Уильям Джейкобс – Книга пригод 3 (страница 8)

Таким чином в останній похід на Австрію зі старим Мікулашем вирушив лише його син. Відразу після дня святого Мартина наприкінці минулого року Сироти рушили туди через Мораву. А коли чехи переможно верталися назад із великою здобиччю, австрійці наздогнали їх у Зноймо, і там сина Мікулашевого, молодого Їржі, жорстоко порубали шаблями.

Батько, сам поранений, у лютий січневий мороз ледве довіз сина до Чехії, в Градець над Лабою. Через це, коли навесні наказали рушати на німецьких хрестоносців, Їржик, не міг їхати разом з батьком. Щоправда, він збирався, але сил ще й досі не відновив. Старий його покидав з важким серцем — не через рани, які вже загоювалися, а через те, що дуже до нього звик і не хотів лишати на самоті. Всякчас його пильнував і тримав у суворому тілі, бо помітив, що Їржик не завжди шанує Святе Письмо, як ревно вимагав батько, і має, як казав старий, легковажні думки й нестійку, наче в дядька, кров.

Сам він уже з дванадцяти років бився з усіма Божими ворогами й руйнівниками чеських земель, що йшли проти правди Божого причастя тіла і крові Христової і що силкувалися викоренити в королівстві вірних християн, безпідставно зневажаючи чеську мову.

А Мікулаш ту свою мову завжди любив усім своїм серцем і з супротивниками її й правди Божої всюди воював; а щоб і син чинив так само, завжди його до цього вельми заохочував.

Тому він і вирушив охоче на німецьких хрестоносців, а за ним після одужання мав прибути й Їржик.

Мікулаш Рокитенський так і не дочекався сина. Їржі усе не їхав, аж надійшов час, коли, як підрахував татусь, він уже мав бути за селом у полі. Але про нього не було ні слуху, ні духу. Приїхав від володаря[16], панотця Амброжа, гонець і привіз польовому ватажку, старшим і всій громаді звістку, як поживають та яких досягли успіхів у Базелі посланці й Сироти, про що вони там домовились і як повернулися з Базеля до Праги і про що тепер радяться. З цією звісткою гонець привіз і інші новини, й серед них найголовнішу: в Градецькому краї збирають новий польовий загін битися в Сілезії з німцями, що взяли в облогу місто Нємчи.

Гонець назвав імена багатьох панів і рицарів, які вирушають у цей похід, тобто, власне кажучи, вже вирушили, і серед них назвав молодого Рокитенського. «Утік мені з очей, щоб я ним не опікувався, щоб не докоряв! Невихований хлопчисько!» — подумки гнівався старий Товчимак і міркував, що покарає Їржика, тільки-но з ним зустрінеться, що добре навчить його шанувати батька; а ще заборонить Їржикові тинятися по світу, мов якому найманому лановому, — добрий вояк б'ється з ворогами у складі своєї громади!

Гонець від володаря приїхав наприкінці травня. Відтоді владика Мікулаш не почув про сина жодного слова. Тільки й довідався від Салави з Липи, що панові Чапеку і старшим «братам» повідомив гонець із Сілезії, ніби фортецю Нємчи щасливо врятовано.

Старому панові завжди було весело в полі, й він ніколи не боявся ніяких злигоднів, коли мав під рукою сина. А той, ставний, показний, дуже схожий на батька, панич, їздив на гарному жеребцеві, чим вельми тішився, в дорогому панцері і в такому пишному вбранні, що біля батька в його простому, але доброму обладунку, в шкіряній куртці чи вбранні без оздоб і коштовних пряжок, виглядав мов який шляхетний пан.

Але цього разу пан Мікулаш їхав на чолі своєї чоти кіннотників понурий і суровіший, ніж звичайно. Нікому ні в чому не даючи поступки, ні на що не примружуючи ока. В його чоті не було недисциплінованих вояків, гравців у кості, п'яничок і негідників, згідно із статутом брата Жижки, їхнього колишнього спільного батька; а коли громада брала на себе провину через чиюсь неуважність чи запізнення на поле бою або на чати, він вимагав без жодного винятку, щоб винуватця покарали згідно з законом Божим. Часто-густо він не погоджувався з іншими ватажками й вимагав покарання різками, або щоб винуватець кілька днів ходив перед військом закутий у ланцюги.

Надзвичайна суворість старого Рокитенського поєднувалася з винятковою побожністю. Він молився Богові з громадою, на самоті в своєму наметі, верхи на коні, завжди після того, як рушали з місця, коли наказував щось важливе, а перед битвою й поготів, — нагадував братам, аби Всемогутній зволив їм допомогти. Лише після цього він шикував своїх людей.

А коли у таборі читав казання священик, ніхто так благочестиво не слухав і ніхто так пристрасно, уклінно й щиро не причащався Господніми тілом і кров'ю, як пан із Рокитніка.

Тепер він вів свою маленьку чоту, добровільно зголосившись піти на розвідку в пустельні вересові зарості, де палали підозрілі вогнища. Вершники їхали нещільно один біля одного і не просто на вогнище, а трохи навкіс, щоб не заїхати далеко від свого загону, який зникав на піщаній дорозі.

Ватажок їхав попереду, вирізняючись своїм білим убранням. Біля нього — один із двох поляків, котрих він собі вибрав для цієї розвідки. То був старий хоробрий вояк, що добре знав ці степи й поля. З-посеред усіх поляків ватажок любив його найбільше.

За ними їхали чехи — як і більшість Сирітського війська, всі з Градецького краю, та один словак з Угорщини, із заплетеним у коси волоссям на скронях: цей з кількома друзями пристав до Сиріт, коли вони два роки тому карали в північній Угорщині короля Сігізмунда.

Їхали всі мовчки, нахиливши списи, як наказав ватажок, і пильно роздивлялися навкруг. Журлива тиша в цьому місці здавалася їм ще більшою — вона поймала людину великою тугою.

Від вогнищ не долинав жоден голос, ніщо там не ворушилось. Вершники нічого не помічали, хоча напружено дивилися в той бік і уважно за всім стежили.

— Либонь, вони нас заманюють цими вогнищами, — промовив поляк.

— А навіщо?

— Щоб утопити.

— У багні? — запитав пан Мікулаш.

— В болоті. Там, — поляк махнув рукою в напрямку вогнищ, — напевне є велика трясовина. Бачиш купки ситнику і там, далі, ту чорну пляму? То, либонь, карликові вільшини або кущі… Там вода, болото!

Тільки-но вони за наказом ватажка, трохи звернувши праворуч, рушили вперед, поляк осадив коня і сказав:

— Далі — ні! Робимо помилку — там теж болото. Я його відчуваю…

— Трясовина! Ми вже хитаємось. Земля двигтить. Назад! — звелів ватажок. Сам він зіскочив з коня й пішов за кілька кроків попереду. Мікулаш добре відчував, як у нього під ногами коливається земля. Він подумав, що їм не варто було так осліп кидатися до тих вогнищ і що поляк, мабуть, має слушність.

Вихопившись на коня, хотів уже звеліти, щоб завернули ще більше праворуч, ближче до піщаної дороги, яка вже зникла їм з очей, коли це перед ними пурхнуло кілька птахів, вочевидь кимось сполоханих.

Птахи, мов сліпі, летіли на вершників, аж коні перелякалися.

— Летять просто на нас, — мовив ватажок, пильно дивлячись туди, звідки з'явилися птахи.

А поляк додав:

— Напевно, їх там хтось сполохав. І це не ми! Гей-гей! — раптом заволав він і водночас простяг руку вперед.

Помітивши чотири постаті, що, мов чорні тіні, виринули з темних вересових заростей, нараз закричали й інші вершники.

Незнайомі кіннотники стояли непорушно й тихо, проте коли ватажок гукнув до них: «Хто ви? Пароль!», чужі швидко розвернулись і, не відповідаючи, помчали геть.

— Вони тікають! Вперед, за ними! Це німці! — загорлав Товчимак і підострожив коня так, що той великими стрибками помчав уперед.

Безлюдні вересові зарості раптом ожили.

Чотири чорні тіні мчали шаленим чвалом, а одинадцять вершників щодуху гналися за ними. Дванадцять попереду — сам ватажок — вирізнявся у цій темряві своїм білим убранням. Верес під прудкими копитами кришився і шелестів, а пісок підлітав високо вгору й падав обабіч.

Сопіння й тупотіння коней, бряжчання піхов — і щохвилини з пересохлого горла ватажка виривалося підбадьорливе:

— За ними! Вперед! Наздогнати їх!

Перегодя знову лунав його голос:

— За ними! За шпигунами!

Пан Мікулаш шалено штрикав свого коня острогами в боки.

Над неозорим полем посвітліло. Зійшов місяць. В його сяйві виразніше завиднів конічний пагорок, що бовванів на заході в напрямку піщаної дороги, якою проїхав засідковий загін Матея Салави.

Пагорок стояв самотою, на темній, вересовій рівнині — покинута занедбана могила забутих героїв прадавніх часів поросла травою, мохом і де-не-де кущами ялівцю. Чорні тіні кущів нерухомо лежали на відкритому схилі, освітленому місячним сяйвом.

Цілковитий супокій і сумну тишу навколо прадавньої могили порушила кінна чота Товчимака Рокитенського, що верталася з невдалого переслідування. Вершники прямували просто на курган. Їхали повільно, бо коні вже стомилися. Цілий спекотний день з самого ранку тварини були на ногах — через це й не пощастило наздогнати шпигунів, хоча ватажок і вершники й гнали своїх рисаків острогами, криками й батогами. До того ж, вороги вочевидь мали або кращих, або свіжіших коней. І тому втекли, зникли, хоча й лишили по собі деякі сліди.

Рокитенський, побачивши, що їм не пощастить наздогнати чужих, хотів був крикнути своїм, щоб осадили коней, коли раптом один з утікачів упав разом із конем на землю. Вершники ще спробували схопити хоча б цього. Але й це їм не вдалося, бо німці допомогли товаришеві. Один з них підсадив його на свого коня і втік. Переслідувачі знайшли лише скаліченого коня, що не міг піднятися і не піднявся навіть після їхніх криків, спонукань і ударів. Не звівся він на ноги і з їхньою допомогою — у нього була вивихнута нога.