Уильям Фолкнер – Крадії та інші твори (страница 92)

— Ходи, синку. Воно тут у мене.

— Щоб тебе чорти взяли! — сказав Сем. Бо було вже по всьому. Хисткий місток зацокотів злегка, печерна чорнота всередині вагона відлунила удари копит, і тільки. Ми внесли ліхтаря; очі коневі холодно блиснули й зникли в кутку, там, де вони, кінь і Нед, стояли вдвох.

— Де оті дошки й цвяхи, що ви казали? — запитав Нед Сема. — Тягніть сюди курячу кладку, вже буде готова стіна.

— Хай тобі чорт! — озвався Сем. — Заждіть-но!

— Ті, хто прийде сюди завтра вранці, побачать, що зник цілий вагон, — сказав Нед, — і їм уже не буде коли морочити собі голови, де поділася саморобна драбина з чийогось курника.

Отож знову ми всі, за винятком Неда, — включаючи міс Коррі, — внесли вкрадений покіт у вагон, поставили його сторч і так підтримували, поки Бун, Сем та залізничник (дошки й цвяхи Сем мав уже готові) будували бокс, відділяючи коневі куток вагона. І ще не встиг Нед і нагадати, як Сем уже приніс відро води, скриньку з вівсом і навіть добру в’язку сіна. Ми всі поставали поодаль, вслухаючись у задоволене хрумкання коня.

— Він уже однаково що в Посемі, — мовив Нед.

— Ви б собі краще побажали, щоб він уже перетяв перший ту фінішну лінію позавтра, — сказав Сем. — Котра година? — Тоді повів далі: — Повернуло на першу. Поїзд о четвертій, отже, не завадило б трохи поспати. — Тепер він говорив до Буна: — Ви й Нед, звичайно, захочете лишитись тут із своїм конем, через те я й приніс такий оберемок сіна. Тож укладайтеся, а я відведу Коррі та хлопців додому, і ми зустрінемось тут о…

— Ти кажеш, — перепинив його Бун голосом не так різким, як холодним і понурим, — кажеш, ми зустрінемось тут о четвертій. Якщо ти не проспиш, то, може, й побачимось. — Він обернувся: — Ходім, Коррі.

— То ти збираєшся покинути хазяїнів автомобіль, чи то хазяїнового коня, чи то пак цього коня, хоч би там чий він, щоб його глядів самий лиш цей кольоровий парубок? — Здивувався Сем.

— Ні, — відказав Бун. — Я передав коня залізниці. В мене є на те багажна квитанція. Може, ти тільки позичив цю форму, щоб забивати баки жінкам та дітлахам, але поки ти в ній, не показуй, що ця квитанція фальшива, бо твоєму начальству таке може не сподобатись.

— Буне! — шарпнула його міс Коррі. — Я ні з ким не йду додому! Ходім, Лусьєсе, ти й Отіс.

— То нічого, — не образився Сем. — Ми забуваємо, що Бун мусив аж півроку впрівати на тій бавовниковій плантації чи де там, щоб переспати одну ніч на Каталпа-стріті. Ідіть усі. Побачимось, коли буде поїзд.

— Ти не можеш бодай подякувати? — дорікнула Бунові міс Коррі.

— А певно, — відказав Бун. — Кому це? Коневі?

— Хоча б Недові, — озвався Сем. А тоді звернувся до Неда: — Лишатись мені з тобою?

— Нам і вдвох тут буде добре, — відказав Нед. — Як ви теж підете, то, може, воно трохи втихне, і чоловік зможе хоч трохи заснути. Шкода тільки, що я не подумав завчасу…

— Але я подумав, — урвав його Сем. — Де друге відро, Чарлі?

Залізничник — стрілочник, чи хто він там був, — мав і його під рукою; воно стояло в тому самому кутку, вагона, де були дошки, цвяхи, інструмент та корм коневі, і містило добрий шмат хліба з шинкою та дві пляшки, в одній кварта води, а в другій пінта віскі.

— Ось маєш, — промовив Сем. — Тут і сніданок.

— Ну й ну, — сказав Нед. — Як вас на ім’я, пане білий?

— Сем Колдуел, — відповів Сем.

— Сем Колдуел, — повторив Нед. — Так мені видається, що для цих кінських справ Сем Колдуел — куди краще ім’я, аніж яке інше, що тут можна б згадати. Ще трохи, і я б не від того, щоб заприязнитися з вами на постійно. Красно вам дякую.

— Прошу, прошу, — відказав Сем.

Ми побажали доброї ночі Семові, Недові й Чарлі (тобто всі, окрім Буна й Отіса) і рушили назад до будинку міс Реби. Вулиці були вже порожні й тихі; жалюгідні й знеможеш рештки тижня пішли Мемфісові на куций сон та спочинок перед лицем першого будневого ранку; ми безгучно проходили від одного порожнього освіту ліхтаря до другого попід темними вікнами й стінами, і лише в одному будинку цідилося ледь помітне тьмяне світло, що в ньому мій непомильний інстинкт розпусника відразу впізнав міс Ребиного конкурента; крізь завішене вікно міс Реби сочилося таке саме бліде світло, — навіть і тут шал мусив уже влягтись. І навіть Мінні пішла вже спати, чи додому, чи куди там вона дівається, закінчивши з міс Ребою їхню вечірню професійну відправу, — бо парадні двері відчинила нам сама міс Реба, міцно пропахла джином і, попри всю свою твердість, вроду й призвичаєність до того, потроху вже наче й з вигляду питуща. Сукню вона теж змінила. Та, що була на ній, ледве чи взагалі мала верхню частину; в ті часи дамам — жінкам — не заведено було підфарбовуватись на обличчі, отже, це я вперше побачив і підфарбовану жінку. Вона мала на собі ще більше діамантів, так само великих і жовтавих, як і перші два. Ні, п’ять. Але Мінні теж не пішла ще спати. Вона стояла на порозі кімнати міс Реби і виглядала не менше змученою.

— Все влаштували? — спитала міс Реба, замкнувши за нами двері.

— Так, — відповіла міс Коррі. — Чого ти не лягаєш? Мінні, примусь її лягти.

— Ви могли б мені те саме ще годину тому сказати, — промовила Мінні. — Але я б тільки просила, щоб мені хоч години дві ніхто цього не нагадував. Вас же не було тут отого разу, два роки тому.

— Ходімо спати, — сказала міс Коррі. — Коли ми в середу повернемося з Посема…

— Пошем, щоб він запався! — поправила її міс Реба.

— Ну, хай так, — погодилась міс Коррі. — Отже, в середу Мінні знайде, де він, і ми підемо й зловимо його.

— Авжеж, — сказала міс Реба. — І там його й поховаємо в тій канаві, з його лопатою, кайлом та всім, якщо мені стане розуму. Вип’єш? — запитала вона Буна. — Мінні член якоїсь там християнської громади, чи республіканка, чи чортзна що таке, і не хоче пити.

— Таж мусить хтось тут і не пити, — пояснила Мінні. — Для цього зовсім не треба бути республіканкою. Треба тільки вкрай стомитись і хотіти спати.

— Цього ми всі хочемо, — сказала міс Коррі. — Поїзд відходить о четвертій, а вже друга година. Ходім-бо.

— То йдіть собі лягайте, — не втрималася міс Реба. — Якого біса стовбичите?

І ми пішли нагору. А потім я й Отіс пішли ще вище, — він попереду, — на антресолі, де нічого не було, самих кілька валізок і скринь та на підлозі постелені матраци. Отіс мав нічну сорочку (на ній ще видніли складки, такою, мабуть, міс Коррі й купила її в крамниці), але уклався в постіль, як і я — лише скинув штани та черевики, погасив світло й ліг. Тут було одне віконце, в яке заглядав місяць, і невдовзі я вже міг розрізнити окремі речі в його світлі. Щось лихе було в ньому, в Отісі; утомлений, ще підіймаючись сходами, я думав, що засну раніше, ніж устигну вкластись. Але ось тепер я відчував, як він лежить поряд мене і не просто не спить, а так, наче він зроду в житті не спав і наче спання йому й невтямки. І раптом я відчув, що й зі мною щось лихе робиться. То було так, наче я ще не знав, що воно таке, — знав тільки, що воно лихе і що за хвилину я дізнаюся про нього і його зненавиджу. І раптом мені захотілося зовсім тут не бути, я не хотів бути в Мемфісі, ані навіть чути про нього, — я хотів бути вдома.

Отіс ізнову сказав: «А хай тобі трясця!»

— Ну й грошви тут! — озвався він. — Аж пахне. Це не по правді, що самі баби заробляють гроші на потичках, а мужик може тільки мимохідь чим поживитись… — Знов було те слово, що про значення його я двічі питав. Однак більше вже я не питав, а лежав напружено й заціпеніло, силкуючись не слухати його, хоч і мусив, а прямокутна місячна пляма з вікна падала мені й Отісові на ноги. — …Одна з цих кімнат якраз під нами. Такої робочої пори, як суботній вечір, їх добре чути крізь підлогу. Але з цього нічого не вимудруєш. Навіть якби я добув свердел і прокрутив дірку в підлозі, ця чорноморда й міс Реба не дозволили б нікого сюди при-вести, щоб заробити трохи грошей. І навіть якби це мені й пощастило, вони, мабуть, усе одно забрали б гроші, як отой сучий син сьогодні забрав від мене, що я заробив на піанолі. А вдома воно інакше було в тітки Фітті, коли Бі… — Отіс примовк і лежав зовсім непорушно. Він знову сказав: «А хай тобі трясця!»

— Бі? — запитав я. Та було вже запізно. Ні, не запізно, а просто я вже знав.

_ Скільки тобі років? — спитав він.

— Одинадцять.

— То ти на рік старший за мене. Шкода, що тебе завтра вже не буде. Якби ти зостався тут хоч на тиждень, ми б якось проколупали шпарку.

— Навіщо? — здивувався я. Розумієш, я мусив це запитати. Бо ж я хотів уже бути вдома. Хотів бути коло матері. Бо людину треба ж підготувати для досвіду, знаття і розуміння, а не ошелешити її поночі кийком, як робить розбійник чи грабіжник. Не забувай, що мені було тільки одинадцять років. У світі є такі речі, обставини, умови, яких не повинно б бути, але вони є, і ти не можеш уникнути їх, та навіть якби й мав таку змогу, навряд чи скористався б із неї, бо вони також частка Руху, вони також беруть участь у житті, оживлюють його. Але вони повинні приходити тактовно й пристойно. Мені довелося пізнавати занадто багато й занадто швидко, і без чиєїсь допомоги, і я не мав куди те знання подіти, ніякого сховку, ніякої шухлядки, де б міг його покласти без болю й муки. Отіс лежав горілиць, як і я. І не ворушився, навіть очима не водив. Але я відчував, що він стежить за мною.