Уильям Фолкнер – Крадії та інші твори (страница 2)

Флем Сноупс, незворушний і флегматичний, має одну мету — розбагатіти. Вдаючись до найбезчесніших засобів, він із сина бідного орендаря стає президентом банку, мало не хазяїном всієї округи. Як пише американський буржуазний критик Альфред Кейзін, Сноупси — «це люди, які займаються різними сумнівними справами, терміти, аутсайдери, неандертальці нового часу, які, завдяки хитруванням, при повній відсутності традицій і культури, поступово захоплюють своє місце в Міссісіпі і, користуючись будь-якою нагодою, прибирають до своїх рук «містечко» Джефферсон, щоб кінець кінцем повалити клас, до якого належить Фолкнер».

Та, в зображенні Фолкнера, річ не тільки в тому, що вони готуються повалити і фактично нищать клас, такий близький і дорогий самому письменникові («Особняк»). Річ у тому, що вони ламають усі традиційні норми людської поведінки, в них нема ніяких переконань, для них нема нічого святого, крім грошей.

Сноупси не тільки стирають на порох колишніх плантаторів, бідних білих і безправних негрів, вони навіть «поїдають» один одного. Флем Сноупс хоче лише одного — мати під руками вірних і надійних людей, і як тільки хтось йому не підходить — чи то бунтівний Мінк, чи то хитрий Монтгомері Ворд, чи то чесний Уоллстріт-Паніка, — він намагається продумано і назавжди позбутися небажаного родича.

Діяльність Флема Сноупса не має ніяких реальних наслідків: він не будує заводів, не обробляє землі, він тільки без кінця маніпулює з грошима. Навіть у родинному житті він безплідний. Одруження із прекрасною Юлою Ворнер потрібне йому тільки для того, щоб через неї прибрати до рук гроші її батька.

Отже, образ Флема Сноупса свідчить про те, що письменник зумів проникнути у сутність капіталізму, виявити його ворожу людським законам природу, його антигуманістичний характер. В листопаді 1944 року Вільям Фолкнер писав своєму другові, відомому критику Малколмові Каулі: «Мені починає здаватися, що мій матеріал, Південь, не конче важливий для мене. Я нещодавно збагнув це, але мені не вистачить одного життя, щоб вивчити інший і в той же час писати». Цей вислів письменника свідчить, що роздуми про долю рідного краю привели його до проблем загальнолюдських. Як і пророкував колись Шервуд Андерсон, за допомогою Півдня Фолкнер увійшов у велику літературу, Південь став його «золотою жилою». Глибоке знання конкретних соціальних умов, людей та їхніх взаємин, землі і природи рідного краю дозволило письменникові проникнути до глибин людської психології, підвело його до вагомих художніх узагальнень.

І тут ми знову повертаємось до фолкнерівського бачення минулого своєї країни. Власне кажучи, чим викликана Фолкнерова ностальгія? Невже колишній рабовласницький Південь був тим втраченим раєм, туга за яким супроводжувала письменника протягом усього його життя? І так, і ні. З одного боку — бездушність, відчуження, антигуманізм, які запанували в долині Міссісіпі з приходом капіталізму. З другого — легенди, в яких розповідалося про людей відважних, непідкупних, сильних, про високу культуру південських багачів та їхню доброту, про той час, коли Південь був немовби матір'ю, колискою і білих і чорних.

Легенди? Так, легенди. І в їхню правдивість повірити важко. Але вони ввійшли з материнським молоком у кров письменника, а протиставити їм він нічого не міг. Згодом він розчарувався і в минулому. Фактично, звідси похмурість більшості його творів, безвихідь, тяжкий настрій, туга. Але на все життя він зберіг віру в людину.

1950 року Вільяму Фолкнерові було присуджено Нобелівську премію з літератури. У своєму виступі з нагоди вручення нагороди письменник виголосив своє кредо. «Я вірю, — сказав він, — що людина не тільки вистоїть, вона переможе все. Вона безсмертна, тому що вона має душу, дух, здатний до співчуття і самопожертви, і довготерпіння. Завдання письменника — допомогти людині вистояти і перемогти». Незважаючи на те, що Фолкнер вірить у «природжену гріховність» людей, для нього безсумнівне єдине: невикорінність людини, її волелюбність.

Здається, символом такої незнищенності людини стає один з героїв трилогії про Сноупсів, жалюгідний, миршавий і похмурий Мінк Сноупс. За дрібну кривду він убиває людину, потрапляє до каторжної в'язниці і всі тридцять сім років, прожиті там, прагне тільки одного: помститись Флемові Сноупсу за те, що той не врятував його від кари. Але поступово образ Мінка виростає у месника за кривди бідних і пригнічених. В останньому розділі трилогії ніби переосмислюється і саме вбивство Джека Гюстона. Якщо в «Сільці» його змальовано як акт заздрості, то в «Особняку» воно скидається вже на виступ Мінка проти знеособлених, ворожих бідній людині сил, це вже наче виступ на захист її прав, і серед них найголовнішого — права на життя.

Адже недаремно саме Мінк і тільки Мінк здатний вбити Флема Сноупса. Звичайно, саме це вбивство (цей епізод і за темою, і за її вирішенням дуже нагадує оповідання Хемінгуея «Вбивці») здається досить неправдоподібним: фактично Флем добровільно дає себе вбити. Але тим ясніший символічний зміст, що його Фолкнер вкладає в цю сцену. Капіталізм, бездушний і нелюдський, має загинути під тиском всепереможної волі до життя, — підсиленої ще й одвічною ненавистю завжди голодних, нужденних злидарів до ситих і забезпечених багатіїв.

Таке вирішення проблеми багатих і бідних свідчить про певну еволюцію, характерну для творчості Фолкнера. Якщо в романах і оповіданнях 20—30-х років письменник якоюсь мірою ідеалізує минувшину, бачить людину та її взаємини із світом деколи абстраговано від її соціального становища, то в останній період творчості він приділяє багато уваги проблемам суспільним, в його книжках помітно посилюються мотиви соціальні, з'являються нові, не звичні для давнішого Фолкнера теми й акценти. Так, у трилогії про Сноупсів вперше з’являється образ комуністки, Лінди Коль-Сноупс. І сама Лінда, і її чоловік, що загинув у Іспанії, воюючи за Республіку, змальовані письменником з щирою повагою. В останній книзі трилогії Фолкнер гостро засуджує фашизм, в ній ясно чути не тільки біль за людину, але й тривогу за людство. Антивоєнна спрямованість пронизує один з останніх романів письменника, «Притчу» (1954) — твір дуже складний, насичений символікою.

Дивна і своєрідна історія про життя на Міссісіпі, про людей, далеких вдачею від хижацької моралі капіталізму, розповідається в повісті «Старий», що була написана Фолкнером як складова частина повісті «Дикі пальми» (1939). Але сюжетно вона цілком самостійна від власне «Диких пальм» — розповіді про всепоглинаючу любов. Повість «Старий» має власну художню цінність, і, вміщуючи її як окремий твір до «Вибраного» Фолкнера (1946), Малколм Каулі писав, що це «єдина історія про Міссісіпі, яка може бути поставлена поряд з «Гаклберрі Фінном» і не зблякне від порівняння».

Тема поступового розриву зв’язків людини з капіталістичним світом, з природними нормами життя, моралі — одна з головних у творчості Фолкнера. Найдокладніше її вирішено в збірці «Зійди, Мойсею» (1942). Для цієї збірки характерне її розгалуження на два аспекти: взаємини білих та негрів і знищення лісів. Фолкнер зближує їх, бо для нього ставлення до природи є показником моральної чистоти людини. Люди, що привласнюють і спустошують землю, самі накликають на себе кару. Людина, що винищує природні багатства, не знає і не може зазнати любові і щастя.

Серед рукописів Фолкнера, датованих 1954 роком, можна знайти ескізи, названі «Міссісіпі». Це історія краю, як вона постає з творів Фолкнера. Спочатку індіяни, що мешкали на землях Міссісіпі. Потім Компсони, де Спейни, Маккасліни, що купували ці землі або просто зганяли з них індіян і «зруйнували те мале, що ще залишалося». Вже тут ми зустрічаємось із хлопчиком Лусьєсом, з Недом та з іншими героями майбутньої книжки. Приблизно до цього ж часу належить і такий вислів Фолкнера: «Сьогодні жити в будь-якому місці земної кулі і бути проти рівності людей різних за расою чи кольором шкіри. — все одно, що жити на Алясці і бути проти снігу». Це ніби нотатки, що їх було реалізовано в останньому творі письменника, романі «Крадії», надрукованому в 1962 році, незадовго до смерті автора. Роман «Крадії» це звернення письменника до свого «коріння» — до тих часів, коли в долині Міссісіпі ще не було Сноупсів, коли люди, на його думку, жили справжнім життям у безпосередній близькості до природи, коли між білими й чорними ще не було непрохідної прірви, коли бездушний жорстокий закон ще не став всевладним хазяїном землі і людини. Тоді негр Нед міг ще говорити про те, що «десь закон кінчається і починаються просто люди».

Це твір з яскраво вираженою антирасистською гуманістичною спрямованістю. З любов’ю і повагою змальовує Фолкнер образи негрів — Неда і старого Посема. Вони найдобріші й найрозумніші з усіх героїв роману. Крім них, на його сторінках ми зустрічаємо й героїв, відомих нам з інших книг Фолкнера, — Буна Хогенбека і майора де Спейна, Маккаслінів і Стівенса, Ребу Ріверс і Гемптона.

Останній роман Фолкнера, як стверджують дослідники, твір великою мірою автобіографічний. Образ головного героя Лусьєса Пріста, який в 1961 році розповідає про те, що діялося п’ятдесят шість років тому, коли він був одинадцятирічним хлопчиком, близький письменникові, і його розповідь він насичує власними думками й спостереженнями.