Уильям Фолкнер – Крадії та інші твори (страница 88)

— Тоді чого він не звільнив усіх від клопоту й не відпровадив тебе з конем до Пошема, коли йому треба самих лише перегонів, аби мати й коня, й автомобіль разом?

Запала тиша, вони обоє дивились одне на одного.

— То кажи ж, — мовила міс Реба. — Ти щось хочеш сказати. Як тебе звуть?

— Нед Вільям Маккаслін, Джефферсон, штат Міссісіпі, — відповів Нед.

— Ну? — спитала міс Реба.

— Може, в нього не вистачить на це, — відказав Нед.

— Хай йому чорт! — втрутився Бун. — У нас теж не…

— Заткни рота! — гримнула міс Реба на Буна. А тоді до Неда: — Ти, здається, казав, що він багатий.

— Я кажу про того, з ким я помінявся.

— Він що, купив коня в того багача?

— Він його мав.

— І він дав тобі якогось папірця, коли ви мінялися?

— Я взяв коня.

— Ти неписьменний, так? — мовила міс Реба.

— Я взяв коня, — відказав Нед.

Міс Реба дивилась на нього.

— Ти взяв коня. Ти привів його до Пошема. Кажеш, ти знаєш спосіб, як примусити його бігти. Цим самим способом ти приставиш і автомобіль до Пошема?

— Та розкиньте лиш-но думками, — відказав Нед. — Ви ж це можете. Ви й так уже швидше й більше за інших зрозуміли, що тут до чого. Тож гляньте ще трохи пильніше і побачите, що ті люди, в яких я виміняв коня…

— Люди? — здивувалася міс Реба. — Ти ж казав про одного чоловіка.

Але Нед навіть не зупинився:

— …точнісінько в такому самому становищі, як і ми: раніш чи пізніш їм теж треба повертатись додому.

— І чи то Нед Вільям Маккаслінг чи Бун Хогенбек, чи то ті люди, що ти виміняв у них коня, не можуть повернутися додому з самим конем або з самим автомобілем, — їм треба мати і те й друге. Адже так? — мовила міс Реба.

— Та вже ж не інакше, — відказав Нед. — Хіба ж я не про це саме товчу вам уже дві години?

Міс Реба подивилась на Неда. Вона тихо перевела подих, один раз.

— І отже, ти збираєшся пішки вести його до Пошема, тоді як усі фараони в західному Теннессі никатимуть по дорогах за цим конем…

— Ребо! — скрикнула міс Коррі.

— …уже завтра вранці.

— Авжеж, — сказав Нед. — А зараз уже занадто пізно, щоб когось могли злапати. Але ви такі тямущі. Ще й здогадливі! І не кажіть!

Вона дивилась на нього; цього разу вона двічі перевела подих і навіть не одвернула від нього очей, вдаючись до міс Коррі:

— Отой гальмівник…

— Який гальмівник? — запитала міс Коррі.

— Ти знаєш, про кого я кажу. Отой, що його дядько по матері, чи брат у перших, чи хтось там…

— Він не гальмівник, — сказала міс Коррі. — Він сигнальник. На мемфіському експресі, що ходить до Нью-Йорка. Він має уніформу, як і кондуктор…

— Хай буде сигнальник, — погодилася міс Реба. Тоді мовила Бунові: — Це в Коррі один… — І скинула оком на Неда. — Знайомий. А може, врешті мені й подобається той твій вираз. Так ото його дядько по матері, чи як його там, є віце-президентом чи кимось таким на залізниці, що йде через Пошем…

— Його дядько начальник дільниці, — пояснила міс Коррі.

— Начальник дільниці, — повторила міс Реба. — Тобто в ті проміжки, коли він не стовбичить на перегонищі тут чи в якомусь іншому місті, де проходять його поїзди, і не приглядається до кінських перегонів. А його небіж тим часом починає кар’єру з порожнього місця, і таки, мабуть, зробить її, бо дуже він настирливий, аж занадто, та ще, як то кажуть, і в сорочці народився. Розумієш, про що я кажу?

— Багажний вагон, — мовив Бун.

— Еге ж, — підтвердила міс Реба. — Отже, вони будуть у Пошемі ще до світанку і ніхто їх там не побачить.

— Але й на багажний вагон теж треба грошей, — засумнівався Бун. — А ще ж треба мати сховок до перегонів, а тоді на самі перегони викласти півтори сотні, коли в мене всього яких п’ятнадцять чи двадцять доларів. — Він підвівся. — Забирай цього коня, — кинув він Недові. — Де, кажеш, той чоловік живе, що ти віддав йому автомобіль?

— Сідай! — стримала його міс Реба. — Боже, подумати тільки, яке на нього пекло чекає в Джефферсоні, а він ще має час центи лічити. — Вона подивилась на Неда. — То як, кажеш, тебе звуть?

Нед повторив їй.

— Ви хочете послухати про того мула? Нехай Бун Хогенбек розповість вам.

— Ти не кажеш йому, щоб він називав тебе «містер»? — запитала Буна міс Реба.

— Я завше так і роблю, — озвався Нед. — Містер Бун Хогенбек. Нехай він розповість вам про того мула.

Вона обернулася до міс Коррі.

— Сем сьогодні в місті?

— Так, — відповіла міс Коррі.

— Ти зможеш його знайти?

— Так, — відповіла міс Коррі.

Міс Реба обернулася до Буна.

— Ти забирайся звідси. Можеш собі влаштувати променад на пару годин. Або піди через дорогу до Берді Вотс, коли хочеш. Тільки, ради бога, не впийся. З чого, в біса, ти думаєш, живе Коррі й розплачується за харчі та житло, поки ти в тому міссісіпському баговинні цупиш автомобілі й викрадаєш дітлахів? З повітря?

— Нікуди я не піду, — заявив Бун. — Щоб воно все запалося! — гримнув він. — А тоді до Неда: — Забирай цього коня!

— Не конче його запрошувати, — мовила міс Коррі. — Я можу зателефонувати.

В цьому не було ані самовдоволення, ані сором’язливості, а просто стриманість. Вона була занадто дужа дівчина, занадто здорова, щоб виглядати самовдоволено чи сором’язливо. Але стримано — це було для неї саме враз.

— Ти певна? — спитала міс Реба.

— Так, — відповіла міс Коррі.

— Ну то дзвони, — сказала міс Реба.

— Ходи сюди, — мовив Бун.

Міс Коррі зупинилася.

— Ходи сюди, кажу, — мовив ще раз Бун.

Вона підійшла й зупинилась, так щоб Бун не міг дістати її рукою; я раптом помітив, що на Буна вона зовсім не дивиться, вона дивиться на мене. Мабуть, через це Бун, не сходячи в місця, сягнув раптом до неї і схопив за руку, перше ніж вона спробувала відскочити; він тяг її до себе, а вона, хоч і запізніло, випручувалась, як може випручуватись така здорова дівчина, і все дивилась на мене.

— Пусти, — озвалася вона. — Мені треба до телефону.

— Атож, атож, — мовив він. — Але ще встигнеш. — І далі притягував її, аж нарешті вона з уданою самовладою, з розпачливим бажанням виглядати водночас і сильною, і безпорадною, — як ото, бува, чоловік шпурляє бикові яблуко з руки (чи щось там інше, аби відвернути його увагу), коли бик ураз вихопиться перед ним по той самий бік огорожі, — аж нарешті вона прожогом схилилася і поцілувала його, дзьобнула хутенько в маківку, і вже назад відхилялася. Але знову запізно, бо його рука простяглась униз і вже хапала її за стегно, на очах у всіх нас, а вона опиналася, дивлячись ізнов на мене, і щось темне й благальне стояло їй в очах — сором, біль, не знаю що, — і кров поволі заливала її здорове дівоче обличчя, яке зовсім не було простакувате, то лиш попервах так здавалося. Але це тільки на хвилинку, — вона й не збиралась відкидати пристойність. Навіть випручувалась вона як леді. Тільки що була вона просто занадто велика, занадто здорова, щоб навіть такий великий і здоровий чоловік, як Бун, утримав її однією рукою, самим лише стиском. Отож вона вивільнилася.

— І тобі не сором? — сказала вона.

— Тебе що, нетерплячка бере, не даси їй подзвонити? — наскіпалася міс Реба на Буна. — Як думаєш тут здіймати бучу за її чесноту, то якого біса не спровадиш її деінде, де б вона й чесна була, і не голодна? — а тоді до міс Коррі: — Іди подзвони. Бо вже дев’ята.