Уильям Фолкнер – Крадії та інші твори (страница 10)

Ось як каторжник розповідав про це через сім тижнів, сидячи на своїх нарах у бараці, в новому смугастому одязі, поголений і пострижений.

Протягом наступних трьох чи чотирьох годин після того, як грім і блискавка знесиліли, ялик мчав у густій темряві по розбурханій воді, яка, навіть коли б каторжник міг бачити її, не мала, очевидно, меж. Дика й невидима, вона здіймалася й вирувала навколо човна й під ним, посмужена брудною піною, а на ній і під нею плавали уламки — безіменні величезні й невидимі предмети, які налітали на ялик, билися об нього і, кружляючи, мчали далі. Каторжник не знав, що пливе тепер по Ріці. А втім, якби він тоді й дізнався про це, то однаково не зміг би повірити. Вчора він знав, що пливе протокою, бо про це свідчили дерева, що стриміли на однаковій відстані одне від одного. Оскільки ж тепер навіть при денному світлі він не побачив би берегів, то річка була б останнім з усіх місць під сонцем (чи, радше, під дощовим небом), яке він асоціював би з цим простором; якби каторжник взагалі міркував над тим, де він тепер перебуває, то, напевно, вирішив би, що пливе із запаморочливою й незбагненною швидкістю над найбільшим у світі бавовниковим полем; вчора він знав, що пливе по річці, свідомо й серйозно сприймав цей факт, а потім побачив, як ця річка, немов оскаженілий жеребець у вузькій вуличці, несподівано повернула й люто кинулася на нього, намагаючись убити; вчора він знав і розумів це, та коли б зараз він хоч на мить запідозрив, що цей дикий і безмежний простір навколо нього є річкою, його свідомість просто відмовилася б сприйняти цей факт; він би знепритомнів.

Коли зайнявся сірий світанок, сповнений вітру, хмар і крижаних шквалів дощу, каторжник зрозумів, що під ним не бавовникове поле. Він зрозумів, що бурхлива вода, по якій пливе ялик, тече не над тією землею, по якій досі мирно ходили люди за пружними, мускулястими крупами мулів. І тут каторжникові спало на думку, що той стан, у якому річка зараз перебуває, — зовсім не виняткова подія цілого десятиріччя; що саме ті роки, протягом яких вона покірливо несла на своїх спокійних і сонливих грудях ламкі механізми — витвори незграбної людської винахідливості, — були винятком, а теперішній її стан — нормальний, і ріка зараз робить те, що їй подобається, чого вона терпляче чекала десятки років. Так мул працює десять років на людину за приємність один раз хвицьнути її. Каторжник звідав тепер і почуття страху, те, чого він не встиг зазнати в тій першій ситуації, коли він мав відчути справжній страх, — в оті три чи чотири нічні секунди його молодості, коли він дивився, як двічі вихоплюється спалах з дула пістолета, націленого на нього рукою переляканого поштового чиновника; чиновник не зразу усвідомив те, що його (каторжників) пістолет не стріляє. Тепер каторжник знав: якщо людина тримається досить довго, то настає мить, після якої почуття страху перестає бути мукою й просто переходить у якесь дошкульне, гидке свербіння, немов після сильного опіку.

Тепер йому не треба було веслувати, він тільки кермував (уже цілу добу він нічого не їв; а не спав, у справжньому розумінні цього слова, годин п’ятдесят), і ялик мчав далі по кипучій пустелі, яку каторжник не наважувався називати й справжнім ім’ям, хоч знав уже, чим вона є насправді. Уламком дошки він намагався тільки скеровувати рух човна, відштовхуючись від будинків, і дерев, і мертвих тварин (цілі міста, крамниці, вілли, парки й ферми вистрибували й гралися навколо нього, як дельфіни), і вже не прагнув дістатися якогось певного місця, а тільки намагався вдержати човен на поверхні, поки той не приб’ється куди-небудь. Каторжник хотів так мало. Для себе він не бажав нічого. Він просто хотів здихатися жінки, цього черева, але зробити це чесно, не для себе, а для неї. Він міг би в будь-яку мить висадити її на перше-ліпше дерево…

(— Або вистрибнути з човна, щоб вона разом з ним потонула, — сказав гладкий каторжник. — Тоді тобі дали б іще десять років за втечу, а потім повісили б за вбивство, та ще й стягли б з твоїх родичів вартість човна.

— Атож, — сказав високий каторжник).

…Але він не зробив цього. Він хотів зробити все чесно, знайти кого-небудь, все одно кого, кому він міг би передати її, знайти щось тверде, на що він міг би її поставити, а потому, будь ласка, він ладен був навіть стрибнути назад у річку, якщо хто-небудь цього забажає. Він хотів тільки доплисти до чого-небудь, все одно до чого. Це ж було начебто зовсім не велике бажання. Але він не міг здійснити його. Він розповідав, як човен мчав і мчав уперед…

(— І ти нічого не бачив по дорозі? — спитав гладкий каторжник. — Ні пароплава, ні чогось іншого?

— Не знаю, — сказав високий).

…А він тільки намагався удержати його на поверхні, поки темрява не розвіється, а коли розвидніло, він побачив…

(— Темрява? — спитав гладкий каторжник. — Але ж ти, здається, сказав, що було вже видно.

— Еге ж, — сказав високий. Він скручував цигарку — обережно сипав тютюн із пачки у паперовий жолобок. — То була вже нова темрява. Їх було багато, поки я плив).

…що ялик усе ще швидко мчить, але тепер уже покрученим коридором, облямованим затопленими деревами. І каторжник зрозумів, що це ще одна річка і що її плин спрямований у бік, який два дні тому був протилежний її течії. Власне, вже не інстинкт попередив його про те, що ця річка, як і та, два дні тому, плине назад. Він не міг би заприсягтися, що потрапив до тієї самої річки, хоч і не здивувався б, виявивши, що вірить у це, бо тепер він був і мусив, очевидно, ще якийсь час бути іграшкою, фігуркою на шахівниці злостивої й запальної географії. Він просто зрозумів, що потрапив у якусь нову річку, а отже, на якусь пізнанну, якщо не знайому, частину земної суші. Тепер він вважав, що йому треба тільки веслувати вперед і вперед, і тоді він доконче дістанеться чого-небудь рівного, й твердого, й піднятого над водою, а може, ще й сухого і навіть населеного; і що коли він веслуватиме досить швидко, то допливе туди вчасно. Він вважав також, що не повинен дивитися на жінку, бо коли ранкове світло підтвердило незмінну і, очевидно, неминучу присутність його пасажирки, вона перестала бути для нього людською істотою (тепер можна додати ще двадцять чотири години до перших двадцяти чотирьох і до перших п’ятдесяти, навіть якщо врахувати курку. Вона була дохла — втопилася — і пливла, зачепившись за дранку на даху, що вчора на мить виринув біля ялика; каторжник з’їв шматок сирої курятини, але жінка не схотіла їсти); жінка перетворилася на суцільне, нерухоме, величезне й чутливе лоно, і каторжник тепер вірив, що якби йому вдалось одірвати від нього погляд і дивитись куди-небудь убік, то воно зникло б, а коли до того ж іще наказати очам, щоб вони більше не зупинялися на тому місці, де було те лоно, то воно й не повернулося б. Цим він і був зайнятий, аж поки раптом не зрозумів, що насувається хвиля.

Каторжник і сам не знав, як це він здогадався про хвилю. Він нічого не почув, нічого не побачив і не відчув. Просто ялик раптом опинився у стоячій воді, тобто правильний чи неправильний, але рівнобіжний рух води припинився й почався рух прямовисний. А можливо, його попередила непереборна й майже фанатична віра у підступність і вроджену злобність стихії, з якою його, здавалось, назавжди зв’язала доля; попередила раптова впевненість у тому, що саме зараз ця стихія вчинить те, що вже давно ладналася вчинити, — впевненість, яка вийшла далеко за межі і страху, і подиву. Отже, він завернув човна, як завертають, здиблюючи, стрімкого коня, але тепер, дивлячись назад, не впізнав навіть річища, яким приплив. Він не знав, чи просто не бачить ріки, чи ж вона зникла якийсь час тому, а він цього не помітив; не знав, чи річка загубилася в затопленому світі, чи ж світ потонув у безмежній ріці. А тепер він до того ж не міг би сказати, чи пливе перед хвилею, чи їй навперейми; йому залишалося єдине: відчувати, як навально насувається дика сила за його спиною, веслувати так швидко, як тільки можуть його виснажені і вже задубілі м’язи, і намагатися не дивитись на жінку, відірвати від неї погляд і дивитися кудись убік, поки вони не обернуться до чогось рівного й твердого, чогось над водою. Отож виснажений, із запалими очима, які він майже фізичним зусиллям намагався відірвати од неї, — немовби його очі були отими паличками з гумовими присосками на кінці, що ними стріляють з іграшкового пістолета, — каторжник веслував далі, і його знесилені м’язи корилися вже не волі його, а тій загіпнотизованій слабкості за межами звичайної виснаженості, якій легше продовжувати рух, аніж припинити його. Він веслував, аж поки ялик знову врізався з розгону в щось; чого він не зміг обминути. І каторжника ще раз кинуло вперед, на дно човна, і, стоячи рачки, він підвів дике, опухле обличчя, побачив чоловіка з рушницею й хрипко сказав: «Віксбург? Де Віксбург?»

Коли каторжник розповідав це, то навіть по семи тижнях, коли він був уже в безпеці, вільний від турбот, під замком, під наглядом і надійно застрахований ще десятьма роками, доданими до його строку за спробу втекти, в його обличчі, голосі, мові з’являлось щось від тодішнього істеричного, неймовірного обурення. Його так і не пустили в той, інший човен. Він розповідав, як ухопився за обшивку (це був брудний, непофарбований критий човен з похиленим бляшаним димарем. Коли ялик наскочив на нього, цей човен плив і, очевидно, навіть не змінив свого курсу, хоч ті троє, що були в ньому, напевно, весь час стежили за яликом, — там був ще один чоловік, босий, розпатланий, бородатий, він сидів за кермовим веслом, і жінка в брудному чоловічому одязі, що стояла, прихилившись до дверей, і дивилася на каторжника з тією ж холодною байдужістю) і як човен потяг його за собою, а він намагався висловити, пояснити свою просту і (для нього принаймні) зрозумілу потребу, бажання. Розповідаючи про це, намагаючись розповісти про це, він знову відчував, немов приступ лихоманки, тодішню незабутню образу і дивився, як між тремтячими пальцями тоненькою цівкою сиплеться тютюн із невдало скрученої цигарки, а потім і сам папірець рветься із сухим тріском, схожим на слабкий постріл.