною жужелицею, подалися вздовж під’їзної колії до великого темного складу з вантажним помостом перед ним. Тут теж стояв багажний вагон, а поміж ним і найближчим виступом помосту пролягало футів двадцять п’ять освітленого місяцем (так, нас тепер освітлював місяць. Тепер, коли не стало вуличних і станційних ліхтарів, ми, — я, в усякому разі, — помітили це) простору — неабиякий скік навіть для натренованого коня, а що вже говорити про цього трилітка, що знав лише біг на рівній місцевості, та й тим бігом (як свідчив Нед) не дуже морочив собі голови. Сем тихо кляв цілу станційну обслугу: стрілочників, сортувальників, касирів — геть усіх.