Уильям Фолкнер – Крадії та інші твори (страница 3)
Виходячи з характеру головного героя, побудовано і весь роман. Безпосередність, спостережливість дитини коригується сентенціями і досвідом мудрої розважливої людини літнього віку. Тому притаманна Фолкнерові темпераментність викладу, насиченість подіями сполучається з незвичною для письменницької манери митця простотою і лагідністю оповіді.
Фолкнер — письменник нелегкий для читання. Адже недарма навіть на своїй батьківщині він довгі роки вважався «письменником для критиків». Його творчість просякнуто символікою, його фрази складні й заплутані, його герої незвичайні. Але це не навмисні ускладнення, як у письменників-модерністів. Техніку письма продиктовано тут художницьким світоглядом автора, традиціями американської національної літератури. Єдність з природою, характерна для улюблених героїв Фолкнера, сильні пристрасті, якими вони керуються у своїх вчинках, — все це дуже нагадує образи, які вимальовуються перед нами з творів американських романтиків. Традиції американського романтизму Фолкнер, безперечно, продовжує своїм зверненням до символіки: його узагальнення, символи завжди виростають з конкретного, чіткого образу[1].
Що ж до структури фрази, то письменник пояснює її так: «Моя мрія — зібрати все в одній фразі — не тільки теперішнє, а й усе минуле, на якому тримається день сьогоднішній і яке оволодіває нашим сьогоденням мить за миттю». Ось це прагнення письменника — зібрати в одній фразі, в одному реченні минуле і сьогодення переростає межі технічного новаторства, стає проблемою творчого методу, проблемою ставлення до світу і людини. Створюється єдина лінія, що знаменує собою ніби безперервність людської генези. Як слушно відзначив один американський літератор, читаючи Фолкнера, «кожний відчуває себе втягнутим у довгу історію мук, страждань, важких душевних уболівань…» Будова фрази нерозривно пов’язана із складністю Фолкнерових героїв, сповнених минулим, яке обтяжує їм сприйняття теперішнього, із складністю, яка притаманна не тільки інтелігентові Квентіну Компсонові, а й тому ж таки Мінкові Сноупсу або Юлі Ворнер, дуже далеким від рефлективності.
Романтична статичність героїв, характерна навіть для найкращих романів Фолкнера, примушувала письменника шукати якісь свої джерела внутрішнього руху. Намагання охопити однією фразою минуле і теперішнє — це теж одна із спроб створити внутрішній, специфічний рух у романі.
Більш вдалою і більш виразною, більш досконалою спробою створити рух у романі стало використання Фолкнером прийому, коли та сама подія подається кілька разів так, як її сприймають різні персонажі твору. Прийом цей, певна річ, не новий, але, як правило, такою подією буває якийсь центральний епізод у творі. Скажімо, Лев Толстой очима різних учасників передає Бородінський бій. У Фолкнера ж звичайно переказується те, що важливе для самого оповідача. Письменник ніби експериментує з героями, коли повертає кожного з них все до тієї ж ситуації. Сама по собі ситуація, те, що ми звемо «зовнішнім сюжетом», для нього не така вже й важлива, більш важлива — «правда серця», сам герой, який силою своєї волі до життя перемагає будь-які ситуації.
Зрозуміла річ, розглядати творчість Фолкнера як щось єдине й однорідне було б неправильно. Серед його творів є книжки сильніші і слабші. Пропонований читачеві однотомник Вільяма Фолкнера — перше окреме видання творів американського класика українською мовою, до того ж творів, уперше перекладених у Радянському Союзі. Сподіваємося, що вона розширить наше знайомство з складним, незвичайним письменником, який гідно репрезентує новітню літературу США.
Старий
Перекладено за виданням:
W. Faulkner, The Wild Palms. A Signet Modern Classic, New-York
Переклав Мар Пінчевський
Колись (це було в штаті Міссісіпі, у рік великої поводі, тобто в травні 1927 р.) жили собі два каторжники. Один із них, хлопець років двадцяти п’яти, був високий і худорлявий, із запалим животом, засмаглим обличчям, чорним, як в індіянина, волоссям і очима кольору благородної блакитної порцеляни, що в них завжди світилося обурення, — обурення не проти людей, які перешкодили йому вчинити злочин, і навіть не проти присяжних та суддів, що заслали його сюди, а проти письменників, отих безплотних імен над оповіданнями та на паперових обкладинках романів, проти всіляких Діків Даймондів і Джесів Джеймсів, що, як він гадав, завели його в цю халепу, бо самі гаразд не знали справи, якої навчали, хоч і отримували за це гроші; свою розповідь вони скріплювали печаткою правдивості й вірогідності (а це було тим більшим злочином, що до неї не додавалося засвідчене в нотаря клятвене підтвердження, і тому в цю розповідь легше було повірити людині, яка, нічого не вимагаючи й не чекаючи ніяких посвідчень, сподівалася на таку ж беззастережну порядність, коли віддавала десять-п’ятнадцять центів за книжку) і продавали, а потім, на ділі, поради ці виявлялися ні до чого не придатними і (саме для нього) злочинно-фальшивими; бувало, він зупиняв свого запряженого в плуг мула посеред поля (в Міссісіпі немає обведених мурами каторжних тюрем; в’язні працюють на бавовникових плантаціях під наглядом озброєних рушницями вартових та старост) і, сповнюючись безсилою люттю, знов і знов поринав у спогади, перебираючи словесний мотлох, що залишився йому після одного-єдиного знайомства з судом і законом, — аж поки безглузда й багатослівна нісенітниця не складалася нарешті в якусь формулу (а справедливості він шукав у тому ж каламутному джерелі, в якому вперше зіткнувся з нею і яке засмоктало його на самісіньке дно): «Використання пошти з метою шахрайства»; він вважав, що його самого обшахрувала система «книга — поштою», віднявши в нього не дзвінку й дурну монету, яка йому не була особливо потрібна, а свободу, честь і гідність.
Його засудили на п’ятнадцять років (привезли сюди незабаром після його дев’ятнадцятиліття) за спробу пограбувати поїзд. Він склав свій план заздалегідь, він до словечка додержувався друкованих (і фальшивих) вказівок своїх авторитетів; два роки він збирав романи в м’яких обкладинках, читав і перечитував їх, вивчав напам’ять, порівнював і зважував різні прийоми та методи, визбирував із них усе корисне й відкидав лушпиння, і хоч план ставав дедалі чіткіший, він не вважав його завершеним і готовий був в останню хвилину ще більше вдосконалити його, сумлінно й вдумливо, — адже нові книжки прибували тим часом точно в призначений строк; так сумлінний кравець робить якісь непомітні зміни у вбранні, замовленому для першої появи при королівському дворі, в міру того як прибувають свіжі випуски журналів мод. А потім, коли той день настав, йому не вдалося навіть пройти по вагонах і зібрати годинники й обручки, брошки й пояси з грошима, бо його схопили, скоро він зайшов у поштовий вагон, де мав стояти сейф із золотом. Він не застрелив нікого, бо пістолет, який у нього відібрали, хоч і був заряджений, не стріляв; згодом він признався прокуророві, що купив його разом із затемненим ліхтарем із свічкою всередині та чорною хусткою, яку пов’язав на обличчя, за гроші, що їх він заробив, розповсюджуючи серед своїх сусідів у порослих соснами горах передплату на «Детективні новини». Тепер він часто (на це він мав час) повторював подумки, охоплений безсилою люттю, те, чого не зумів сформулювати, висловити на суді, бо не знав тоді, як це висловити. Не гроші були йому потрібні, не коштовності, не багата здобич; все це було б для нього тільки чимсь на зразок бляшки, яку можна гордо носити на грудях, як медаль олімпійського чемпіона, це був би тільки символ, відзнака, яка свідчила б, що і він здобув перемогу у грі, яку обрав собі в стихійному й мінливому світі своєї доби. І деколи, йдучи за плугом по чорній землі, яка щедро розкривалася борознами, або проріджуючи мотикою пагони бавовнику чи кукурудзи, або лежачи горілиць на своїх нарах після вечері, він знову й знову люто проклинав не живих людей, що заслали його туди, де він тепер був, а те, що (він навіть не знав про це) було лише літературними псевдонімами, не людьми, що існують, а символами тіней, які писали про тіні.
Другий каторжник був низенький і гладкий. Майже безволосий, він весь був якийсь білий. На таку білість натрапляєш, коли перевертаєш гнилі колоди чи дошки. Він теж носив у собі (хоч це й не помітно було в його погляді, як у першого каторжника) почуття пекучого й безсилого обурення. А що він ніяк не виявляв цього почуття, то ніхто й не знав про його обурення. Втім, про нього взагалі мало що знали — навіть ті люди, які заслали його сюди. Його обурення було спрямоване не проти друкованого слова, а проти того парадоксального факту, що він опинився тут з власного вибору та бажання. Його примусили вибирати між каторжною фермою штату Міссісіпі й федеральною тюрмою в Атланті, і те, що саме він, такий схожий на безволосого блідого слизняка, обрав свіже повітря й сонячне світло, було тільки ще одним виявом загадковості його потаємної вдачі, — так щось невиразно знайоме спливає на мить до поверхні у стоячій, каламутній воді й одразу знову зникає з очей. Жоден з його товаришів по ув’язненню не знав, який злочин він вчинив, відомо було тільки, що його засуджено до ста дев'яноста дев’яти років. І вже сам цей неймовірний, фантастичний термін покарання мав у собі щось жорстоке, надзвичайне і свідчив про те, що він перебуває тут з такої причини, яка навіть людей, котрі заслали його сюди (паладинів, стовпів справедливості й безсторонності), перетворила в ту мить у сліпих апостолів не самої тільки справедливості, але й загальнолюдської порядності, у сліпе знаряддя не безсторонності, а вселюдського обурення й помсти. Напевно, саме це почуття об’єднало в ту мить суддю, адвоката й присяжних, які, безсумнівно, знехтували справедливістю, ба, мабуть, і законом. Насправді, певне, тільки федеральний прокурор чи прокурор штату знав, у чому, власне, полягав його злочин. В його справі фігурувала і жінка, і украдений автомобіль, вивезений за межі штату, і пограбування бензоколонки, і вбивство її власника. В машині був тоді ще один чоловік, і досить було тільки раз глянути на каторжника, щоб упевнитися, що навіть штучної сміливості, викликаної алкоголем, йому б не вистачило на те, щоб натиснути на спуск пістолета. Але його, і жінку, і вкрадений автомобіль схопили, а другий чоловік, справжній убивця, втік. І ось коли він, загнаний нарешті в безвихідь у кабінеті прокурора штату, стояв змучений, скуйовджений, сповнений безсилої люті перед двома безжально невблаганними й зловтішно іронічними прокурорами, чуючи, як уже шаленіє жінка, стримувана двома поліцаями в приймальні за його спиною, йому запропонували зробити вибір. Його могли б судити у федеральному суді за законом Менна, а також за крадіжку автомобіля. Тоді він міг би сподіватися на меншу кару, але з кабінету йому довелося б вийти через приймальню, в якій шаленіла жінка. Або ж він міг погодитися на обвинувачення в ненавмисному вбивстві тут, в суді штату, і в такому разі дістав би змогу вийти з кабінету чорним ходом, уникнувши зустрічі з нею. Він зробив свій вибір і вислухав вирок судді (який дивився на нього зверху вниз так, неначе прокурор оце тільки що перевернув носком гнилу дошку): сто дев’яносто дев’ять років каторги. Отже, тепер (а в нього також було досить вільного часу; його намагалися навчити орати землю й не змогли; потім поставили працювати в кузню, і староста сам попросив, щоб його забрали звідти; тепер, одягнений, як жінка, у довгий фартух, він куховарив, прибирав і підмітав у будинку наглядачів) він теж іноді, замислившись, сповнювався отого почуття безсилої люті, але, на відміну від першого каторжника, не виявляв цього почуття — не зупинявся раптом посеред роботи, спершись на мітлу, — і тому ніхто не догадувався про це.