Уильям Фолкнер – Крадії та інші твори (страница 8)

Ялик винесло із заводі, і він знову помчав за течією, неначе ще раз перескочив од нерухомості до неймовірної швидкості, — і каторжник подумав, що його віднесло, напевно, вже на багато миль від місця, де товариш залишив його, хоч насправді човен, відколи він знов заліз у нього, просто зробив велике коло, і перепона (купка кипарисів, до якої прибило силу різних уламків та колод), що на неї човен мав от-от наскочити, вже раз стрічалася на їх шляху, — саме тоді ялик зачепився бортом і вдарив каторжника кормою. Але каторжник не знав цього, бо ще взагалі не підводив очей над носом човна. Він і зараз не підводив очей, хоч і зрозумів, що за мить вріжеться у щось; відчув, як човен під ним нетерпляче, радісно, злостиво затремтів; і каторжник, який досі без упину молотив веслом по спокійній зрадливій воді і вже гадав, що сили його вичерпалися, видобув звідкись, з якогось останнього резерву, залишки самовладання, волю і витримку, сильніші за прості м’язи й нерви. І він молотив веслом далі, аж до останньої миті, коли занурив і витяг весло, керований вже тільки рефлексом відчаю, — так людина, послизнувшись на льоду, хапається за капелюх і за кишеню з грошима, — і тут ялик ударився й кинув його знову на дно.

Цього разу він підвівся не скоро. Він лежав долілиць, трохи розкинувши руки й ноги, в спокійній позі, немов смиренно молився. Він знав, що йому, зрештою, доведеться підвестися, бо ж усе життя, власне, складається з того, що людині доводиться рано чи пізно підводитись, а через якийсь час рано чи пізно знову лягати. І він не був насправді знесилений; і він не втратив усіх надій; і він не відчував особливого страху перед необхідністю підвестися. Йому просто здавалося, що він випадково опинився в такому становищі, коли час і оточення, а не він сам, перебувають у гіпнотичному трансі; з ним бавиться водний потік, що нікуди не тече, а день нескінченний, і ніколи не настане вечір; а як тільки гра скінчиться, його викинуть назад, у порівняно безпечний світ, з якого насильно вихопили; поки що ж те, що він робить і чого не робить, не має особливого значення. Він ще кілька хвилин полежав долілиць, тепер не тільки відчуваючи, але й чуючи сильну, спокійну течію під днищем човна. Потім підвів голову і цього разу обережно торкнувся долонею обличчя, знову подивився на кров, потім сів навпочіпки і, перехилившись через борт, стиснув ніздрі великим і вказівним пальцем, висякав згусток крові й саме витирав пальці об штани, коли голос звідкілясь згори спокійно промовив: «А ви не дуже поспішали», — і каторжник, який досі не мав ні приводу, ані часу підвести очі над носом човна, глянув угору й побачив на дереві жінку, яка дивилася на нього. До неї було не більше десяти футів. Вона сиділа на нижній гілці одного з дерев, оточених уламками, в які він врізався; на ній був бавовняний халат, солдатська куртка й панама, але він не став розглядати її уважно, бо вже першого зляканого погляду вистачило йому, щоб визначити все її минуле, її походження; ця жінка могла б бути його сестрою, якби він мав сестру, його дружиною, якби його не заслали на каторгу юнаком, що вже не був і підлітком, але ще не досяг віку, в якому одружуються чоловіки його плодючої моногамної породи. Жінка, сиділа, вчепившись у стовбур дерева, її ноги без панчіх, у грубих розшнурованих чоловічих черевиках висіли на відстані ярда від води — жінка, яка була, напевно, чиєюсь сестрою і доконче була (чи доконче мусила б бути) чиєюсь дружиною; проте він потрапив на каторгу надто молодий, щоб мати більш ніж теоретичний досвід щодо жінок, і тому не знав ще цього.

— А я вже гадала, що ви не повернетеся.

— Не повернусь?

— Після першого разу. Після того, як ви вперше наскочили на ці колоди, залізли у човен і попливли далі.

Він роздивився довкола, знов обережно доторкнувшись до свого обличчя; і справді, це могло бути те саме місце, де човен ударив його.

— Так, — сказав він. — Та я все ж повернувся.

— Ви не могли б підвести човен трохи ближче? Ну й намучилася ж я, поки видряпалася сюди нагору; може, я краще…

Каторжник не слухав її: він саме побачив, що весло зникло; цього разу, коли човен кинув його вперед, він випустив весло не на дно, а за борт.

— Воно тут, зачепилося за кущі, — сказала жінка. — Ви дотягнетеся до нього. Ось візьміться за це.

Це була виноградна лоза. Вона зрослася з деревом, але повідь вирвала коріння. Жінка обв’язала лозою верхню половину тіла; тепер вона розмотала її й почала розгойдувати, аж поки він не впіймав кінець. Тримаючись за лозу, каторжник підібрав весло, а потім підвів човен під гілку і, зупинивши його, почав дивитися, як жінка рухається, як вона важко й обережно готується злізти, — ця важкість була не болісна, але мученицьки-обережна, це була цілковита і майже летаргічна незграбність, яка вже не збільшувала його першого зляканого подиву — подиву, що вже став катафалком заповітної мрії. Адже навіть в ув’язненні він ковтав (з тією ж давньою пожадливістю, незважаючи на те що саме воно спричинилося до його падіння) те неймовірне читво, що піддавалося дуже легкій цензурі, а потім обережно, контрабандним шляхом, перепроваджувалося до в’язниці; отож, сідаючи зі своїм товаришем у човен, він мріяв про Прекрасну Єлену, про другу Грету Гарбо[5], яку він врятує з вершини дикої скелі або визволить із похмурої вежі старовинного замку. Він дивився на жінку, — її тіло, спотворене величезним животом, який випинався з-під халата, повисло на руках — і не робив ніяких спроб допомогти їй, а тільки люто стримував човен на місці, міркуючи собі: «І оце мені! З усього жіночого м’яса, що ходить по світу, саме оцей шмат випав мені разом із ідіотським човном!»

— А де будинок на бавовниковому полі? — спитав каторжник.

— Будинок на бавовниковому полі?

— Що на ньому сидить якийсь хлопець.

— Не знаю. Тут навколо сила-силенна таких будинків. І на них, напевно, сидять люди. — Вона розглядала його. — А з вас кров юшить, як з недорізаного поросяти. І ви скидаєтеся на каторжника.

— Еге ж, — огризнувся він. — Я вже й почуваюся так, наче мене повісили. Ну, от що — мені треба підібрати товариша, а потім знайти отой будинок.

Він відчалив. Тобто просто випустив з рук виноградну лозу. Цього було цілком досить, бо хоч ніс човна лежав високо на нагромадженні колод, хоч каторжник тримав човен у порівняно тихій воді за затором, він весь час чув безупинний, неугавний шепіт буркотливої маси води десь за кілька сантиметрів від себе, під тонким днищем, на якому сидів скорчившись, — і щойно він випустив лозу, як вода заволоділа човном, не єдиним могутнім ривком, а послідовними дотиками, легкими, обережними, котячими; каторжник усвідомив тепер марність своєї надії на те, що, завдяки додатковій вазі, ялик стане слухняніший. Перші кілька секунд він ще підсвідомо (а втім, марно) вірив у це; він завернув човен носом проти течії і спромігся вдержати його в цьому положенні ціною страшного напруження сил, якого не послабив навіть тоді, коли побачив, що човен пливе по досить прямій лінії, але задом наперед; не послабив і тоді, коли ніс почало заносити й розгойдувати. Це був той знайомий, непереборний рух, який він знав тепер уже дуже добре, надто добре, щоб опиратися йому. Тому він дозволив човнові повернутися за течією, сподіваючись скористатися з інерції, щоб зробити повне коло й поставити його знову носом проти води. Ялик поплив боком, потім носом вперед, потім знову боком навскіс через протоку до другої стіни із затоплених дерев; він плив із страшною швидкістю — вони потрапили у вир, але каторжник не знав цього; він не мав часу на те, щоб робити висновки, ба навіть розмірковувати; він зіщулився, його зуби блиснули на вкритому кривавою кіркою, опухлому обличчі, йому здавалося, що легені от-от розірвуться, але він молотив по воді веслом, тоді як дерева насувалися на нього, схиляли над ним свої могутні стовбури. Ялик ударився, закрутився, ударився знову; жінка напівлежала на носі, вчепившись руками в борти, немов намагаючись сховатися за власним животом; каторжник гатив тепер веслом не по воді, а по живих, напоєних соками деревах, він не думав уже про те, щоб доплисти кудись, єдиним його прагненням було не дати яликові розбитися вдрузки об стовбури дерев. Потім він відчув удар, цього разу в потилицю, і похилені дерева, мінлива вода й обличчя жінки — все попливло перед ним і зникло в яскравому, беззвучному спалаху.

За годину ялик повільно виплив давнім сплавним шляхом з низини, з лісу, на бавовникове поле — сіру і безмежну пустелю, тепер уже рівну й гладеньку, порушену тільки тонкою лінією телеграфних стовпів, яка скидалася на стоніжку, що повзе по возі. Веслувала тепер жінка, рівномірно й старанно, з тією ж дивною, летаргічною обережністю, а каторжник сидів, зігнувшись, уткнувшись обличчям у коліна, й намагався пригорщами води зупинити нову і, здавалося, нескінченну кровотечу з носа.

Жінка поклала весло й озирнулася довкола; ялик поплив повільніше.

— Ось ми й випливли, — сказала вона.

Каторжник підвів голову і теж огледівся.

— Випливли куди?

— Я гадала, може, ви знаєте.

— Я не знаю навіть, де я був. Навіть коли б мені сказали, з якого боку північ, я однаково не знав би, чи мені треба плисти туди.