Уильям Фолкнер – Крадії та інші твори (страница 6)

Коли стемніло, поїзд зупинився. Каторжники не знали; куди їх завезли. Але вони не питали про це. Їм і на думку не спадало про це питати, як не спадало на думку питати, чому і навіщо вони опинилися тут. Вони майже нічого не бачили, бо вагон був неосвітлений, а вікна затуманені — знадвору дощем, а зсередини — випарами скупчених тіл. Вони бачили хіба що спалахи кишенькових ліхтарів, які немовби плавали в повітрі. До них долинали вигуки й команди, а потім почали кричати вартові всередині вагона; каторжників примусили підвестися й погнали до виходу — і задзвеніли, забряжчали кайдани на їхніх кісточках. Поки вони спускалися, пара люто сичала, огортаючи їх білими клаптями. Поруч з вагоном стояв тупоносий моторний човен з високими бортами, який сам скидався на вагон і до корми якого була почеплена ціла низка яликів та плоскодонок. Тут теж були солдати; промені ліхтарів виблискували на цівках гвинтівок та пряжках патронташів, мерехтіли на кайданах каторжників, поки вони обережно спускалися у воду, що сягала їм по коліна, й сідали в човни. Нараз вагон з паровозом огорнулися парою і зовсім зникли з очей — це машиніст почав очищати топку.

Ще за годину каторжники побачили попереду вогні — ледь помітну низку червоних цяток, що розтяглася понад обрієм, неначе звисаючи з низького неба. Але минула ще година, перш ніж вони дісталися до тих вогнів, — і весь цей час каторжники сиділи навпочіпки в яликах, загорнувшись у промоклий одяг (вони вже більше не сприймали дощ як окремі краплини води), і дивилися, як вогні ближчають, поки нарешті не вималювалися обриси самої дамби; тепер видно було ряд військових наметів, що витягся вздовж насипу, і людей, що сиділи, скоцюрбившись, навколо вогнищ. Хисткі відблиски вогню на воді раз у раз вихоплювали з темряви ряди інших човнів, прив'язаних до стінки великої й темної дамби, яка на цей час уже височіла над їхніми головами. На дамбі і між прив’язаними яликами блимали кишенькові ліхтарі; на човні нарешті вимкнули мотор, і вони причалили.

Зійшовши на гребінь дамби, вони побачили довгий ряд жовто-зелених наметів, а між ними — вогнища, навколо яких, серед безформних клунків з одягом, сиділи чи стояли люди — чоловіки, жінки, діти — негри та білі; їхні очі виблискували при світлі вогнищ, коли вони повертали голови й спокійно дивилися на смугастий одяг та кайдани. А трохи далі на дамбі стояв табун мулів та дві чи три корови; тварини також збилися докупи, але вони не були стриножені. І тут високий каторжник почув якийсь новий звук. Він почув його не несподівано, а просто раптом усвідомив, що весь час чує його. Цей звук був такий незвичний і незнаний, що до цієї миті він не зважав на нього, як мурашка чи блоха не зважала б на гуркіт лавини, що несе її. Він зранку плив по воді, а перед цим сім років ходив за плугом і бороною в тіні дамби, на якій зараз стояв, але він не одразу здогадався, що то за дивне глибоке шепотіння долинає з-за дамби. Він зупинився. Вервечка каторжників, що рухалися за ним, наштовхнулася на нього, як наштовхуються один на одного, зупиняючись, товарні вагони — із таким самим залізним брязкотом.

— Вперед! — закричав, вартовий.

— Що це таке? — спитав каторжник.

Негр, що сидів навпочіпки біля найближчого вогнища, відповів йому:

— Це він. Це Старий[4].

— Старий? — перепитав каторжник.

— Ану, вперед! Чого стали! — закричав вартовий.

Вони рушили далі. Проминули ще один табун мулів, які теж провели їх очима, повертаючи свої довгі понурі морди до світла і знов одвертаючись у темряву; за хвилину вони опинилися серед порожніх маленьких військових наметів — на бівуаках кожен такий намет призначається для двох чоловік. Вартові позаганяли до них каторжників — по три скуті пари до кожного намету.

Вони заповзали всередину рачки, як собаки до тісних буд, і лягали на землю. Незабаром повітря в наметах зігрілося від тепла їхніх тіл. Запала мовчанка, і тепер усі вже чули цей звук і, лежачи, прислухалися до басового шепоту, глибокого й могутнього.

— То це — Старий? — спитав каторжник, що намагався пограбувати поїзд.

— Еге ж, — сказав другий каторжник. — І йому ні до чого похвалятися силою.

На світанку вартові розбудили їх, б’ючи носками чобіт по підошвах черевиків, що витикалися з-під наметів. Навпроти багнистого причалу, де скупчилися човни, стояла військова польова кухня, від якої долинав запах кави. Але високий каторжник — і, напевно, не він один — не рушив одразу по їжу, хоч учора їв тільки раз, і то опівдні, під дощем. Натомість він уперше подивився на Ріку, біля якої прожив останні сім років свого життя, але якої не бачив досі жодного разу.

Він стояв приголомшений, охоплений неясним передчуттям, і дивився на застиглу сталево-сіру поверхню, не вкриту хвилями, а тільки трошки брижасту.

Вона тяглася від дамби, на якій він стояв, скільки сягало око — каламутний, густий, вкритий шоколадною піною простір, порушений тільки тонкою смужкою за милю звідси, смужкою, тоненькою, мов волосинка. За якусь мить він зрозумів що це. «Це ще одна дамба, — подумав він спокійно. — Отак і ми виглядаємо звідти. — Те, на чому я зараз стою, отак виглядає звідти».

Його штовхнули ззаду, і він почув різкий голос вартового:

— Рушай, рушай! Ще намилуєшся!

Їм видали таку саму печеню з овочами, каву й хліб, як напередодні, і знову, як і вчора, вони посідали навпочіпки над своїми мисками й кухлями, хоч тепер дощу не було. Вночі до дамби прибило цілий дерев’яний сарай. Тепер він лежав, притиснутий течією до дамби, а натовп негрів копирсався над ним, здирав дранку й дошки й відносив схилом нагору. Повільно пережовуючи їжу, високий каторжник дивився, як швидко зникає надводна частина сарая — немов мертва муха під метушливою, працьовитою ватагою мурашок.

Щойно вони попоїли, як знову, немов за сигналом, заперіщив дощ. Грубий одяг каторжників за ніч не висох, а став тільки ледь тепліший за повітря. Незабаром вартові криками підняли їх з землі й звеліли вишикуватися двома групами. Одну групу озброїли обліпленими багном лопатами й кирками і повели кудись по дамбі. Трохи згодом підійшов моторний катер, тягнучи на буксирі флотилію яликів. Під катером, на глибині п’ятнадцяти футів, лежала, певно, бавовникова плантація; ялики були вщерть заповнені неграми, між якими лише де-не-де сиділи білі з клунками на колінах. Коли мотор замовк, з води долинув слабкий бренькіт гітари. Ялики пришвартувалися, й люди почали сходити на берег; каторжники дивилися, як чоловіки, жінки й діти дерлися вгору багнистим схилом, тягнучи на собі важкі полотняні торби й клунки з ковдр.

Бренькіт не припинявся, і тепер каторжники побачили молодого чорношкірого довгоногого хлопця з гітарою, що висіла у нього на шиї на обривку бавовняних віжок. Він виліз на гребінь дамби, все ще перебираючи струни гітари. В руках у нього не було більш нічого — ні харчів, ні клунків, ані навіть якоїсь куртки.

Високий каторжник так захопився всім цим видовищем, що не чув вигуків вартового, поки той не підійшов до нього і не викрикнув його імені.

— Прокинься! — гукнув вартовий. — Чи ви двоє вмієте веслувати?

— Веслувати? Де? — спитав високий каторжник.

— На воді, — сказав вартовий. — Де ж іще в чорта.

— Я туди не хочу, — сказав високий каторжник і хитнув головою в бік невидимої ріки за дамбою.

— Ні, це з другого боку, — сказав вартовий. Він швидко нахилився й відімкнув кайдани, що з’єднували високого каторжника з гладким, безволосим. — Це отам, недалеко. — Він підвівся. Обидва каторжники рушили слідом за ним до човнів. — Тримайтеся отих телефонних стовпів, доки не дістанетеся до бензоколонки. Ви її впізнаєте — дах ще стирчить над водою. Стоїть вона край багнистої затоки, а затоку ви впізнаєте по верхівках дерев, що стоять на тому місці, де був її берег. Тією затокою пливіть аж до поламаного кипариса, на якому сидить жінка. Зніміть її й завертайте прямо на захід, до будиночка на плантації, — там на даху сидить якийсь дядько… — Він обернувся й подивився на двох каторжників, що стояли абсолютно нерухомо і серйозно, напружено позираючи то на човен, то на воду.

— Ну? Чого ви чекаєте?

— Я не вмію веслувати, — сказав гладкий каторжник.

— То час уже тобі навчитися, — сказав вартовий. — Сідай у човен.

Високий каторжник підштовхнув другого вперед.

— Сідай, — сказав він. — Вода тебе не вкусить, і купатись ніхто не примушує.

Відпливши від дамби (гладкий сів спереду, а високий на кормі), вони побачили, що вартові звільняють від кайданів інші пари каторжників і розподіляють їх по човнах.

— Хотів би я знати, хто ще з отих хлопців уперше в житті бачить так багато води, — сказав високий каторжник.

Другий не відповів. Він стояв навколішках на дні човна і час від часу сторожко вмочував у воду весло. І вже сама його гладка м’яка спина немовби виражала острах і напруження.

Десь за північ до пристані Віксбурга підійшло рятувальне судно, наповнене аж до поручнів бездомними чоловіками, жінками й дітьми. То був пароплав мілкої осадки; цілий день він сновигав туди й сюди над болотяними заплавами, зарослими кипарисами й акаціями, і над бавовниковими полями, збираючи свій жалюгідний вантаж з дахів будинків, і повіток, і навіть з дерев. А тепер він приповз до цього затопленого міста знедолених та скривджених, де в мряці чадили гасові лампи, а електричні ліхтарі на поквапливо натягнених дротах освітлювали багнети військових поліцаїв та червоні хрести на нарукавних пов’язках лікарів, медсестер та персоналу їдалень для біженців. Високий берег над їхніми головами був майже весь вкритий наметами, але людей там було все-таки більше, ніж ці намети могли вмістити; вони сиділи чи, лежали, самотні чи цілими сім’ями, під першим-ліпшим захистком, а то й просто неба, під дощем, напівмертві від виснаження, а лікарі, й сестри, й солдати переступали через них, ходили навколо них і між ними.